Матеріал із журналу «Антиквар» №125
Українська революція 1917–1921 років і терор російських більшовиків дуже подібні до подій теперішньої війни. Нашестя «старшого брата» 100 років тому так само несло з собою жах, грабіж, руїни. Історикиня та директорка музею Михайла Грушевського Світлана Панькова показує знакові події того часу через публікації у сатиричних часописах «Ґедз», «Будяк» та «Реп’яхи».
«Большевизм — це національна риса братнього народу»
Віддзвонили дзвони Софії, віншуючи новонароджену Українську Народну Республіку, а з нею — можливість творити життя «по нашому образу і подобію, і тільки по нашому»; поблякли осінні барви, відмайоріли прапори, зарясніли на шпальтах часописів вістки про нові законопроєкти Центральної Ради, увійшли в обіг перші національні гроші — карбованці, з якими українці (кому пощастило) зустріли Різдво і Новий 1918 рік.
У цей самий час гострило свою зброю — справжню та брехливо-пропагандистську — московське більшовицьке військо, вирушаючи у свій «тріумфальний» похід з фанатичною мрією про світову революцію, активізуючи збройні виступи та шукаючи формальний привід для початку прямої агресії проти України. Невдала спроба більшовиків змінити владу в Києві шляхом переобрання Центральної Ради змусила їх реалізувати своє головне гасло «Вся власть Совєтам!» за допомогою військової сили.
«Їм мало Петербурга, мало Москви, мало Ростова, — кортить і Київ зруйнувати, але цим разом не пощастило: руки короткі. Звідси гнів, звідси обурення, звідси крики проти «насильства» й гвалт проти українського правительства», — не приховує почуттів досвідчений публіцист Сергій Єфремов у черговому дописі в «Новій Раді». І сподівається, що наближається «час розплати» за безкінечні й безмежні злочини більшовиків.
Слідом за «Новою радою», у статтях якої в листопаді-грудні 1917 року «найпопулярнішим» стало слово «большевики», до розвінчання сутності «большевицького божевілля» взялися автори сатиричних «Ґедза», «Будяка» та «Реп’яхів». Їхні слова вкупі з творами талановитих художників адресовані не стільки українському політикуму, скільки пересічному українцеві, котрий ще жив ілюзіями ласки від «старшого брата».
«Ґедз» наголошує: «Большевизм — це національна риса братнього народу». Часом удається до «побратимської» дискусії, аби відстояти свою позицію.
Часом, утрачаючи рівновагу, гнівається:
«Ну, пам’ятай же, товаришу-брате: коли не схаменешся, то ґедз втече. Ай бо, втече! Хоч ми з тобою й кумпанія: ти большевик, а я ґедзукраїнець, — какая разніца, — але ґедз може відлетіти, аж загуде.
Говориш „зрада“?, “Німецька інтрига?“, „Австрійська орієнтація?“. Говори собі, що тобі любо та мило… Що??? Погрожуєш, товаришу-брате? Та й чим?! Большевістським військом? Чи просто погромом? Це в тебе краще вдасться, як війна, але пам’ятай, що в нас є така собі Рада, — Центральною зветься, — є Секретаріят та ще й Військовий Комітет є, і вони, нівроку, трошки більше важать в наших козаків та гайдамак, ніж твій совєт…
Дивуєшся, що такою мовою з тобою говорю? Очень просто: як рівний з рівним, по-товариськи».
«Сумний Грицько» з «Будяка» не поділяв тактику «діалогів» «Ґедза» і намагався достукатися до суспільства римованими рядками, викриваючи справжнє «обличчя» більшовизму:
Я большевик, я большевик, —
Збудую зараз гільотину…
Раніш був злодій я і шпик
І всьому добре знаю ціну!
Ніщо для мене всі закони,
«Поза законом» я давно,
Ні в чім не маю заборони
І визнаю лише їдно:
Хто дужчий, той і пан,
Дери три шкури на жупан,
А хто не має сили,
Мовчи, аби не вбили.
«Вважати Раду в стані війни з нами»
Агресивна риторика набирала обертів, гегемонізм затьмарював здоровий глузд, і 4 грудня 1917 року Раднарком Росії передав телеграфом до Києва «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради», підготовлений напередодні, 3 грудня, «верховними» комісарами В. Леніним, Л. Троцьким і Й. Сталіним. Причиною його появи стало проголошення Української Народної Республіки та відмова Центральної Ради визнати більшовицький Раднарком верховною владою в Росії.
Звинувативши український політикум у «нечуваній зраді революції», вожді не забивали собі голову запитанням: «А хто й кому присягався?». «Що це таке? Божевілля? Провокація? Дурість?» — реагує на цей «нахабний» ультиматум усе передове українство й підсумовує: «Україна, як найбільш організований й найдужчий з країв колишньої російської держави — це сіль в оці народним комісарам. І вони цю сіль силкуються знищити».
Раднарком вимагав від України припинити роззброєння більшовизованих частин армії та Червоної гвардії, не пропускати через свою територію військові частини з фронту на Донщину, сприяти революційним військам у боротьбі з «кадетсько-каледінським повстанням» тощо. На відповідь давалося 48 годин. Отримавши від Генерального секретаріату Центральної Ради відмову прийняти умови ультиматуму, Раднарком ухвалив 5 грудня рішення: «Вважати Раду в стані війни з нами».
Так розпочалася перша російсько-українська війна. У захопленому більшовицькими загонами Харкові, під охороною російського війська 11–12 грудня 1917 року українські більшовики провели Перший всеукраїнський з’їзд рад, який оголосив Україну радянською республікою, вітав політику РНК Росії та поширив дію його декретів і розпоряджень на територію України. Відтоді Петроград подавав події в Україні, тобто власну агресію, як внутрішній конфлікт, громадянську, або «хатню», війну.
Українському політикуму катастрофічно не вистачало часу та організаційного таланту для формування власної армії. Зупинити агресора, що кепкував з низької боєздатності українізованих частин, не вдалося. І більшовицька зграя зі своєю потужною зброєю гаселобіцянок продовжувала просуватися українськими землями.
«Боротьба йде зі всім, що попадається на очі»
Серед тих, хто першим відчув цю некликану біду, був і розгніваний «Ґедз», котрий завжди застерігав від будь-яких компромісів з Росією. Він вишукував нових оригінальних форматів, попереджаючи владу й суспільство про нове нашестя «одновірного руського брата», що несло з собою «жах, грабіж, руїну».
«Ґедз» зовсім не хотів бути Кассандрою, коли в першому новорічному числі вбрався в образ «большевика» і розпочав боротьбу «зі всім, що попадалося на очі». Звісно, у стилі сатиричного часопису, сподіваючись привернути увагу і байдужих до політики обивателів, і тих, хто цікавився політикою та зважував, куди ж прихилитися:
«Не вітаю вас з Новим Роком, ні! Ні з новим щастям, ні з новим здоровлям. Не роди, Боже, ні жита, ні пшениці, ні всякої пашниці, — ніколи мені буржуйськими ділами заніматися…
Що, вас бере удівлєніє?
Дарма: „Ґедз“ також большевик…
Отже, з Нового року, собственно з 14 січня 1918 року, „Ґедз“ — большевик і розпочинає боротьбу…
Боротьба йде зі всім, що попадається на очі, але на законном основаніі і с об’яснєнієм прічін.
Зсаджується з коня Богдан Хмельницький, — потому буржуй, иш, каку шапку вдєл.
Розбивається в прах Ольга, — потому княгиня, ето раз, а другоє, зачім вона отомстіла бєдним древлянам?
Архангела Михайла з думської бані геть, — потому, єслі ти ангіл, так будь сібе обикновенний ангіл: нєт, вон счітаіть сібя за архістратіга, вроді как би генерал, ішо й шашку дєржіть напоготовє, — єто против кого?..
Публічна бібліотека й Музей, — к доброй матєрі! Всє еті кнігі буржуйскіі і всє еті розкопкі в музеі капіталістіческіє, иш, какі палаци, а стоять пустиі, даже не пустіть человєка переночевать.
Царской Сад? Єто што за контр-революція такая? А-ну, хлопці, гайда! Валі єго…
Купецький тож долой: довольно ім тут по пісочку прохожаться та завивать на скрипках, та „Мартином Борульою“ туманіть людям голови! Викорчувать його з земльою, — пущай лучче люді отопляються.
Владімирську горку можна оставить: зсюдова весною хорошо смотреть, как вода дєлаіть розрушеніє».
Покінчивши з монументами, бібліотеками, музеями, палацами й садами, театрами, академіями та храмами, позакривавши всі газети й видавництва, знищивши «всіх, в кого найшлася в халяві жовто-блакитна стрічка», «Ґедз» настільки призвичаївся до ролі «большевика», що постановив для тих, хто не втратив почуття гумору, видати на 1918 рік низку декретів. Зокрема:
«одміняється інтелігентность всєх відов і возрастов… одміняються всякіі мислі, окромя пропітанія своєй жізні… узаконяітся всеобщеє употребленіє матєрних слов…
всяк человек обязується іметь толькі одну одьожу, рубашку й штани; зімою верхніі, а лєтом одні толькі ніжніі…
вништожаются совсьом поізда, параходи, компаси, градуснікі, термометри і часи, штоб коториі осталісь ішо буржуі, тєлєграфісти й поштальони, нє імєлі как убежать за граніцу…»
Проте всім уже стало не до сміху, і «Ґедз» подумував про своє закриття. А «напророчене» ним «розрушеніє» крок за кроком перетворювалося на реальну «червону чуму»…
«Червоний терор» та «обличчя большевизму»
Захопивши Харків і Катеринослав, ворог скерував головний удар через Полтаву та Чернігів на Київ. Командиром військових частин, які мали йти на Полтаву, призначили офіцера російської армії есера Михайла Муравйова. І тут він дав волю своїй революційній екзальтованості, гіперболізованій ворожості до українства, втілюючи в життя принципи «диктатури пролетаріату». «Швидше зруйную місто до єдиного будинку, ніж відступлю», — заявив він, наказавши «безжально вирізати всіх захисників місцевої буржуазії». 6 січня 1918 року загін Муравйова ввійшов до передмістя Полтави, 7-го більшовики зайняли місто. Стрілянина не вщухала ні на хвилину.
Хронікер подій Української революції в Полтаві, місцевий лікар Олександр Несвіцький 10 січня занотував у щоденнику: «Полковник Муравйов, більшовик, виступив з промовою в Раді робітничих депутатів, наголошував на необхідності знищення буржуазії „вогнем і мечем“: „Ми зобов’язані діяти, а якщо буде потрібно, то пустити в хід гільотину“. Рада йому аплодувала». Наступні записи лікаря нагадують остороги «Ґедза» в ролі «большевика»: «З музею на Шведській Могилі викрали майже всі цінні речі» (12 січня); «З Полтави форсовано вивозяться до Харкова, Москви мука, мануфактура, різні продукти. Грабежі не закінчуються» (15 січня).
Образ цього колективного «злодійського хама», який, добре «поколядувавши» в Харкові та Полтаві, спрямував свій погляд на Київ, створив художник «Ґедза» Стецько.
Серед усіх випусків «Ґедза» особливо вражають номери за грудень 1917-го — березень 1918 року. Команда журналу перебувала в епіцентрі тих моторошних подій, які очевидці порівнювали з навалою хана Батия, а сучасні дослідники назвуть «київською масакрою». Щоб сповістити тогочасне українство про страхіття, яке насувається на їхню землю, достукатися до розуму та сердець, художники «Ґедза» обирають головним кольором своїх творів червоний — колір агресії, крові, колір «червоного терору». А задля переконливості на першій сторінці журналу представляють більшовицьке «обличчя» карикатурою Стецька «Свобода».
Термін «обличчя большевизму» й у прямому, і в переносному значеннях треба брати в лапки. Бо важко назвати «обличчям» (лицем) побачене в реальності та зображене художником. Часом здається, що коли б то більшовики вдивилися ще в 1917-му у свої відображення в дзеркалах, які вони трощили в маєтках харківських, полтавських, чернігівських дідичів чи в київських особняках, вони б і самі жахнулися. При погляді на головного персонажа карикатури, сумнозвісного Муравйова, мимоволі зринають у пам’яті його цинічні слова-погрози: «Ми їм покажемо, дайте тільки добратися до Києва. Якщо буде потрібно, не постою ні перед чим: каменя на камені не залишу в Києві… Мешканців не жаліти».
Отака вона, «свобода», у якої в крові не тільки руки, а й підошви чобіт, що залишають криваві сліди на українській землі. «Свобода» з путами-бинтами на ногах, які сковують і обмежують справжню свободу. Ось вони, обивателі в червоних капелюхах і хустках — чоловік і жінка, що символізують «почервонілу» свідомість, думки та переконання. І куди ж це вони спрямовують свою рушницю з багнетом?
Чи то в унісон тим почервонілим думкам, чи то на пояснення підтексту малюнка, чи то на виправдання втраченої можливості зброєю захистити Київ звучать слова тодішнього виконувача обов’язків військового міністра проголошеної 9 січня 1918 року суверенної Української Народної Республіки Олександра Жуковського: «Большевизм розповсюджувався, захоплюючи все більш й більш різнородні верстви населення. Захоплював він не тому, що кожний був солідарен з ними, а тому, що безперестанна бомбардировка великокаліберних гармат, яка проводилась по місту, убиваючи ні в чому не повинних мешканців, руйнуючи будинки, вносячи скрізь паніку, безперестанний вуличний бій на протязі 10 днів — бій жорстокий, безпощадний, озвірілий, не міг не повіяти на психіку обивателя. Нещасний обиватель вже втомився рачкувати по-під столи, ховатись попід ліжки, йому потрібний був віддих. Хоть чорт який-небудь нехай приходе, керує, аби тільки наступив накінець спокій».
«Я велів артилерії бити по найвищих і найбагатших палацах, по церквах, попах, монахах»
Серед містян були й ті, хто розраховував утриматися при владі, сподіваючись на милість більшовиків. Радісно вітав окупантів захопленим: «Нехай живе Муравйов! Нехай живе Бош!» російський есер Євген Рябцов, обраний влітку 1917-го київським міським головою. Надії не справдилися: з наростанням «червоного терору» вищою владою в Києві стають «Совєти», а Рябцов з гласними думи клопочеться про припинення масових репресій. «Обличчя большевизму» вразило і його.
Страхітливим і безжальним запам’яталося «обличчя большевизму» бельгійському лейтенантові Ван дер Донкту. Здається, що він писав свої слова, тримаючи в руках «Ґедз» із карикатурою «Свобода» на обкладинці: «Більшовицькі солдати виглядали по-звірячому, з довгими пасмами волосся, що закривали очі. Вони були озброєні багнетами, кривавими шаблями та жахливого вигляду ножами —широкими, довгими, зігнутими і з насічками. Ті, що користувалися ними під час бою, навмисне не стирали кров».
«Часи Івана Грозного повернулися», — з болем зазначав ще один очевидець, учасник бельгійського бронедивізіону, у майбутньому відомий бельгійський письменник Марсель Тірі.
Ще перебуваючи на лівому березі Дніпра, Муравйов видав наказ «безпощадного знищення в Києві всіх офіцерів і юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції». 22 січня загриміли перші постріли з боку Дарниці, а вже 24-го по всьому місту лунала канонада, рвалися набої в середмісті, «сіючи смерть, руїну й спустошення». Цілий день і цілу ніч на 25-те, весь день 25-го аж до ранку 26 січня в Києві лютував справжній «ураганний вогонь». По ночах зловісно червоніло небо від численних пожеж. Густі хмари чорного диму, що здійнялися над «фамільним домом» голови Центральної Ради Михайла Грушевського, затьмарювали це червоне небо.
«Я велів артилерії бити по найвищих і найбагатших палацах, по церквах, попах, монахах… Я запалив снарядами величезний будинок Грушевського, і він протягом трьох діб палав яскравим полум’ям», — вихвалявся перед вищим командуванням Муравйов, віддавши 25 січня наказ цілеспрямованим вогнем знищити дім Грушевських, оздоблений в українському стилі за проєктом Василя Кричевського.
Обстріл будинку розпочався 25 січня о 15:30 з керованого більшовиком Андрієм Полупановим бронепоїзда, що стояв усього за кілометр, між товарною станцією та пасажирським залізничним вокзалом. За кілька годин він перетворився на суцільне згарище, в якому загинули унікальні колекції українських старожитностей Василя Кричевського та Михайла Грушевського, рукописи, бібліотека, архів ученого. З пожежі напівживою винесли матір Грушевського Глафіру Захарівну, яка за декілька днів померла від пережитих потрясінь. Похорон відбувся таємно, адже «більшовики підстерігали сім’ю, щоб її арештувати», і без старшого сина. Разом з Центральною Радою та урядом 26 січня Грушевський мусив залишити Київ.
За словами історика, то були хвилини, коли Україна «поховала своє старе в сім огнищі, в сій руїні, в могилах своїх дітей, забитих рукою большевиків, як я в могилі матері». Він розпочинає «Спомини» про свій рід і береться за написання політичного за повіту, перший варіант якого згорів у пожежі. «Кінець московської орієнтації», «Наша західна орієнтація» — ці головні постулати Грушевський адресує тогочасній і майбутній Україні. І завважує: «Перше, що я вважаю пережитим і віджитим, таким, „що згоріло в моїм кабінеті“, се наша орієнтація на Московщину, на Росію, накидувана нам довго й уперто силоміць, і кінець кінцем, як то часто буває —справді присвоєна собі значною частиною українського громадянства».
Невдовзі, розміщуючи на обкладинці редагованого Василем Шульгіним журналу «Малая Русь» зображення палаючого будинку Грушевських, ілюстратори не випадково подають його у вигляді смолоскипу, який тримав в руках персонаж карикатури «Свобода».
Більшовики завчасно підготували собі переможні реляції, бо за декілька днів до повного захоплення Києва в московських «Известиях» з’явилося повідомлення за підписом В. Леніна про вступ до міста ще 16 січня радянського війська під командуванням Юрія Котюбинського (правильно: Коцюбинського. — С. П.) та переїзд 21 січня з Харкова більшовицького уряду. Леніну ім’я Коцюбинського не говорило анічогісінько, тому новина з шаблонним «Всем, всем, всем» розлетілася зі спотвореним прізвищем «героя». Українці сприйняли цю звістку з «найбільшим жахом», як і факт призначення Юрія Коцюбинського народним секретарем військових справ маріонеткового Народного секретаріату. Це до нього звернеться 28 січня Сергій Єфремов у відкритому листі, дорікаючи «запанцерованій совісті» «командуючого українським військом» передусім за те, що він носить прізвище «Коцюбинський», яке знає і яким пишається вся Україна.
«Не укради, а бери просто, як своє»
Разом із «свободою», яку приніс на штиках Муравйов, «буржуазне» населення Києва отримало величезну, як на той час, контрибуцію, конфіскацію харчових продуктів, мануфактури, взуття… Хам став панувати й з небаченою ненавистю, жорстокістю та вандалізмом руйнувати все, що нагадувало про Україну та українців. «Зривались написи, оголошення, прапори, зривалось, нищилось все українське і навіть убивались люди за те тільки, що вони були по народженню українці. Не розбираючись, хто він, що він і в чому винен», — розповідали свідки тих подій.
Очевидцями були також «Ґедз», «Реп’яхи» і «Будяк». Для забудькуватих «Ґедз» повторював «заповіді большевизму», а серед них: «Не укради, а бери просто, як своє. А хто заважатиме — на вістря багнету його»; «Бреши на всіх і про все на всі заставки, бо ж правда — то буржуйська вигадка». «Реп’яхи» ілюстрували ці «заповіді». Ті страшні дні кінця січня 1918-го не міг стерти з пам’яті той, хто їх пережив.
Історик Наталя Полонська-Василенко згадувала про них уже на чужині, у 1950-ті: «Від реву гармат боліли груди, каламутилось в головах… Думок не було. Почуття притупилося. Люди ховалися до пивниць, вишукували більш безпечні кутки. <…> У кожному будинку большевики розстрілювали мешканців. Розстрілювали тих, хто мав якусь підозру, посвідку старшини української армії, у якого в мешканні знаходили частину якоїсь уніформи, хтось на когось вказав…».
Кількість жертв «червоного терору» в Києві, пік якого прийшовся на 26–28 січня 1918 року, називалася відразу після кривавих подій — від 2500 до 5000 осіб. Згідно з мартирологами, укладеними сучасними дослідниками на основі вцілілих метричних книг київських храмів за 1917–1918 роки, це число становить від 969 до 1286 осіб (з них 60% — цивільні). А збереглося тих книг лише 60–70%.
Хоч як боляче було переживати трагічні дні, коли Київ, красу землі української, перетворювали на руїну, співробітники тих сатиричних видань, чий недовгий вік припав на доленосну й сумну для України добу, залишалися не тільки публічною опозицією, але й оптимістами:
Вкраїнський люду!, «старший брат»
Орав тобою, як волами,
Бо Переяславський трактат
Скував тебе з ним ланцюгами…
Та хай мордує большевик,
Нехай тріщить з натуги спина, —
А ти здійми свій дужий крик,
Що ще не вмерла Україна…
Авторка — Світлана Панькова