«Обличчя большевизму»

Матеріал із журналу «Антиквар» №125

Українська революція 1917–1921 років і терор російських більшовиків дуже подібні до подій теперішньої війни. Нашестя «старшого брата» 100 років тому так само несло з собою жах, грабіж, руїни. Історикиня та директорка музею Михайла Грушевського Світлана Панькова показує знакові події того часу через публікації у сатиричних часописах «Ґедз», «Будяк» та «Реп’яхи».

«Боль­шевизм — це національна риса братнього народу»

Віддзвонили дзвони Софії, віншуючи новонароджену Українську Народну Республіку, а з нею — можливість творити життя «по нашому образу і подобію, і тільки по нашому»; поблякли осінні барви, відмайоріли прапори, зарясніли на шпальтах часописів вістки про нові законопроєкти Центральної Ради, увійшли в обіг перші національні гроші — карбованці, з якими українці (кому пощастило) зустріли Різдво і Новий 1918 рік.

У цей самий час гострило свою зброю — справ­жню та брехливо-пропагандистську — московське більшовицьке військо, вирушаючи у свій «тріум­фальний» похід з фанатичною мрією про світову ре­волюцію, активізуючи збройні виступи та шукаючи формальний привід для початку прямої агресії проти України. Невдала спроба більшовиків змінити владу в Києві шляхом переобрання Центральної Ради зму­сила їх реалізувати своє головне гасло «Вся власть Совєтам!» за допомогою військової сили.

«Їм мало Петербурга, мало Москви, мало Ростова, — кортить і Київ зруйнувати, але цим разом не пощастило: руки короткі. Звідси гнів, звідси обурення, звідси кри­ки проти «насильства» й гвалт проти українського правительства», — не приховує почуттів досвідчений публіцист Сергій Єфремов у черговому дописі в «Но­вій Раді». І сподівається, що наближається «час роз­плати» за безкінечні й безмежні злочини більшовиків.

Слідом за «Новою радою», у статтях якої в листопаді-грудні 1917 року «найпопулярнішим» стало слово «большевики», до розвінчання сутності «большевицького божевілля» взялися автори сати­ричних «Ґедза», «Будяка» та «Реп’яхів». Їхні слова вкупі з творами талановитих художників адресо­вані не стільки українському політикуму, скільки пересічному українцеві, котрий ще жив ілюзіями ласки від «старшого брата».

Боротьба большевика з «контр-революцією». Худ. Панько. За виданням: «Реп’яхи» (Київ). 1918. №1 (березень). С. 11

«Ґедз» наголошує: «Боль­шевизм — це національна риса братнього народу». Часом удається до «побратимської» дискусії, аби відстояти свою позицію.

Часом, утрачаючи рівно­вагу, гнівається:

«Ну, пам’ятай же, товаришу-брате: коли не схаменешся, то ґедз втече. Ай бо, втече! Хоч ми з тобою й кумпанія: ти большевик, а я ґедз­українець, — какая разніца, — але ґедз може відлетіти, аж загуде.

Говориш „зрада“?, “Німецька інтрига?“, „Австрійська орієнтація?“. Говори собі, що тобі любо та мило… Що??? Погрожуєш, товаришу-брате? Та й чим?! Большевістським військом? Чи просто погро­мом? Це в тебе краще вдасться, як війна, але пам’ятай, що в нас є така собі Рада, — Центральною зветься, — є Секретаріят та ще й Військовий Комітет є, і вони, нівроку, трошки більше важать в наших козаків та гайдамак, ніж твій совєт…

Дивуєшся, що такою мо­вою з тобою говорю? Очень просто: як рівний з рівним, по-товариськи».

«Сумний Грицько» з «Будяка» не поділяв тактику «діалогів» «Ґедза» і намагався достукатися до суспіль­ства римованими рядками, викриваючи справжнє «обличчя» більшовизму:

Я большевик, я большевик, —
Збудую зараз гільотину…
Раніш був злодій я і шпик
І всьому добре знаю ціну!
Ніщо для мене всі закони,
«Поза законом» я давно,
Ні в чім не маю заборони
І визнаю лише їдно:
Хто дужчий, той і пан,
Дери три шкури на жупан,
А хто не має сили,
Мовчи, аби не вбили.

«Вважати Раду в стані війни з нами»

Агресивна риторика набирала обертів, гегемонізм затьмарював здоровий глузд, і 4 грудня 1917 року Раднарком Росії передав телеграфом до Києва «Ма­ніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради», підготовлений напередодні, 3 грудня, «верховними» комісарами В. Леніним, Л. Троцьким і Й. Сталіним. Причиною його появи стало проголошення Української Народ­ної Республіки та відмова Центральної Ради визнати більшовицький Раднарком верховною владою в Росії.

Звинувативши український політикум у «нечуваній зраді революції», вожді не забивали собі голову за­питанням: «А хто й кому присягався?». «Що це таке? Божевілля? Провокація? Дурість?» — реагує на цей «нахабний» ультиматум усе передове українство й підсумовує: «Україна, як найбільш організований й найдужчий з країв колишньої російської держа­ви — це сіль в оці народним комісарам. І вони цю сіль силкуються знищити».

Раднарком вимагав від України припинити роз­зброєння більшовизованих частин армії та Червоної гвардії, не пропускати через свою територію військові частини з фронту на Донщину, сприяти революцій­ним військам у боротьбі з «кадетсько-каледінським повстанням» тощо. На відповідь давалося 48 годин. Отримавши від Генерального секретаріату Централь­ної Ради відмову прийняти умови ультиматуму, Рад­нарком ухвалив 5 грудня рішення: «Вважати Раду в стані війни з нами».

Так розпочалася перша російсько-українська вій­на. У захопленому більшовицькими загонами Хар­кові, під охороною російського війська 11–12 грудня 1917 року українські більшовики провели Перший всеукраїнський з’їзд рад, який оголосив Україну радянською республікою, вітав по­літику РНК Росії та поширив дію його декретів і розпоряджень на те­риторію України. Відтоді Петро­град подавав події в Україні, тобто власну агресію, як внутрішній кон­флікт, громадянську, або «хатню», війну.

Царь Ирод, або, коли хочете, тріє царіє со дари… (Різдвяний жанр). Худ. І. Буруля
[І. Бурячок]. За виданням: «Ґедз» (Київ). 1917. № 5 (грудень). С. 1

Українському політикуму ката­строфічно не вистачало часу та ор­ганізаційного таланту для фор­мування власної армії. Зупинити агресора, що кепкував з низької боєздатності українізованих частин, не вдалося. І більшовицька зграя зі своєю потужною зброєю гасел­обіцянок продовжувала просувати­ся українськими землями.

«Боротьба йде зі всім, що по­падається на очі»

Серед тих, хто першим відчув цю некликану біду, був і розгніва­ний «Ґедз», котрий завжди засте­рігав від будь-яких компромісів з Росією. Він вишукував нових ори­гінальних форматів, попереджаючи владу й суспільство про нове на­шестя «одновірного руського бра­та», що несло з собою «жах, грабіж, руїну».

Революційний трибунал. Худ. А. Б. de-С. За виданням: «Реп’яхи» (Київ). 1918. № 2. С. 11

«Ґедз» зовсім не хотів бути Кас­сандрою, коли в першому новоріч­ному числі вбрався в образ «боль­шевика» і розпочав боротьбу «зі всім, що попадалося на очі». Звісно, у стилі сатиричного часопису, спо­діваючись привернути увагу і бай­дужих до політики обивателів, і тих, хто цікавився політикою та зважу­вав, куди ж прихилитися:


«Не вітаю вас з Новим Роком, ні! Ні з новим щастям, ні з новим здоровлям. Не роди, Боже, ні жита, ні пшениці, ні всякої пашниці, — ні­коли мені буржуйськими ділами заніматися…
Що, вас бере удівлєніє?
Дарма: „Ґедз“ також большевик…

Отже, з Нового року, собственно з 14 січня 1918 року, „Ґедз“ — боль­шевик і розпочинає боротьбу…
Боротьба йде зі всім, що по­падається на очі, але на законном основаніі і с об’яснєнієм прічін.

Зсаджується з коня Богдан Хмельницький, — потому буржуй, иш, каку шапку вдєл.

Розбивається в прах Ольга, — потому княгиня, ето раз, а дру­гоє, зачім вона отомстіла бєдним древлянам?

Архангела Михайла з дум­ської бані геть, — потому, єслі ти ангіл, так будь сібе обикновенний ангіл: нєт, вон счітаіть сібя за ар­хістратіга, вроді как би генерал, ішо й шашку дєржіть напогото­вє, — єто против кого?..

Публічна бібліотека й Му­зей, — к доброй матєрі! Всє еті кнігі буржуйскіі і всє еті роз­копкі в музеі капіталістіческіє, иш, какі палаци, а стоять пустиі, даже не пустіть человєка перено­чевать.

Царской Сад? Єто што за контр-революція такая? А-ну, хлопці, гайда! Валі єго…

Купецький тож долой: до­вольно ім тут по пісочку прохо­жаться та завивать на скрипках, та „Мартином Борульою“ туманіть людям голови! Викорчувать його з земльою, — пущай лучче люді отопляються.

Владімирську горку можна оставить: зсюдова весною хоро­шо смотреть, как вода дєлаіть розрушеніє».

Покінчивши з монументами, бібліотеками, музеями, палаца­ми й садами, театрами, академі­ями та храмами, позакривавши всі газети й видавництва, знищивши «всіх, в кого найшлася в халяві жовто-блакитна стрічка», «Ґедз» настільки призвичаївся до ролі «большевика», що по­становив для тих, хто не втратив почуття гумору, ви­дати на 1918 рік низку декретів. Зокрема:

«одміняється інтелігентность всєх відов і воз­растов… одміняються всякіі мислі, окромя пропітанія сво­єй жізні… узаконяітся всеобщеє употребленіє матєрних слов…
всяк человек обязується іметь толькі одну одьожу, рубашку й штани; зімою верхніі, а лєтом одні толькі ніжніі…
вништожаются совсьом поізда, параходи, ком­паси, градуснікі, термометри і часи, штоб коториі осталісь ішо буржуі, тєлєграфісти й поштальони, нє імєлі как убежать за граніцу…»

Геть буржуїв!!! Бери й ховай по кишенях! Худ. Ворона.
За виданням: «Реп’яхи» (Київ). 1918. № 1. С. 5

Проте всім уже стало не до сміху, і «Ґедз» поду­мував про своє закриття. А «напророчене» ним «роз­рушеніє» крок за кроком перетворювалося на реальну «червону чуму»…

«Червоний терор» та «обличчя большевизму»

Захопивши Харків і Катеринослав, ворог ске­рував головний удар через Полтаву та Чернігів на Київ. Командиром військових частин, які мали йти на Полтаву, призначили офіцера російської армії есера Михайла Муравйова. І тут він дав волю своїй революційній екзальтованості, гіперболізованій во­рожості до українства, втілюючи в життя принци­пи «диктатури пролетаріату». «Швидше зруйную місто до єдиного будинку, ніж відступлю», — заявив він, наказавши «безжально вирізати всіх захис­ників місцевої буржуазії». 6 січня 1918 року загін Муравйова ввійшов до передмістя Полтави, 7-го більшовики зайняли місто. Стрілянина не вщухала ні на хвилину.

Хронікер подій Української революції в Полта­ві, місцевий лікар Олександр Несвіцький 10 січня занотував у щоденнику: «Полковник Муравйов, більшовик, виступив з промовою в Раді робітничих депутатів, наголошував на необхідності знищення буржуазії „вогнем і мечем“: „Ми зобов’язані діяти, а якщо буде потрібно, то пустити в хід гільотину“. Рада йому аплодувала». Наступні записи лікаря на­гадують остороги «Ґедза» в ролі «большевика»: «З му­зею на Шведській Могилі викрали майже всі цінні речі» (12 січня); «З Полтави форсовано вивозяться до Харкова, Москви мука, мануфактура, різні про­дукти. Грабежі не закінчуються» (15 січня).

До пробування большевиків у Киіві. Худ. И. В. За виданням: «Реп’яхи» (Київ). 1918. № 2. С. 16

Образ цього колективного «злодійського хама», який, добре «поколядувавши» в Харкові та Полтаві, спрямував свій погляд на Київ, створив художник «Ґедза» Стецько.

Серед усіх випусків «Ґедза» особливо вражають номери за грудень 1917-го — березень 1918 року. Ко­манда журналу перебувала в епіцентрі тих мото­рошних подій, які очевидці порівнювали з навалою хана Батия, а сучасні дослідники назвуть «київською масакрою». Щоб сповістити тогочасне українство про страхіття, яке насувається на їхню землю, до­стукатися до розуму та сердець, художники «Ґедза» обирають головним кольором своїх творів черво­ний — колір агресії, крові, колір «червоного терору». А задля переконливості на першій сторінці журналу представляють більшовицьке «обличчя» карикатурою Стецька «Свобода».

Свобода. Худ. Стецько. За виданням: «Ґедз» (Київ). 1918. No 3 (березень). С. 1

Термін «обличчя большевизму» й у прямому, і в переносному значеннях треба брати в лапки. Бо важко назвати «обличчям» (лицем) по­бачене в реальності та зображене художником. Часом здається, що коли б то більшовики вдивилися ще в 1917-му у свої відображення в дзеркалах, які вони трощили в маєтках харківських, полтавських, чер­нігівських дідичів чи в київських особняках, вони б і самі жахнулися. При погляді на головного персо­нажа карикатури, сумнозвісного Муравйова, мимо­волі зринають у пам’яті його цинічні слова-погрози: «Ми їм покажемо, дайте тільки добратися до Ки­єва. Якщо буде потрібно, не постою ні перед чим: каменя на камені не залишу в Києві… Мешканців не жаліти».

Отака вона, «свобода», у якої в крові не тільки руки, а й підошви чобіт, що залишають криваві сліди на українській землі. «Свобода» з путами-бинтами на ногах, які сковують і обмежують справжню свободу. Ось вони, обивателі в червоних капелюхах і хуст­ках — чоловік і жінка, що символізують «почервонілу» свідомість, думки та переконання. І куди ж це вони спрямовують свою рушницю з багнетом?

«Образцовий порядок». Із циклу «Про „старі“часи на Україні.
Ілюстрована історія України не Грушевського і не Аркаса».
Худ. І. Буруля [І. Бурячок]. За виданням: «Ґедз» (Київ). 1918. № 3 (березень). С. 5

Чи то в унісон тим почервонілим думкам, чи то на пояснення підтексту малюнка, чи то на ви­правдання втраченої можливості зброєю захистити Київ звучать слова тодішнього виконувача обов’язків військового міністра проголошеної 9 січня 1918 року суверенної Української Народної Республіки Олексан­дра Жуковського: «Большевизм розповсюджувався, захоплюючи все більш й більш різнородні верстви населення. Захоплював він не тому, що кожний був солідарен з ними, а тому, що безперестанна бомбар­дировка великокаліберних гармат, яка проводилась по місту, убиваючи ні в чому не повинних мешканців, руйнуючи будинки, вносячи скрізь паніку, безпере­станний вуличний бій на протязі 10 днів — бій жор­стокий, безпощадний, озвірілий, не міг не повіяти на психіку обивателя. Нещасний обиватель вже вто­мився рачкувати по-під столи, ховатись попід ліжки, йому потрібний був віддих. Хоть чорт який-небудь нехай приходе, керує, аби тільки наступив накінець спокій».

Московсько-монгольсько-совітсько-харцизсько-злодійський Хам посилає свою культуру на Украіну.
Худ. Стецько. За виданням: Ґедз (Київ). 1918. №2 (лютий). С. 1 Вступ большевиків до Киіва. Худ. Стецько. За виданням: «Ґедз» (Київ). 1918. №4 (квітень). С. 1

«Я велів артилерії бити по найвищих і найбагат­ших палацах, по церквах, попах, монахах»

Серед містян були й ті, хто розраховував утрима­тися при владі, сподіваючись на милість більшовиків. Радісно вітав окупантів захопленим: «Нехай живе Муравйов! Нехай живе Бош!» російський есер Євген Рябцов, обраний влітку 1917-го київським міським головою. Надії не справдилися: з наростанням «червоного терору» вищою владою в Києві стають «Совєти», а Рябцов з гласними думи клопочеться про припинення масових репресій. «Обличчя боль­шевизму» вразило і його.

Страхітливим і безжальним запам’яталося «об­личчя большевизму» бельгійському лейтенантові Ван дер Донкту. Здається, що він писав свої слова, тримаючи в руках «Ґедз» із карикатурою «Свобода» на обкладинці: «Більшовицькі солдати виглядали по-звірячому, з довгими пасмами волосся, що закри­вали очі. Вони були озброєні багнетами, кривавими шаблями та жахливого вигляду ножами —широкими, довгими, зігнутими і з насічками. Ті, що користува­лися ними під час бою, навмисне не стирали кров».

«Часи Івана Грозного повернулися», — з болем за­значав ще один очевидець, учасник бельгійського бронедивізіону, у майбутньому відомий бельгійський письменник Марсель Тірі.

Вступ большевиків до Киіва. Худ. Стецько. За виданням: «Ґедз» (Київ). 1918. № 4 (квітень). С. 1

Ще перебуваючи на лівому березі Дніпра, Мурав­йов видав наказ «безпощадного знищення в Києві всіх офіцерів і юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції». 22 січня загриміли перші по­стріли з боку Дарниці, а вже 24-го по всьому місту лунала канонада, рвалися набої в середмісті, «сіючи смерть, руїну й спустошення». Цілий день і цілу ніч на 25-те, весь день 25-го аж до ранку 26 січня в Києві лютував справжній «ураганний вогонь». По ночах зловісно червоніло небо від численних пожеж. Густі хмари чорного диму, що здійнялися над «фамільним домом» голови Центральної Ради Михайла Грушев­ського, затьмарювали це червоне небо.

«Я велів артилерії бити по найвищих і найбагат­ших палацах, по церквах, попах, монахах… Я запалив снарядами величезний будинок Грушевського, і він протягом трьох діб палав яскравим полум’ям», — ви­хвалявся перед вищим командуванням Муравйов, віддавши 25 січня наказ цілеспрямованим вогнем знищити дім Грушевських, оздоблений в українсько­му стилі за проєктом Василя Кричевського.

Обстріл будинку розпочався 25 січня о 15:30 з керованого більшовиком Андрієм Полупановим бро­непоїзда, що стояв усього за кілометр, між товарною станцією та пасажирським залізничним вокзалом. За кілька годин він перетворився на суцільне згари­ще, в якому загинули унікальні колекції українських старожитностей Василя Кричевського та Михайла Грушевського, рукописи, бібліотека, архів ученого. З пожежі напівживою винесли матір Грушевського Глафіру Захарівну, яка за декілька днів померла від пережитих потрясінь. Похорон відбувся таємно, адже «більшовики підстерігали сім’ю, щоб її арештувати», і без старшого сина. Разом з Центральною Радою та урядом 26 січня Грушевський мусив залишити Київ.

Стіни обгорілого фамільного дому Грушевських у Києві на розі вулиць Паньківської та Микільсько-Ботанічної. Зима 1918 року

За словами історика, то були хвилини, коли Україна «поховала своє старе в сім огнищі, в сій руїні, в могилах своїх дітей, забитих рукою большевиків, як я в могилі матері». Він розпочинає «Спомини» про свій рід і береться за написання політичного за­ повіту, перший варіант якого згорів у пожежі. «Кі­нець московської орієнтації», «Наша західна орієн­тація» — ці головні постулати Грушевський адресує тогочасній і майбутній Україні. І завважує: «Перше, що я вважаю пережитим і віджитим, таким, „що згорі­ло в моїм кабінеті“, се наша орієнтація на Московщи­ну, на Росію, накидувана нам довго й уперто силоміць, і кінець кінцем, як то часто буває —справді присвоєна собі значною частиною українського громадянства».

Утрачена колекція творів народного мистецтва, що зберігалася в майстерні-музеї В. Кричевського.
Малюнок, зроблений В. Кричевським по пам’яті в 1923–1950 роках

Невдовзі, розміщуючи на обкладинці редаговано­го Василем Шульгіним журналу «Малая Русь» зобра­ження палаючого будинку Грушевських, ілюстратори не випадково подають його у вигляді смолоскипу, який тримав в руках персонаж карикатури «Свобода».

Обкладинка часопису «Малая Русь». Київ, 1918

Більшовики завчасно підготували собі переможні реляції, бо за декілька днів до повного захоплення Києва в московських «Известиях» з’явилося повідом­лення за підписом В. Леніна про вступ до міста ще 16 січня радянського війська під командуван­ням Юрія Котюбинського (правильно: Коцюбинсько­го. — С. П.) та переїзд 21 січня з Харкова більшовиць­кого уряду. Леніну ім’я Коцюбинського не говорило анічогісінько, тому новина з шаблонним «Всем, всем, всем» розлетілася зі спотвореним прізвищем «героя». Українці сприйняли цю звістку з «найбільшим жа­хом», як і факт призначення Юрія Коцюбинського народним секретарем військових справ маріонет­кового Народного секретаріату. Це до нього звер­неться 28 січня Сергій Єфремов у відкритому листі, дорікаючи «запанцерованій совісті» «командуючого українським військом» передусім за те, що він носить прізвище «Ко­цюбинський», яке знає і яким пи­шається вся Україна.

Новітній украінсько-великоруський чемпіонат: Петлюра й Коцюбинський.
Худ. І. Буруля [І. Бурячок]. За виданням: «Ґедз» (Київ). 1918. № 2 (лютий). С. 3

«Не укради, а бери просто, як своє»

Разом із «свободою», яку приніс на штиках Муравйов, «буржуазне» населення Києва отримало вели­чезну, як на той час, контрибуцію, конфіскацію харчових продуктів, мануфактури, взуття… Хам став панувати й з небаченою ненави­стю, жорстокістю та вандалізмом руйнувати все, що нагадувало про Україну та українців. «Зрива­лись написи, оголошення, прапори, зривалось, нищилось все українське і навіть убивались люди за те тіль­ки, що вони були по народженню українці. Не розбираючись, хто він, що він і в чому винен», — розповіда­ли свідки тих подій.

Очевидцями були також «Ґедз», «Реп’яхи» і «Будяк». Для забудькуватих «Ґедз» повторював «заповіді большевизму», а серед них: «Не укради, а бери просто, як своє. А хто заважатиме — на вістря багнету його»; «Бреши на всіх і про все на всі заставки, бо ж правда — то буржуйська вигадка». «Реп’яхи» ілюстрували ці «заповіді». Ті страшні дні кінця січня 1918-го не міг стерти з пам’яті той, хто їх пережив.

Большевики. Худ. Стецько.
За виданням: «Реп’яхи» (Київ). 1918. № 1. С. 11

Історик Наталя Полонська-Василенко згадувала про них уже на чужині, у 1950-ті: «Від реву гармат боліли груди, каламутилось в головах… Думок не було. Почуття притупи­лося. Люди ховалися до пивниць, вишукували більш безпечні кут­ки. <…> У кожному будинку боль­шевики розстрілювали мешкан­ців. Розстрілювали тих, хто мав якусь підозру, посвідку старшини української армії, у якого в меш­канні знаходили частину яко­їсь уніформи, хтось на когось вказав…».

Население нарасхват покупает советские газеты.
Худ. Стецько. За виданням: «Реп’яхи» (Київ). 1918. № 2. С. 6

Кількість жертв «червоного терору» в Києві, пік якого прий­шовся на 26–28 січня 1918 року, називалася відразу після кривавих подій — від 2500 до 5000 осіб. Згід­но з мартирологами, укладеними сучасними дослідниками на основі вцілілих метричних книг київських храмів за 1917–1918 роки, це чис­ло становить від 969 до 1286 осіб (з них 60% — цивільні). А зберегло­ся тих книг лише 60–70%.
Хоч як боляче було переживати трагічні дні, коли Київ, красу землі української, перетворювали на руї­ну, співробітники тих сатиричних видань, чий недовгий вік припав на доленосну й сумну для України добу, залишалися не тільки публіч­ною опозицією, але й оптимістами:

Вкраїнський люду!, «старший брат»
Орав тобою, як волами,
Бо Переяславський трактат
Скував тебе з ним ланцюгами…
Та хай мордує большевик,
Нехай тріщить з натуги спина, —
А ти здійми свій дужий крик,
Що ще не вмерла Україна…

Авторка — Світлана Панькова