Ігор Тесленко,
кандидат історичних наук
Матеріал із журналу «Антиквар» №103
Доля розпорядилася так, що життя всіх представників роду Острозьких проминуло в добу, яку ще з часів Михайла Грушевського прийнято вважати «темними віками» української історії. Підручники, а слідом за ними і популярна література наганяють на читачів страху розповідями про експансію іноземних правителів, поширення чужих культурних традицій, окатоличення та закріпачення люду. І справді, чого доброго чекати від королів і великих князів, відірваних від реалій українського життя і зацікавлених лише в матеріальній вигоді та розширенні сфери впливу? Утім, ситуація виглядала не так драматично.
Ключову роль у провінції і далі відігравали роди, які панували тут раніше. Хоч би як називалася тепер столиця держави — Вільнюс, Краків чи Варшава, місцеві аристократи залишалися її найвпливовішими та найавторитетнішими людьми. Саме вони — ці нащадки давніх правителів і княжих бояр-дружинників — представляли перед новими володарями інтереси краю, їм належала ініціатива його колонізації та оборони, вони ж піклувалися про Церкву й освіту. Серед десятків блискучих фамілій особливе, можна сказати, чільне місце посідав рід Острозьких.
У пересічного читача це прізвище асоціюється насамперед зі славетною Острозькою академією і першим повним виданням Біблії церковнослов’янською мовою, надрукованим коштом одного з представників сімейства. та в часи, про які зараз ідеться, Острозькі були справжнім символом українських земель, їх некоронованими королями. Ім’я Острозьких підносилося на Волині й Київщині, Поділлі та Червоній Русі, гордо лунало воно і поза межами цього простору, і не тільки там, де лежали маєтності роду. Завдяки ратним подвигам і меценатству, участі у великій політиці та підтримці зав’язків з римською курією і монаршими дворами Європи Острозьких знали й у світі.
Ким же були ці люди? Передусім, князями, а відтак особами монаршого походження. Той титул, що ним пишалися Острозькі, у Польському королівстві, Великому князівстві Литовському або Речі Посполитій не можна було придбати чи отримати в дар. Князями тільки народжувалися. Історики схильні вважати, що герої цієї розповіді належали до однієї з двох правлячих династій Східної Європи. Більшість пристає до думки, що в жилах роду текла кров володарів давньої Русі Рюриковичів, хоча є й такі, які називають їх нащадками литовського правителя Гедиміна. Самі Острозькі вважали себе кровними спадкоємцями «київських княжат», першопредком яких був легендарний князь Рус — брат не менш міфічних засновників Польського й Чеського королівств Леха та Чеха. Родинна традиція міцно прив’язувала Острозьких до земель, якими колись керував їхній славетний пращур і його прямі нащадки Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Данило Галицький. Виходило так, що влада, контроль над землями та опіка над народом передавалася від одних правителів до інших, аж поки не дісталася першому з князів на Острозі. Таким чином, представники роду претендували на роль лідерів і захисників цілої русі.
Маркер володарів був наріжним каменем ідентичності князів Острозьких. А ще вони добре пам’ятали про своє родове гніздо, яке дало ім’я цілій династії. Де б не були, у яких походах і мандрівках не знаходилися, наші герої всюди наголошували, що є «з Божої ласки» (Dei Gratia) князями на Острозі. Вказівку на Господнє благословення влади містила титулатура всіх сучасних Острозьким монархів. Цікаво, що і сьогодні вона є неодмінним ідентифікатором кожного суверенного правителя. на підтвердження цих слів візьмімо до рук, скажімо, британську монетку будь-якого номіналу — і прочитаємо на ній: «Єлизавета ІІ з Божої ласки королева і захисниця віри». Як бачимо, Острозькі на зайву скромність не страждали. Хоча над ними височіли королі й великі князі, яким потрібно було складати присягу вірності, пам’ять про особливе місце в суспільстві міцно закарбувалася в їхній свідомості.
Говорячи про родоначальний град Острозьких — мальовниче волинське місто над річкою Вілією, історики обов’язково відзначать, що перша писемна згадка про нього датується 1100-м роком. Завдяки сучасним археологічним розкопкам можна впевнено говорити, що поселення тут виникло на кілька століть раніше. Назва міста прямо вказує на те, що в давнину воно мало важливе стратегічне значення. Дерев’яні укріплення твердині перші князі Острозькі замінили на кам’яні, облаштувавши в новозбудованому замку свою головну резиденцію. Стіни цієї могутньої споруди, хай навіть і в дещо зміненому вигляді, і досі стоять в Острозі. У своїх апартаментах Острозькі проводили багато часу, тож місцевий замок є мовчазним свідком усіх найважливіших подій в історії роду. Тут князі народжувалися, одружувалися і помирали, тут вони влаштовували бенкети, приймали посольства, зберігали свої скарби. Неподалік від замку побудували навчальний заклад для слуг, облаштували звіринець, фундували і матеріально підтримували храми, в яких спочивають кістки кількох представників роду — і православних, і конвертитів-католиків.
Так, католиків у родині Острозьких вистачало, однак зміна конфесійної приналежності не конче означала відмову від своєї руської (української) ідентичності. Дехто з Острозьких міг розмовляти польською, ходити до костьолів і давати кошти на кляштор, але навіть при тому всьому вважав себе представником руської аристократії. тому і не варто героїв нашої розповіді, які в силу певних причин полишили православ’я, називати поляками. Ця згубна звичка прижилася у нас дуже давно. Ще тоді, коли українців почали йменувати «селянським народом», а всіх панів, незалежно від їхнього походження й навіть віросповідання, одразу зараховували до «іноземних гнобителів». Дарма, що їхні імена могли звучати як Трохим чи Макар, а прізвища — як Закусило чи Кисіль. Сумно, а з другого боку і смішно буває споглядати за подвигами цих «поляків» у розповідях наших митців, аматорів історії, а часом і музейників. Годі утриматися від посмішки, коли читаєш про те, що «у XV–XVII століттях найбільшими землевласниками на Тетіївщині були… польські магнати Острозькі», а «першу православну слов’яно-греко-латинську школу заснував у 1576 році польський князь Василь Костянтин з Острога». розбудова маєтків чи відкриття школи — це ще нічого, бо зазвичай «польським феодалам» приписують різного роду звірства. Польською українська знать була хіба з політичної точки зору — «руського походження польської нації», як сказав про неї свого часу видатний гуманіст Станіслав Оріховський. Насправді мова спілкування та конфесійна приналежність ще ні про що не говорять, — кому, як не українцям, це добре знати.
Отже, Острозькі були руськими князями, нащадками монархів, правителями розлогих маєтностей і тисяч підданих, усю повноту влади над якими зберігали, хоч і корилися верховній владі короля або великого князя.
У розповіді про наших героїв ми вже багато разів згадали і сім’ю, і рід, але досі не пояснили, як багато було носіїв княжого титулу. Скільки Острозьких побачило цей світ? Троє, п’ятеро чи десятеро? За триста років існування фамілії від середини XIV і до середини XVII століття її репрезентувало близько 50 постатей, а враховуючи дві молодші гілки (князів Заславських і Острожецьких), які так само вели своє коріння від засновника роду Данила з Острога, — понад 100 осіб! Число, як бачимо, величезне, тоді як у пам’яті нащадків закарбувалося не так і багато фігур. Уся річ у тім, що істориків завжди приваблювали тільки яскраві особистості, які залишили по собі помітний слід. У родині Острозьких були і відомі політики, і воєначальники, і меценати, а ще люди з неординарною драматичною долею, як, наприклад, нещасна Гальшка Острозька, за руку якої змагалися перші особи держави і закордонні кавалери, або її двоюрідна племінниця Анна-Алоїза. Остання, рано ставши вдовою, все життя присвятила служінню Церкві. Її ревну опіку над католицькими храмами, монастирями й освітніми закладами сучасники оцінювали по-різному, залежно від того, до якої конфесії належали самі. Одні підносили ім’я княжни до небес і навіть серйозно розглядали можливість її канонізації, другі — проклинали, вважаючи відступницею та порушницею заповітів своїх пращурів.
Задля справедливості визнаймо, що увага дослідників до тієї чи тієї історичної постаті залежить і від стану збереження джерел. тим-то і пояснюється брак великої кількості робіт про перші покоління Острозьких. Масові та надзвичайно різноманітні писемні свідчення про рід з’являються тільки в середині XVI століття. тож хоч як прикро це констатувати, багато таємниць славетного аристократичного дому назавжди залишиться в полоні віків. Утім, на вчених ще чекає чимало загадок, сюрпризів і відкриттів.
Білі плями є в біографіях і двох найвідоміших Острозьких — великого гетьмана литовського Костянтина Івановича (1460–1530) і його сина київського воєводи Василя-Костянтина Костянтиновича (1526–1608). Маємо справу з неординарними постатями, які були не пасивними спостерігачами, а творцями історії. на цих двох стовпах фамілія трималася все XVI століття, яке можна назвати зенітом слави роду Острозьких.
Старший з цих двох членів сімейства був блискучим політиком, одним з найближчих радників кількох великих князів і королів, а ще визначним полководцем європейського масштабу. Панегіристи прирівнювали його звитяги до ратних подвигів античних героїв, ставили в один ряд із легендарними воєначальниками минулих століть, називали Ганнібалом і Геркулесом. З десятків битв проти татар, турків та інших супротивників князь виходив переможцем, а несмертельну славу здобув після того, як у 1514 році наголову розбив військо московського правителя Василя ІІІ. Завдяки оршанській вікторії, 500-річний ювілей якої ми нещодавно відзначали, ім’я Острозького стало відомим по всій Європі. З-поміж інших наданих йому почестей гетьман дістав дозвіл на тріумфальний в’їзд до столиць Великого князівства Литовського і Польської Корони.
А от «нащадок Ганнібала» не досягнув батькових висот у військовому мистецтві, не кажучи вже про політику, де його власні успіхи значно перевершив навіть син — краківський каштелян князь Януш Васильович (1553–1620). Основні досягнення київського воєводи лежали в інших сферах. найбільше енергії та коштів він вклав у колонізацію краю і розбудову величезних маєтностей роду, які у другій половині XVI століття розташовувалися не тільки на Волині. До складу Острозького князівства великими пасмами та меншими острівцями входили цілі ключі й волості в межах сучасних України, Литви, Білорусі, Польщі, Чехії та Словаччини. Завдяки економічній політиці Василя-Костянтина з’явилися без перебільшення сотні поселень, що існують до сьогодні. Свої найкращі часи переживали міста Острожчини.
Деякі з них завдяки протекції князя утримали, а інші здобули статус значних торговельних, адміністративних і культурних центрів, якими залишаються досі (Рівне, Тернопіль, Острог, Дубно, Старокостянтинів, Красилів, Турів, Дятлово, Тарнів, Чуднів, Новоград-Волинський, Любар, Полонне та інші). «Багатий, як Острозький» — цей вислів у XVI та на початку XVII століття не був пустим звуком.
Частину своїх високих прибутків князь Василь Костянтин витрачав на меценатську діяльність. Як і батько, він докладався до захисту «грецької релігії» у власній батьківщині, де католицька церква мала офіційний статус. Утім, молодшого Острозького не можна назвати православним ортодоксом. Усе своє життя він шукав шляхів до діалогу з представниками інших конфесій і релігій, спілкувався з римським папою та лідерами протестантів, толерантно ставився до юдеїв і мусульман, які мешкали у його володіннях.
На власному дворі князь здавна утримував талановитих митців і вчених. У середині 1570-х створив в Острозі інтелектуальний гурток, який працював над перекладом сакральних текстів, що мали друкуватися в перевезеній зі Львова типографії Івана Федорова. Одним з перших її продуктів стала згадана вище Острозька Біблія (1581). тоді ж у столиці князівства постала школа — славетна тримовна гімназія, або академія, як її називали сучасники. Побудована за моделлю європейських освітніх закладів, вона чи не вперше почала транслювати західну традицію в українську і, ширше, східнослов’янську культуру. Треба наголосити, що Василь-Костянтин турбувався й про інші школи, і взагалі у родині Острозьких до освіти ставилися з особливим сентиментом — нащадки київського воєводи фундували або матеріально підтримували навчальні заклади Острога, Ярослава, Вільнюса та Кракова.
***
Популяризація спадщини визначних людей — справа дуже важлива й актуальна в будь-який час, адже вона консолідує суспільство. Особливе місце в збереженні пам’яті про родину Острозьких займають музеї. в їх експозиціях можна побачити портрети членів фамілії, старовинні документи і книжки, предмети побуту, що ілюструють біографії та зацікавлення цих людей, а разом з тим занурюють нас в історію давно минулих віків. Оригінальні привілеї та приватні листи, написані у княжій канцелярії, часто завірялися особистими підписами й печатками. Мало хто звертає на них увагу, а тим часом ми маємо справу зі своєрідним ідентифікаційним кодом, «паспортом» особи, в якому у символічний спосіб закодовано її титул і високе становище в соціумі.
Велич родини символізували також вишукані надгробні пам’ятники і намогильні плити з написами на честь померлих князів Острозьких. Створені кращими тогочасними скульпторами і встановлені у місцях поховання, вони прикрашали собою не одну православну церкву і не один костьол. На жаль, через різні катаклізми до наших днів дійшло лише кілька цінних пам’яток. Колись же їх було багато, адже тіла князів спочивали і в Острозі, і в Межирічі, в Тарнові та Ярославі, Вишничі й Замості, Вільнюсі, Несвіжі, Ізяславі. Утім, головна родова усипальниця дому Острозьких розміщувалася в Києво-Печерському монастирі. З моменту, коли в Дальніх печерах поклали тіло преподобного Феодосія Острозького, який жив наприкінці XІV — на початку XV століття, у цьому святому місці заповідали себе ховати і деякі його нащадки. тож немає нічого дивного у тому, що восени 1530 року сюди привезли прах одного з найвідоміших членів сімейства гетьмана Костянтина Івановича. Його син Василь-Костянтин замовив для батька розкішний ренесансний пам’ятник з мармуру, встановлений в Успенському соборі Києво-Печерської лаври влітку 1579 року. на жаль, ця монументальна конструкція, яка була однією з головних прикрас храму, переживши кілька пожеж і реставрацій, загинула в роки Другої світової війни. Сьогодні гостро стоїть питання про відновлення пам’ятника і його повернення на первісне місце. навколо амбітного проекту зібралося велике коло українських і закордонних учених, митців, культурних, політичних та освітніх діячів, що вкотре засвідчує: пам’ять про рід Острозьких живе серед нащадків.