Євгенія Рубан
PinchukArtCentre презентував дві нові виставки «Радість» та «Не питаючи дозволу». Перший проєкт став результатам міжнародної співпраці та досліджує емоцію радості в умовах війни, а другий — присвячений тілесності у роботах українських митців з 2004 до 2014 року. Обидві експозиції триватимуть до 30 серпня.
Цього разу в артцентрі спробували змінити підхід до експонування творів сучасного мистецтва, заявляючи, про оновлення підходу до взаємодії з простором. Це прослідковується при перегляді експозиції «Радість», де відвідувачів пригощають маршмелоу й пропонують зробити татуювання за ескізом Алевтини Кахідзе.
«Радість»: життя супереч усьому
У проєкті «Радість» куратори Бйорн Гельдхоф та Олександра Погребняк намагались дослідити емоцію, яка допомагає українцям триматись у складні часи. Показати її різнобічно кураторам допоміг ветеран, морський піхотинець Гліб Стрижко, яки провів 12 інтерв’ю з військовими, ветеранами та ветеранками Збройних сил України. Своїми історіями про радість поділились Олександр Андрощук, Олександра Безсмертна, Ксеня «Буревій», Олексій Василюк, В’ячеслав Кайстро, Майя Москвич, Назар «Рейган», Алла Сенченко, Сергій Стратічук, Юлія «Фобія», Ксенія Шиян, Ярослав Ярошенко.
Художньо оформлені мисткинею та архітекторкою Богданою Косміною, уривки згаданих інтерв’ю стали центром експозиції, доповнюючи кожен артоб’єкт.
«Радість, ви знаєте, вона не лише радісна, вона часто і сумна. І те, як про радість говорять військові — я б ніколи не міг подумати, що вони можуть так висловлюватись. Ця радість дає нам цю глибину, простоту та справжнє розуміння, чому нам потрібно продовжувати, як радість нас об’єднує», — розповів співкуратор Бйорн Гельдхоф.
Виставка починається з історії ветеранки, яка була змушена пройти через російський полон, Алли Сенченко. Вона ділиться своїми переживання та роздумами щодо доречності радості під час війни. Поряд із цією історією розміщується робота Ірини Лоскот «Камуфляж», яка відкриває мистецьку частину експозиції. Проєкт має вигляд кори з клаптиком камуфляжної тканини, за допомогою якого мисткиня підкреслює маскувальні властивості військової форми.
Інсталяція поруч суттєво контрастує за настроєм з попередньою роботою. Тут розмістились «Солодкі спогади» Сімоне Пост — нідерландська мисткиня відтворила свою дитячу квартиру з цукерок та маршмелоу. А щоб у відвідувачів не з’явилось бажання з’їсти артоб’єкт, на вході їх пригощають солодощами. З подібних контрастів складається уся «Радість», що з одного боку розкриває різні сторони цієї емоції, а з іншого — підсвічує сюрреалістичність життя.
Крім цього, на виставці можна побачити роботи Катерини Алійник, Лесі Васильченко, Раяна Ґандера, Тасіти Дін, Анни Звягінцевої, Алевтини Кахідзе, Павла Ковача, Каті Лесів, Катерини Лисовенко, Ашфіки Рахман, Деніеля Тернера, Тамари Турлюн, Альваро Урбано, Романа Хімейя та Яреми Малащука, Жуліана Шар’єра.
Татуювання на згадку
В рамках виставки «Радість» усі повнолітні охочі можуть зробити татуювання. Наприкінці експозиції розміщена робота «Радість» Алевтини Кахідзе, яка є імпровізованим тату-салоном: посеред залу стоїть ширма, в середині якої знаходиться усе необхідне обладнання для нанесення татуювання. Ескізи розроблені художницею мають особливий сенс, наприклад, один з них зображає квітку «Ломикамінь», що проростає крізь камінь та яку оспівувала у своїй творчості Леся Українка.
Кожен з восьми доступних ескізів має тираж: деякі малюнки можна відтворити безліч разів, а деякі — в обмеженій кількості. Робить татуювання сертифікована майстриня, яка працює у PinchukArtCentre тричі на тиждень. Після сеансу усім надають сертифікати, що підтверджують оригінальність малюнку Алевтини Кахідзе на тілі.
- Ашфіка Рахман, «Than Para — Немає землі без нас», 2025–дотепер. «Радість», 2026. PinchukArtCentre. © Фото: Ela Bialkowska, OKNO Studio
- Ашфіка Рахман, «Than Para — Немає землі без нас», 2025–дотепер. «Радість», 2026. PinchukArtCentre. © Фото: Ela Bialkowska, OKNO Studio
- Альваро Урбано Без назви, 2026. «Радість», 2026. PinchukArtCentre. © Фото: Ela Bialkowska, OKNO Studio
- Алевтина Кахідзе «Радість», 2026. «Радість», 2026. PinchukArtCentre. © Фото: Ela Bialkowska, OKNO Studio
- Сімоне Пост, «Солодкі спогади», 2025. «Радість», 2026. PinchukArtCentre. © Фото: Ela Bialkowska, OKNO Studio
«Не питаючи дозволу»: тіло як інструмент
Другою експозицією, яка відкрилась 27 березня, став проєкт Дослідницької платформи PinchukArtCentre «Не питаючи дозволу» під кураторством Дар’ї Шевцової. Вона стала новим етапом дослідження сучасного мистецтва, яке розпочалось ще у 2016 році.
Перший етап Дослідницької платформи був присвячений мистецьким практикам 1990-х років, результатом якого стала експозиція, що проходила перед повномасштабним вторгненням Росії в Україну. Минулоріч дослідники повернулись до проєкту, перейшовши до мистецтва 2000 років.
Розміщена на п’ятому поверсі артцентру, виставка «Не питаючи дозволу» об’єднала роботи українських митців, створені у період між двома революціями (з 2004 до 2014 року) та які фокусуються на темі тілесності.
«Її головна тема — це тіло. Як тіло в цей період стає інструментом самовизначення і спротиву, як художники і художниці досліджують тілесність, розширюють межі свободи. Цей період був дуже-дуже зухвалим, — розповідає кураторка Дар’я Шевцова. Можна побачити, що після отакого піку громадянського суспільства в 2004 році, після Помаранчевої Революції, художні стратегії трохи змінюються: художники і художниці починають виходити в публічний простір, виходити на площі, на вулиці, випробовувати силу мистецького жесту».
Водночас за словами кураторки, митці починають переглядати звичні уявлення про тіло, які здебільшого були сформовані (пост)радянською мораллю, культурою і патріархальними цінностями. Вони використовують власне тіло, щоб говорити про наявні проблеми у суспільстві або ж висловлював політичний протест. Наприклад, в експозиції представлена робота «Силомір агресії» Тараса Каменного, сфокусованій на темі насильства в армії — так званої дідівщини, яка була широко поширена під час служби художника. У перформансі Каменной відтворює один з усталених ритуалів насильства старших за рангом військових, але спрямовує агресію сам на себе: він б’є автопортрет до тих пір, поки його тіло не відмовиться продовжувати.
Також у межах «Не питаючи дозволу» присутні роботи, де художники і художниці міркують про привабливість тіл та переосмислюють нав’язані жінкам стереотипи. Зокрема, героїнями серії «Дачні Мадонни» Лесі Хоменко стали літні жінки, що працюють на городах.
«По суті, це була моя перша рефлексія на академічну освіту, тому що ми 15 років малювали оголену натуру, це така об’єктивізація була. І я маю дачу під Києвом — знаєте, такі наділи по три сотки, вони абсолютно прозорі, особливо весною. Як в акваріумах жінки стояли і мені сподобалось, що вони навіть не в купальниках стояли, а в спідній білизні. Такі з целюлітом, з усім. І я подумала, це така саморепрезентація», — поділилась мисткиня на відкритті виставки.
Таким чином експозиція «Не питаючи дозволу» різносторонньо розкриває тему використання власного тіла як інструменту самовираження та самопізнання в українському мистецтві 2000 років. А саме у виставці демонструють роботи Пьотра Армяновського, Євгенії Бєлорусець, Анатолія Бєлова, Мирослава Вайди, Данила Галкіна, Анни Звягінцевої, Тараса Каменного, Алевтини Кахідзе, Аліни Клейтман, Марії Куліковської, Саши Курмаза, Сергія Мельниченка, Миколи Рідного, Лесі Хоменко, групи SOSкa.
- Саша Курмаз, «Я сплю за революцію», 2013, 11-канальне відео, тривалість змінна.
«Не питаючи дозволу», 2026. PinchukArtCentre. © Фото: Ela Bialkowska, OKNO Studio - Алевтина Кахідзе, «Я можу бути дівчиною з блакитними очима», 2005,
відеоперформанс, двоканальна інсталяція. «Не питаючи дозволу», 2026.
PinchukArtCentre. © Фото: Ela Bialkowska, OKNO Studio - Аліна Клейтман, «Диво-дупа», 2014, відео. «Не питаючи дозволу», 2026.
PinchukArtCentre. © Фото: Ela Bialkowska, OKNO Studio - Леся Хоменко, з серії «Дачні Мадонни», 2004, олія на полотні. «Не питаючи
дозволу», 2026. PinchukArtCentre. © Фото: Ela Bialkowska, OKNO Studio - Мирослав Вайда, «Здичавіння», 2011, відеодокументація перформансу. «Не питаючи
дозволу», 2026. PinchukArtCentre. © Фото: Ela Bialkowska, OKNO Studio