Матеріал з журналу “Антиквар” № 3-4, квітень-травень, 2017 р.
Людина, яка на певному етапі свого життя усвідомлює, що вона стала збирачем книг, потрапляє у ситуацію важких роздумів: чому саме вони стали предметом колекціонування, у якому напрямі розвивати своє захоплення далі і як окреслити комусь зі сторони тему своєї колекції
У випадку з моєю бібліотекою ситуація була певною мірою наперед визначеною, адже з дитинства довкола мене було багато книг про місто, у якому живе моя сім’я. Хоча батьки познайомились зі Львовом тільки у студентському віці, він став рідним і для них, і для наступних поколінь. Ця любов до міста призвела до того, що вже замолоду я продовжував поповнювати сімейну бібліотеку виданнями відповідної тематики.
Про Львів писали у різні часи, в різних державах, у різноманітних аспектах.
Але з кожним роком кількість книжок, яких ще не було у зібранні, зменшувалась, а апетит до пошуку раніше не бачених, навпаки, зростав. Коли ж зрештою «львівський розділ» можна було вважати досить наповненим, з’явилося бажання поширити сферу зацікавлення ще й на дотичні теми — історію та культуру навколишніх міст і регіонів. Так основною темою моєї колекції стала Галичина. А Галичина в широкому контексті передбачає наявність у бібліотеці книжок з історії України, Польщі, Австро-Угорщини та Росії.
Зауважу, що певним обмеженням стала мова видання: збираю тільки те, що можу прочитати, — цебто написане українською, польською, російською. Книжки іншими мовами потрапляють на мої полиці у випадку, якщо там багато ілюстрацій чи видання є надто важливим для моєї теми.
Кожне зібрання має свої перлини — особливі книжки. Їх особливість може виявлятися у рідкості чи навіть унікальності книги, цікавому автографі, авторській палітурці та багатьох інших речах. Але щоб ці перлини засяяли, вони повинні мати гідне тло. Як на мене, таким тлом є видання, що, взяті кожне окремо, не викликатимуть заздрості колег-колекціонерів та зібрані разом у книжкових шафах створюють ефект власне бібліотеки, а не випадкового набору книжок.
Вочевидь для галицької бібліотеки роль такого книжкового масиву сповна виконують видавничі серії, що побачили світ у Галичині протягом XIX — першої половини XX століття. Зважаючи на тогочасну мовну ситуацію в російській Україні з одного боку та наявність помітної кількості видавництв і видавничих ініціатив в Україні австрійській з другого, не є дивним, що саме Галичина стала місцем публікацій, стосовно яких доречно вжити словосполучення: «уперше в Україні».
Наприклад, до книг «Руської історичної бібліотеки» — першого серійного видання історичної наукової літератури українською мовою. Задум здійснити таку серію належав українським інтелектуалам по обидва боки австрійсько-російського кордону. Ідея Володимира Антоновича була втілена у життя Олександром Барвінським. Із загальної кількості (24 томи) 15 вийшли у Тернополі, ще 9 — у Львові.
Перший том з’явився у 1886 році, останній — у 1904‑му. За цей час читачі мали можливість ознайомитися з працями В. Антоновича, Д. Багалія, Д. Іловайського, М. Костомарова, М. Владимирського-Буданова, О. Єфименко, М. Дашкевича, І. Линниченка, Я. Шульгіна та інших. Цікаво, що саме у цій видавничій серії вперше було застосовано термін «Україна-Русь», що став символом нової концепції історії України, яка здобувала все більшу популярність на межі століть.
З огляду на те, що книжки «Руської історичної бібліотеки» виходили у м’якій палітурці, яка з часом (особливо при активному читанні) зазнає багатьох ушкоджень, у моїй бібліотеці ця серія зберігається в обкладинках від талановитого львівського палітурника Олега Дячка.
Останні томи «Руської історичної бібліотеки» виходили вже як видання Наукового товариства ім. Шевченка. Саме ця структура в умовах відсутності власної державності стала для українців прообразом національної Академії наук. Організація, створена у 1873 році як літературне товариство, через 19 років переросла в Наукове товариство й досягла розквіту під час головування у ній М. Грушевського (1897–1916).
Окрім великого обсягу наукових досліджень, НТШ здійснювало активну видавничу діяльність. Наприклад, продовжуючи традицію «Руської історичної бібліотеки», воно започаткувало 15‑томну серію «Українсько-руський архів», що об’єднала актуальні на той час публікації, котрі мали стати джерельною базою для подальших історичних досліджень.
Загалом до вересня 1939 року Товариство видало майже 1 200 книжок. Але безсумнівно його головним серійним видавничим проектом стали «Записки НТШ», перший том яких побачив світ у 1892 році. До початку Другої світової війни у Львові вийшло 155 томів «Записок», більшість під редакцією Михайла Грушевського.
Зараз у букіністичних крамницях Львова та Києва ще можна придбати поодинокі томи, але зібрати весь комплект — завдання надзвичайно складне. Свідченням цього є те, що за багато років колекціонування мені все ще бракує кількох томів до комплекту (і тут я по‑доброму заздрю деяким своїм друзям, яким вдалося їх дістати).
Так само залишаються неповністю укомплектованими ще кілька серій НТШ: «Жерела до історії України-Руси» (вийшло 11 томів, хоча через непочергову нумерацію у деяких публікаціях стверджується, що 22), «Пам’ятки українсько-руської мови і літератури» (8 томів), «Етнографічний збірник» (40 томів), «Матеріали до українсько-руської етнології» (22 томи).
У рамках «Збірника Історично-філософської секції» НТШ з’явилися перші томи «Історії України-Руси». Доля цього видання заслуговує на окрему публікацію, адже цей magnum opus М. Грушевського у 10 томах виходив протягом кількох десятиліть у кількох країнах за різних політичних режимів і в різних для самого автора життєвих умовах.
До комплекту мені бракує дев’ятого тому, який вважається найбільш рідкісним, бо вийшов з друку у той період, коли Грушевський зазнав найбільших утисків з боку радянської влади. Знаю, що деякі колеги-бібліофіли, втомившись від пошуку, замовляють цей том у репринтному виконанні, але я все ще сподіваюся зустріти оригінальну книжку.
У 1897 році вперше в історії українського книговидання з’явилася україномовна серія в галузі природничих і технічних наук — «Збірник Математично-природописно-лікарської секції», а також згодом окремо «Лікарський збірник». У цих виданнях провідні діячі НТШ закладали основи української наукової, медичної й технічної термінології. Оскільки я — прихильник гуманітарних наук, такі книжки представлені у бібліотеці виключно як взірці.
Окрім створення першої на території України наукової установи, Галичина має першість і у політичній сфері: 1848 року на хвилі європейської весни народів тут виникла «Головна Руська рада», а через кілька десятиліть з’явилися перші українські політичні партії.
Звісно, це не могло не стати передумовою нового поштовху для видавничої справи. Тому окремим розділом моєї галіціани є політичні видання — агітаційні та виборчі брошури, партійні статути, публікації про установчі з’їзди партій, а також виступи українських представників у законодавчих зібраннях XIX — першої половини XX століття.
Саме українці Галичини здобули перший досвід парламентської боротьби у віденському парламенті, галицькому сеймі, польському сеймі та сенаті 1920–1930‑х років. Добірка їхніх промов, виданих окремими брошурами, дає можливість уявити напруження тогочасної політичної діяльності.
Хоча для загальної аудиторії, напевно, цікавішою буде перша українська газета «Зоря Галицька», що виникла за ініціативою «Головної Руської ради» (виходила з травня 1848‑го до 9 квітня 1857 року). На прикладі цього видання, яке часто змінювало принципи правопису (і це відбивалося навіть на написанні його заголовка), можна простежити боротьбу двох течій української політики в Галичині — «москвофілів» та прихильників «народної фонетики».
Кілька річних комплектів цієї газети у моєму зібранні яскраво ілюструють той ентузіазм, з яким українці Галичини підійшли до першої спроби вирішення національного питання в новій історії України.
Пожвавлення суспільного життя спонукало багатьох братися за перо. Саме в цей час з’являються на світ перші дослідження з історії Галичини Д. Зубрицького, Я. Головацького, А. Петрушевича, І. Шараневича. При поповненні бібліотеки я звертаю особливу увагу на цих авторів — хотілося б зібрати якомога більше їхніх книжок. Бо пізніше, коли головним істориком Галичини та України став М. Грушевський, їхній доробок виявився незаслужено забутим.
Взагалі у період перед виникненням НТШ та приїздом до Львова Грушевського видавалися переважно твори «москвофільських» і «старорусинських» (як вони себе називали) авторів. Враховуючи те, що згодом домінувати почали «народовці», вважаю за необхідне зібрати той пласт книжкової продукції, що пізніше виявився політично неактуальним.
До речі, боротьба за використання того чи того правопису в Галичині тривала кілька десятиліть. В один і той самий рік могли вийти дві книжки на аналогічну тему, але написані так, що непоінформований читач міг сприйняти їх як видання різними мовами. До того ж, у Галичині завжди існували прихильники використання в українській мові латинської абетки. Я маю у своїй бібліотеці кілька книг латиницею, але у цій справі безумовна першість належить зібранню відомого львівського художника Влодка Костирка.
Окремий розділ моєї колекції складають книжки про Львів. Найстаріше за віком видання — «Новий львівський календар» за 1791 рік. Він інформував про розклад руху диліжансів зі Львова до Відня, дні проведення ярмарок у галицьких містечках, про сонячні затемнення, які можна спостерігати у Львові, церковні свята для «польського та руського обрядів». Серед видань, що стосуються міста, є і перші спроби описати його історію (Я.‑Т. Юзефовича, Д. Зубрицького, І. Ходиницького).
А ще — велике зібрання путівників (яких, за оцінками фахівців, за останні 150 років видано близько трьох сотень), перші львівські журнали, річні комплекти польських та українських газет, що виходили у Львові, тематичні видання, які розказують про окремі сфери життя міста, а також повний комплект «Львівської бібліотеки», усі 37 томів, присвячені історії Львова.
Матеріали про Львів друкувалися польською, українською, німецькою. Але не тільки місто було об’єктом уваги іншомовних авторів. Наприклад, ряд польських книг присвячено українському фольклору. І паралельно з тим, як у Російській імперії виходили збірки М. Максимовича чи І. Срезнєвського, в імперії Австрійській з’явилися книги В. Залеського та П. Жеготи. Взагалі у польській літературі існує ціла «українська школа», представники якої обрали предметом оспівування Україну. У своїй бібліотеці я маю добірку творів Тимка Падури (яким захоплювався Шевченко), Міхала Чайковського, Богдана Залеського.
Російськомовні публікації про Львів і Галичину найбільш активно друкувалися напередодні Першої світової війни. Хоча ще задовго до неї за посередництвом галицьких москвофілів у Росії з’являлися публікації про «Галицкую Русь» та «путевые заметки» поодиноких російських візитерів.
Уважний читач, певно, звернув увагу, що в описі свого зібрання я практично не згадую про художні твори. Звісно, за можливості я залюбки купую перші чи просто цікаві видання галицьких та українських класиків. Але в центрі моєї уваги завжди книжки історичні, наукові, публіцистичні, довідкові.
Я виходжу з того, що художню літературу перевидають найчастіше, тоді як решта напрямків на таку честь заслуговують значно рідше. Тому своїм завданням як колекціонера я бачу передусім саме їх збереження.
Ще один не надто повний розділ моєї бібліотеки — стародруки. Тут ситуація інша. Переважна більшість видань, що вийшли до 1800 року (саме такі вважаються стародруками), — на релігійну тематику. Значну частину їх становлять богослужебні книги.
Звичайно, вони мають свою магію — солідні фоліанти з потертими палітурками з грубої шкіри, гарні гравюри, орнаменти. Але зміст їх досить одноманітний і цікавий здебільшого фахівцям. Трапляються, хоча й дуже рідко, видання світські, але це відразу відбивається на їхній ціні — такі книжки доступні колекціонерам із не дуже обмеженим бюджетом.
У моїй бібліотеці є кілька стародруків, що представляють типові школи книгодрукування: Львів, Почаїв, Києво-Печерську лавру.
Чого точно бракує у зібранні, то це «Русалки Дністрової» — книги, яка одразу по виході у 1837 році стала бібліографічною рідкістю. Усі відомі примірники описано в літературі, і шанс знайти ще бодай один — вельми примарний.
Однак усе може статися. Досвідчені букіністи запевняють, що 10–15 років тому «Русалку» ще можна було придбати за кілька тисяч доларів. На мою думку, для галицької бібліотеки ця книжка має таке ж значення, як прижиттєвий «Кобзар» для взірцевої української бібліотеки.
До речі, перше видання Шевченка в Галичині з’явилося вже після його смерті — у 1867 році. Цікаво, що поміж шевченковими творами тут вміщено текст вірша «Ще не вмерла Україна», що згодом стане національним гімном і, звісно ж, перу Шевченка не належить. Інший класик української літератури — Іван Франко, враховуючи його галицьке походження, представлений у моїй бібліотеці значно серйозніше. Тут і перші видання багатьох його поетичних збірок, і літературознавчі праці, і переклади.
А «перлинкою» зібрання є непримітна на вигляд брошурка — своєрідна реклама однієї туристичної подорожі, яку ще зовсім юний Франко організував для «руської молоді». Брошурку надруковано 1884 року, і називається вона «В дорогу» (хоч у літературі часто згадується як «Вандрівнича літопись»).
За свідченням франкознавця Богдана Якимовича, вона «є одним із рідкісних видань, якого до нашого часу збереглися лічені примірники». Про франкові книжки можна писати дуже багато, адже він був надзвичайно плідним автором. Нагадаю, що його творча спадщина нараховує 50 томів, і зараз триває процес публікації кількох додаткових.
У будь-якій бібліотеці особливо цінуються видання, що містять на полях авторські присвяти чи автографи власників. Свого часу мені пощастило придбати частину книг з бібліотеки Іларіона Свєнціцького, відомого дослідника книги, мистецтвознавця, в 1905–1952 роках — директора Національного музею у Львові. Маю багато видань із підписом ученого (так він позначав їх приналежність до своєї бібліотеки), а також книги різних авторів, які дарували свої праці доктору Свєнціцькому.
Але предметом моєї особливої гордості є книга В’ячеслава Липинського «Україна на переломі» з дарчим написом іншому відомому історику Іванові Крип’якевичу. Приємно володіти примірником, котрий тримали у своїх руках одразу двоє визначних людей України.
Ще один цікавий експонат — книга з бібліотеки родини Грушевських. На одному з томів «Сводной галицко-русской летописи» А. Петрушевича на палітурці витиснуто літери «С. Г.» («Сергій Грушевський»), а на одному з аркушів стоїть печатка з написом «Михайло Грушевський». З величезною радістю знайшов я у книзі маленьку картку з рукописними виписками. Знайомий історик визначив, що це рука першого Президента України.
Хотів би звернути увагу на ще два розділи моєї колекції: підручники та словники. Серед перших, крім традиційних букварів, граматик і читанок, книг з історії та географії, є найбільш ранній україномовний підручник з астрономії та один з перших посібників з математики.
У числі словників — другий за часом видання українсько-польський словник 1830 року Й. Левицького («Приручный словарь славено-польскій»), перший німецько-український словник (юридичної термінології) під редакцією Я. Головацького (1848), а також українсько-німецькі словники О. Партицького, В. Кміцикевича, Є. Желеховського та кільканадцять словників інших мов.
Окреме місце у зібранні належить кулінарним книжкам. Можливо, я б і не став їх колекціонувати, якби не бажання у такий спосіб пояснити своє хобі дружині. Вона любить і вміє готувати, і кращої нагоди залучити її до кола бібліофілів, ніж придбати кілька кулінарних видань, годі було бажати.
Особливо цікавими є чи не перша кулінарна книжка, видана 1822 року у Львові польською: «Co dzisiaj gotować?» («Що сьогодні готувати, чи спосіб приготування смачних страв з м’яса, риби, ярини й тіста, приготування різноманітних підливок, тобто соусів, а також галярет, тортів і паштетів») та перші україномовні книжки для господинь кінця XIX століття. Можу засвідчити, що деякі рецепти страв, а особливо наливок, пройшли випробування часом і надаються до вжитку не тільки цінителям книжок.
Немає нічого ліпшого в світі від старого фоліанта й келишка наливки у зручному фотелі перед каміном.