Інтерв’ю з Ольгою Сагайдак
Ольга Сагайдак — культурна менеджерка та продюсерка мистецьких проєктів, співзасновниця благодійного фонду DOFA fund. Кілька років вона входила до Наглядової ради Українського інституту, а потім очолювала її.
У червні 2022 року Ольга Сагайдак стала представницею Українського інституту у Франції. Разом з Українським культурним центром та Посольством України у Франції вона організувала багато мистецьких подій. Зокрема, разом з командою Dofa fund ініціювала та реалізувала проєкт «Українська весна» — низку виставок, кінопоказів, дискусій, літературних зустрічей, концертів тощо (загалом — близько 100 подій) . Нещодавно, у листопаді 2023 року, Український інститут відкрив окреме офіційне представництво у Франції, проте Ольга вирішила повернутися в Україну.
В інтерв’ю «Антиквару» Ольга Сагайдак розповіла про те, чим вона займатиметься в Україні, які проблеми бачить в українській сфері культури і які можуть бути шляхи до їх вирішення.
«Волонтерська ініціатива трансформувалася в проєкт, проєкт — в інституцію» — про Український інститут у Франції
— Ми знаємо, що завдяки вашій півторарічній роботі Український інститут зміг цієї осені відкрити представництво у Франції. Тепер ви плануєте залишити цю роботу. Чи не шкода вам залишати її?
— Ні, не шкода. Це — як з дитиною: в якийсь момент її треба відпустити. Звісно, ти хвилюєшся за неї, переживаєш, але розумієш, — час відпускати.
Те саме з моєю роботою: волонтерська ініціатива трансформувалася в проєкт, проєкт — в інституцію, яка має команду, має бюджет до кінця наступного року, має стратегію. Також вже сформоване коло партнерів, потужне коло друзів, яке підтримує. Врешті-решт є розуміння з боку України, що ця робота потрібна нашій країні. Тож я, як «мама», зробила усе, що могла. Далі треба відпускати.
В Українському інституті у Франції працюватиме команда, яку обрали на конкурсній основі. Я свідомо не брала участі у цьому конкурсі. Бачу тепер в команді дуже класних вмотивованих людей з таким досвідом, якого насправді у мене немає, з чудовим знанням французької мови. Мені не страшно цій команді віддати те, що ми напрацювали.
Крім того, я хочу жити в Києві. Бачу себе пов’язаною з Україною, з українською культурою, розвитком українських інституцій.
— Що ви плануєте робити у Києві? Чи буде ваша робота пов’язана з Українським інститутом?
— Так склалося, що моє життя пов’язане з Українським інститутом з часу його запуску. Спочатку я була в Наглядовій раді, потім очолювала її, далі стала представницею Українського інституту у Франції. Мене цікавлять українські новітні інституції, цікавить культурна дипломатія, і ось — в Українському інституті все зрослося. Тепер я хотіла би бути дотичною до того, щоб посилювати ці нові інституції, посилювати українську культурну дипломатію і те, як ми виглядаємо за кордоном.
У нас немає вибору, ми мусимо бути присутні на міжнародному порядку денному — і не тільки політичному, військовому, економічному. Наша культура має бути таким наративом, який не фрагментарно з’являється, а він присутній весь час, як невід’ємна частина європейської культури.
«Нас очікують зміни в усіх сферах, і вони не завжди будуть комфортними» — про проблеми, які обмежують галузь культури
Нам бракує багатьох складових, щоб ми могли якісно і стабільно забезпечити цю присутність. І питання не тільки у грошах: нам бракує фахівців, бракує компетенції, навичок, досвіду у потенційних керівників культурних інституцій за кордоном. З іншого боку, у нас немає державного регулювання: немає нормативної бази, яка б дозволила відкривати державні представництва в інших країнах.
Сьогодні представництво Українського інституту в Німеччині та представництво Українського інституту у Франції — це організації, які формально пов’язані з Українським інститутом меморандумами про співпрацю. У нас немає норм, щоб відкрити державні представництва Українського інституту, тому довелося користуватися тими інструментами, які були в країнах перебувань. Український інститут в Німеччині створювали «під парасолькою» Гете-Інституту, зараз в них відбувається певна трансформація. Український інститут у Франції був зареєстрований як Французька асоціація — неприбуткова недержавна організація. Але якщо ми говоримо про державну культурну дипломатію, то очевидно, що це мають бути інституції, створені українською державою. Такі, що фінансуються з державного бюджету, працюють за стратегією і плануванням Міністерства закордонних справ. Тому хтось мусить подбати про те, щоб ми все-таки змінювалися, щоб з’являлися відповідні норми.
І є ще один виклик — для нас, для культурної спільноти. Ми давно прагнули і всіма своїми діями, зусиллями доводили, що хочемо бути частиною Європейського Союзу. Але ми маємо розуміти: якщо ми всерйоз і надовго йдемо в Європейський Союз, нас очікують зміни в усіх сферах і вони не завжди будуть комфортними для нас. Дві ключові тригерні теми, які першими подадуть сигнал sos, — це регулювання авторського права та закон про переміщення культурних цінностей. Тобто є цілий пласт норм, які ми повинні синхронізувати з Європейським Союзом.
Ці два питання — основні, але крім них є багато інших проблем: фінансування державних інституцій, існування системи спілок і творчих союзів за кошти держбюджету тощо.
— Так, системне фінансування дуже важливе.
— І ефективне.Тобто у нас в Україні є дуже багато викликів. Вони тримають нас за руки і за ноги, не дають рухатися в Європу. Культура завжди була у нас не на часі, завжди був мільйон пояснень — то одна проблема, то інша.
Я вважаю, не варто чекати закінчення війни, щоб починати працювати у цьому напрямку, щоб бути готовими до життя в Євросоюзі. Тому, напевно, десь так я хотіла би побудувати свої найближчі плани.
«Регулювання у сфері культури цікавить менше 1% українців» — про культурну сферу і політику
— З того, що і як ви говорите, я бачу політичну кар’єру.
— Ні, це не про політичну кар’єру. Колись у мене був спортивний інтерес: я перечитала усі програми українських президентів, шукала в них слово «культура». І це слово лише раз випадково з’явилося: у програмі Віктора Ющенка. Більше ніде, ні в кого його не було. Те саме — з парламентом. У парламенті минулого скликання у нас був доволі активний комітет з культури (певною мірою завдяки Ірині Подоляк, яка вийшла з цього сектору, знала його виклики, мала досвід). Та ні до цього, ні після на рівні парламенту не було людей, зацікавлених у сфері культури.
У 2020 році ми працювали над законом про переміщення культурних цінностей. Це була велика робота: ми залучили експертів, юристів-податківців, проговорили усі нюанси, написали закон, вийшли на його фінальну версію, до закону були пояснення, порівняльні таблиці…
Ми принесли цей закон в парламент, зареєстрували. Та його навіть ні разу не винесли на слухання в зал. Пояснення цьому було дуже банальне: серед народних депутатів не було жодного інтересанта, який був би готовий сісти, прочитати закон і представити його від себе у парламенті.
Нагадаю, що це був 2020 рік — ще не було повномасштабного вторгнення, усе було налагоджено, працював «офіс простих рішень і результатів». Я ходила тоді в комітет Верховної Ради з питань гуманітарної та інформаційної політики, його очолював Олександр Ткаченко (до речі, — майбутній Міністр культури). Ми прийшли з презентацією закону, з цілою пачкою паперів. Пам’ятаю, пан Ткаченко одразу попередив мене, що не варто вдаватися у всі деталі, треба просто пояснити, у чому цікавість закону. Я наводила приклади цін мистецьких творів на світових аукціонах; розповідала, що українського мистецтва немає в ключових музейних виставках і колекціях; пояснювала, що наш антикварний ринок з сірого знову повернувся у чорний, тобто учасники ринку не сплачують податки… Мене вразило, що один з членів комітету тоді сказав мені: «Почекайте, як немає ринку, я вчора у художника в майстерні купив дві картини». Зависла незручна пауза…
Зрештою, хтось погодився, що ми молодці, зробили добру справу. Проте закон в парламент так і не подали.
Я розповіла цю історію, щоб пояснити, що політична кар’єра в Україні не буває пов’язана з культурою. Мусимо дивитися правді в очі: у нашому соціумі немає відповідного запиту, суспільство не цікавиться змінами в управлінні культурою. У 2019 році (а тоді нас було набагато більше) лише 5% населення України споживало культурний продукт з певною регулярністю. Цю регулярність фіксували за людьми, що ходять в кіно, навіть не в музеї і не на виставки.
Регулювання у сфері культури цікавить менше 1% українців, лише тих, хто працює у цій галузі. Це — точно не електорат для політичної кар’єри.
Тобто проблема зі змінами у сфері культури — складна. Але нам не треба закриватися у власній «бульбашці». Треба комунікувати з людьми із інших сфер, пояснювати необхідність змін. Я думаю, що серед потенційних майбутніх політичних сил нам треба шукати тих, хто сприйматиме цю інформацію і братиме її на озброєння.
Я дуже сподіваюся, що згодом у нашій владі з’являться більш натхненні, менш корумповані і менш зафіксовані на сьогоденні люди. А ми — підготуємо для них основу. Я сподіваюся на молодь, яка захоче жити в Європейському Союзі. А себе я бачу в ролі едвайзера, популяризатора або медіатора. За час своєї роботи я вже добре навчилася «красиво запаковувати» сенси для різних аудиторій. Мабуть, можу продати слона тим, кому навіть миша не була потрібна.
«Ми проаналізували українське законодавства у сфері культури і вказали на ключові проблеми» — про коаліцію дієвців культури
— Остання ініціатива, якою ви займалися до повномасштабного вторгнення — це коаліція дієвців культури. Можливо, тими питаннями, про які ви розповіли, займатиметься саме ця організація?
— Коаліція з’явилася тоді, коли виникла необхідність, коли почався наступ на мистецькі інституції — Український культурний фонд, Мистецький арсенал тощо. Відбувалися непрозорі конкурси на керівні посади в цих організаціях, гальмувалася їхня робота. Ідея коаліції була в тому, щоб об’єднати велику кількість людей, стейкхолдерів культурного процесу, і захистити інституції, пролобіювати певні зміни до законодавства.
До повномасштабного вторгнення коаліція встигла зробити дуже важливий документ — «Зелену книгу». У ній ми проаналізували українське законодавство у сфері культури і вказали на ключові проблеми. Цей документ ми оприлюднили, довели до Міністерства культури, комітету Верховної Ради.
Далі ми планували працювати з законодавчою, виконавчою владою: обрати якийсь пріоритет і почати над ним працювати. Проте почалося повномасштабне вторгнення. Ті люди, які були основною рушійною силою коаліції, зайнялися іншими терміновими справами — хтось почав волонтерити, хтось включився у роботу як журналіст, я стала представницею Українського інституту в Парижі. Роботу коаліції довелося на певний час відкласти.
Тепер я вважаю, що коаліцію треба знову запускати, цей час прийшов. Один із сигналів для цього — те, що Міністерство культури залишилося без очільника. Так, є в.о. — виконуючий обов’язки Міністра культури. Проте в.о. — це не про прийняття політичних рішень, це просто інструмент, аби підписати щось, щось організувати. І мені здається, що цей етап «без голови» може тривати дуже довго. Відповідно, наша сфера, яка при кожній владі зазнавала скорочень, урізань і утискань, тепер залишається взагалі без захисту.
Тож я думаю, що ми, як коаліція дієвців культури, маємо зібратися, поговорити про те, що це за інституція — Міністерство культури, як до неї мають обирати керівництво. Я би хотіла, щоб команда, яка починає працювати в Міністерстві культури, заходила в цю інституцію з якоюсь стратегією — нехай короткостроковою,без усіх мрій і чаянь, але щоб стратегія справді була. Важливо, щоб це була команда людей, які мають професійну вагу у сфері культури, мають авторитет, експертизу і здатні рухатися згідно тій стратегії, яку вони напрацювали. Це було б просто і нормально, і я б залюбки допомагала тій команді. Не очолювала, а просто допомагала, використовувала той досвід, який у мене є.
Спілкувалася Ганна Шерман.