Матеріал із журналу “Антиквар” #105: “Магдебургія по‑київськи”
Наочне втілення
З якої «реперної точки» не поглянемо на Київ 1499–1834 років — хоч із Труханового острова, а хоч би й зі Старокиївської гори, — територія, «підсудна магдебурзькому праву», здасться напрочуд малою порівняно з теперішньою офіційною територією столиці України. Власне кажучи, вона обмежена історичним Подолом (від Поштової площі до колишньої Глибочицької канави), трьома розлогими селами — Плоським, Куренівщиною та Пріоркою (від Канави до Пуща-Водицького лісу) та «розсіяним скупченням» підвідомчих київському ж магістратові міщанських хуторів. За сьогоднішніми вимірами це навіть далеко не весь нинішній Подільський район. А в демографічному плані — взагалі дещо «мікрорайонне»: у XVI–XVIII століттях, у «золоті» магістратські часи, підпорядкованих магдебурзькому праву нараховувалося на площі сучасного Києва, за найоптимістичнішими вимірами, від восьми до десяти тисяч душ разом «із чадами та домочадцями».

ЦДІАК України, ф. 220, оп. 1, спр. 149, арк. 1
Однак саме цей «особливий район Києва», свого роду «Київ у Києві», на початок XVIII століття гордо йменувався «богоспасаємим містом Києвоподолом». Носіями магдебурзького права виступали його постійні мешканці купецької та ремісничих верств, та й з них далеко не всі.
Це були саме ті сповнені почуття власної гідності київські міщани (у розумінні ще статусно-позитивному, а не тому, що згодом вкладав у це слово пересічний інтелігент радянських часів), які у XVI–XVII століттях «кінно та оружно» ходили в походи на Московію та в Дике поле з усіма «посполитими рушеннями», а починаючи з мазепинського часу так само ефективно обстоювали свою граничну незалежність від царських, імператорських, воєводських, гетьманських та інших повинностей на користь фактичних метрополій. Це ті самі київські магістратські міщани, що на своїй вузькій смужці землі під літописними горами не терпіли активності співгромадян жодної іншої юрисдикції. Не мирилася «магдебургія» (київською говіркою — «майдебурія») ані з київськими таки козаками (міщани позбулися їх у Києві судами та боями внаслідок 200‑річного протистояння, залишивши «на розплід» сотницьку родину Гудимів і ще з десяток підстаркуватих недобитків), ані з києво-могилянськими «спудеями» (раз по раз висловлюючись про училищний Братський монастир з «київськими школами» як про обитель гріхів та згуби, і підпираючи цю усталену «опінію» регулярними ґвалтами та боями «стінка на стінку»).
Отже, київські «майдебурські» міщани «засвітилися» у віках як міцна, жилава та вельми консервативна корпорація, що залізною десницею трималася за власні привілеї. Не широко-абстрактні «привілегії» на кшталт дворянських XVIII–XIX століть і номенклатурних у столітті ХХ, а за конкретні документи з великими та малими королівськими, царськими та гетьманськими печатками, що виділяли корпорацію зі смертного посполитого загалу.
Підкреслимо для прибічників поверхового швидкочитання: корпорація не терпіла конкуренції й протягом 20 поколінь у лінійному часі з гідною подиву ефективністю позбавлялася не тільки соціально-організованих, а й «конфесійно-економічних» корпоративних суперників. Перше століття київської «майдебурії» — XVI — тутешні міщани провели у протистоянні з воєводським Київським замком на горі, яка згодом стала називатися Киселівкою. І при першій нагоді — у Хмельниччину — рознесли його по колодах і камінцях — та й так, що науковцям залишилися самі архіви й топографічні «легенди». Дарма, що Київський замок був прикметою центральної влади!
Зостався по замку тільки яскравий поголос в українській класиці радянського періоду у вигляді хрестоматійної п’єси Івана Кочерги «Свіччине весілля». «Дисидентів-проти-Замку» — членів київських «магдебурзьких» ремісничих цехів і набагато численніших їхніх підмайстрів та учнів — показано у п’єсі ледь не роботягами з заводу «Арсенал», дітьми пролетарського інтернаціоналізму та «дружби народів» — цебто тими, ким ці парубійки та міцні хазяйнуваті ділки на найвищому щаблі міського корпоративного феодалізму Європи зроду-віку не були.
Менш помітно проминули два століття боротьби «магдебурзького» магістрату з активністю вірменської купецької корпорації. Сліди вірменської громади на київському Подолі дуже помітні в шарах «литовського» часу: їхній квартал тягнувся вздовж головної подільської артерії — вулиці Гнилої (Покровської), де стояв і вірменський парафіяльний храм Різдва Богородиці (згорів 1651 року). Позбавлена сельджуками ще наприкінці XI століття власної столиці Ані, вірменська діаспора (спюрк) контролювала ресурси все ще міцної транзитної торгівлі за маршрутами, що на них після Батиєвої навали розсипався Великий шовковий шлях. Вірним «магістратської майдебурії» нікуди було поспішати, вони «грали на своєму полі» — і за якихось два століття перемогли. Так само тишком-нишком вичавили вони з Києва грецьке купецьке братство, що від Богдана діяло тут за власним статутом. Щоправда, декілька найспритніших родів православних грецьких торгівців магістратські міщани інкорпорували до власної еліти.
Отже, магдебурзьке право в його київських середньовічних і модерних реаліях жодною мірою не можна розглядати як щось практично умиротворене та сповнене побутової поблажливості. Кодифіковане давньонімецьке міське право, втілене у тисячах місцевих юридично-практичних казусів і прецедентів, було «дитям» саме щоденних соціальних і станових конфліктів. Київ наповнив «дух і літеру» запозиченого у Західній Європі таким власним соціально-конфліктним, а часто-густо і брутальним змістом, що можна сміливо говорити про культурний симбіоз як основу міщанського сьогодення XVI — першої третини XIX століть.

на затвердження Дмитра Полоцького київським війтом. Мова російська.
Печатка під паперовою кустодією. ЦДІАК України, ф. 220, оп. 1, спр. 232, арк. 1
Як це могло скластися
При створенні ще за «пізнього застою» найґрунтовнішого каталогу документів з історії київського самоуправління «магдебурзького» періоду, його упорядники (нині — живі класики української історіографії) Геннадій Боряк і Наталя Яковенко зіткнулися з деякою «розмитістю» початкового періоду введення цього права у Києві. Хоча привілей великого князя литовського Олександра 1494 року згадує про війта (vogt) — а це один з яскравих маркерів «магдебургії», за відправний рубіж упорядники беруть привілей 1499 року, та й те тільки у посиланнях.
Символічну інтригу, що архаїзує київську «майдебурію», втілено в одному з головних атрибутів міського самоврядування — традиційному магістратському гербі. Особливості конструкції арбалета — «куші», що цілить у небеса, каже про те, що основи «німецького права» Київ міг, разом із гербом, одержати ще за князя Володимира Ольгердовича у другій половині XIV століття, і вже, у будь-якому випадку, до часу великого князя Вітовта місто в його міщанській частині управлялося всіма основними елементами «майдебурії». При цьому, «західні вітри» у правовій сфері дули на Київ з Галичини та Волині також принаймні з середини XIV століття. Саме тоді кодифіковане право, запозичене у східносаксонських міст, перетнуло вузькі межі німецьких купецько-ремісничих кварталів «Корони» та Литви і поширилося найвищою владою на всіх «поважних та віри годних». Себто було дароване повноцінним у цивільно-правовому відношенні членам купецьких і ремісничих корпорацій під магістратською орудою.
Чому ж тоді легалізація магдебургії в Києві припадає аж на останні роки XV століття?
Судячи з усього, дарування «німецького права» Києву було conditio sine qua non — неодмінною, життєво важливою умовою, від якої залежало саме подальше існування нинішньої столиці незалежної України. У грудні 1470 року помер останній діючий київський князь Семен Олелькович, і разом з ним стала історією відновлена було традиція самостійного київського князювання. Минуло ще 12 років, і Київ у буквальному розумінні зрівняли з землею війська хана Менґлі-Ґірея за змовою з великим князем московським Іваном III. Цей розгром був жахливішим за Батиїв (той взимку 1240 року, коли не рахувати Успенської Десятинної церкви, інших храмів і монастирів практично не зачепив). Менґлі-Ґіреїв «ураган» був особливо катастрофічним саме для Подолу та його долішніх передмість, куди легка кіннота могла дістатися в першу чергу, навіть випадково.
Страшні братські могили на старій Кирилівській дорозі під горою Юрковицею свідчать про тотальне знищення Києвоподолу. За тодішніх простих «понять» і нестабільності діючих міжнародних коаліцій Крим якраз і «злигався» з Московією, що їй потім століттями успішно протистояв. «Прості поняття» східноєвропейського Середньовіччя полягали, крім іншого, в тому, що міждержавні спілки та угруповання складалися не проти певної нації як колективного «політичного тіла», а проти держави, персоніфікованої в особі її, «з Божої ласки», правителя, сюзерена. У конкретній кампанії 1482 року — проти короля Казимира IV. Порубані-постріляні «казимирові» кияни були всього лише однією з граф завданих супернику-правителю збитків — нарівні з потолоченими ланами, пограбованими казною, «товаром», худобою та «ясирем».
Решту «литовських людей» Києва, що їх люди Менґлі-Ґірея не порізали, було відведено у полон. Перевага віддавалася, звісно, майстрам — ремісникам, особам репродуктивного віку та годящим для господарства, а також на галерах і в гаремах. Старі та активні захисники міста лягли у рівчаки під Юрковицею…
Здавалося, одвічному Києву настав край. Центральна влада мала вдатися до екстраординарних заходів. Тисячі умільців і здатних до праці було «наряджено» з насиджених гнізд у Галичині, Холмщині, Волині, Київщині й родинами та поодинці переселено на київські згарища.
Проте навіть століття по тому центральноєвропейські мандрівники Ґруневеґ і Лясота відзначають руйнацію та спустошення Верхнього Києва. Стан речей там був таким гнітючим, що «міцні господарі» з князівських родів і монастирів-«грандів» кинулися осаджувати на тих пустках слободи — Кудрявець, Паньківщину, либідські лаврські хутори… Навіть Василь-Костянтин Острозький поспішив відзначитися на Старокиївській горі власним «осадчим стовпом».
По-справжньому після катастрофи 1482 року відродився — саме як міське поселення, а не приватна чи то корпоративна слобідка — лише «Богоспасаємий град Києвоподіл». І відродився тільки завдяки дарованому «згори», імплементованому, як тепер кажуть «по‑вченому», магдебурзькому праву.
Відкладення «юридичної геології»
Середина 1980‑х років: щілина між історичними епохами — між «ще не…» і «вже», щось подібне до радянської середини 1950‑х перед «викривальним» XX з’їздом. Академічні співробітники все ще бояться сказати зайве слово з історії України та Києва, хоча вже на повну «грішать» анонімними цитатами з Грушевського, Лазаревського й навіть Аркаса. Підставляти заднім числом посилання на першоджерела вони забігають «до нас» — до читального залу Центрального державного історичного архіву України (ЦДІАК). Обширні довідки по темах XVI–XVIII століть їм видаємо теж «ми» — наукові співробітники Відділу давніх актів цього архіву. Скептично спостерігаючи зворотний бік «наукового подвигу», архівісти стають цинічнішими, але й підвищують власну самооцінку — не як чорноробів історіографії, а як її головних «бійців».
Пані Галина Сергійчук, наприклад, проводить робочий день… на Волині та Київщині XVI століття. На це їй дає дозвіл колекція актових книг гродських судів, внутрішні описи яких вона активно складає. Ми з Віктором Страшком «живемо» років на 200 пізніше, в гетьманській столиці Глухові, полкових і сотенних містечках — у тім числі Києві! — 1750‑х років… І у XVI столітті, і у XVIII — буквально на кожній сторінці «поточних» записів і судових справ (деякі з них не підняти руками, треба підставляти візка — вони точилися десятки років) посилання на «Право Саксон», «Саксонське зерцало» й тому подібні старонімецькі правничі джерела. Навіть коли «сторони» цитують ту чи ту редакцію «Литовського статуту» або пізніше компіляцію «Прав, по которым судится малороссийский народ» — не факт, що таку «новелу» не взято з «німецького права», як узагальнено предки називали те, що ми, дещо поверхнево, — правом магдебурзьким.
![[17.. р.] Печатка магістрату м. Києва (з кушею). Проставлена на підписаному київським війтом Дмитром Полоцьким документі, що підтверджує право Києво-Печерської лаври на володіння землею. Блакитний віск. Кустодія паперова. ЦДІАК України, ф. 128, оп. 3 вотч., спр. 1](https://sp-ao.shortpixel.ai/client/q_glossy,ret_img,w_673,h_1000/https://antikvar.ua/wp-content/uploads/2018/12/Zotikov001.jpg)
Києво-Печерської лаври на володіння землею. Блакитний віск. Кустодія паперова. ЦДІАК України, ф. 128, оп. 3 вотч., спр. 1
Регулярно до нас, «давників», заходять упорядники «києво-магістратської» збірки документів ще близького тоді 1982 року випуску — пишновусий Геннадій Боряк і Наталя Яковенко, яку старожили відділу ще звуть по старій пам’яті «Наталкою Фаустовою». Справді, є дещо фаустівське в українських латиномовних джерелах, яким було присвячено її першу дисертацію. Обидва ці наукові світочі несуть нам свіже середньовічне повітря «київської майдебурії», що її після довгої копіткої спільної роботи вони тільки‑но репрезентували світові. «Давники» все ще жваво обговорюють окремі документи і «казуси» славетної збірки. У вузькому колі однодумців магістратсько-магдебурзький Київ став усім нам ближчим та ріднішим, і тепер тут про нього «надто багато знали»: як платили в’їзні та виїзні мита, як організовували місця складання товару, якими були курси тодішніх європейських валют і засоби стягнення боргів — без «ґвалтівних нападів», тобто без рейдерства…
Будь-який київський документ Середньовіччя та Нового Часу — від зовнішньо спокійно-нейтрального подвірного «Румянцевського опису Малоросії» 1766 року і до опису Київського замку 1552 року — насправді є плодом і наслідком соціально-станових суперечностей та конфлікту інтересів. Якісь особи та групи хотіли вписати до «актів» одне, другі — інше… Робота учасників спору ліктями, а часом і дрюччям раз по раз проривається на поверхню гладкого писарського тексту, наче вулканічна магма на старому, вже начебто застиглому лавовому полі.
Київський магістрат, його керівництво (війти, райці та лавники, або ж «в лавє засєлиє»), ремісничі цехи та їх члени, рядові й не дуже рядові київські міщани та члени їхніх родин виступають позивачами й відповідачами, посередниками та поручителями, членами змішаних комісій та консультантами… І всюди наочно працює «немецкое право». Ані творці цього права, ані київські його втілювачі не прагнули загострень… Коли ж людська натура проривалася — крізь юридичні шлюзи хльоскає в очі дослідникові історична правда як така.
Власне архівний фонд Київського магістрату вже за описуваних часів переїхав «за своїм відомством» до сховищ Державного архіву міста Києва, на вулицю Олени Теліги, 23. Він є там тепер «почесним» фондом № 1. Протягом двох з лишком століть його спіткали принаймні дві страшні катастрофи — пожежа Подолу 1811 року та поневіряння 1941 року. При цьому слід пам’ятати, що куди більше матеріалів нашої «майдебурії» стали історичними заручниками фонду імперського Сенату, колекцій «Пашкового дому» у Москві та «Салтиковки» у Санкт-Петербурзі… Спостереження ще демократичних зовні єльцинських часів показували авторові, наскільки малодоступна нам власна історія. У XXI столітті про це взагалі годі казати… Подальша надія — на наші власні документальні збірки та розсипи.

Івана Скоропадського про заборону козакам Київської сотні
шинкувати горілкою, оскільки це є монополією
Київського магістрату, який і звернувся до гетьмана зі скаргою.
ЦДІАК України, ф. 220, оп. 1, спр. 249. Оригінал
Суворі будні Раю
З середини XVII століття, коли до Верхнього Києва та Печерська було заведено владу московських воєвод, і аж до 1834 року, коли імператор Микола Павлович повернувся до нищівної практики своєї бабці Катерини, «магдебурзькі» установи Києва — магістрат і цехи — билися за власне виживання. Їхнім «офіціалам» можна було б закидати цілком доведене небажання мирно уживатися одне з одним навіть на клаптику магістратської землі, з чого й користалися вміло та грубо новоявлені імперські «поводирі». Проте навіть коли б війти та їхні підлеглі «співали в унісон», все одно «свій вираз обличчя» в образі «німецького права» природна німкеня Катерина ІІ та її онук вільному місту Києвоподолу подарувати не могли. На перше скасування магдебурзького права знайшовся Катеринин синочок Павло І, що його принцип «робити все на зло пам’яті матусі» виявився для магістрату вкрай зручним…
Удруге — не вийшло. Настала пора пароплавів і залізниць, старі привілеї відставали від дійсності вже суто фізично. Та далеко не все з «майдебурського» минулого варто було б киянам випускати з рук навіть в епоху наступу штучного інтелекту, Інтернету й космічних технологій. Адже теплу й милу традицію півтисячолітніх київських свят і цехових церемоній, вуличних ремесел і відтворення та поширення магістратських регалій і печаток ми, після стількох «докорінних зламів» нашої долі, на зорі Незалежності проґавили. Пустили за водою, віддали з рук Міста на відкуп невибагливим майстрам ширвжитку.
Коли на межі 1980–1990‑х, на гребені національних змін, починався заповідник «Стародавній Київ», його колектив багато чого подібного намагався внести до міських планів. Згадаймо хоча б проект відтворення Київської міщанської гвардії за зразками гетьманських часів!
Під орудою магістрату та цехової старшини «магдебурзького» Києва процвітали суто власні церемоніальні паради. Основними були дві церемонії — на Маковія 1 (14) серпня та на Водохрещу 6 (19) січня. Тут «майдебурія» наочно декларувала станові, статусні розбіжності. Вони виявлялися в розподілі учасників парадів на кіннотну «Золоту корогву», що складалася з молодих представників магістратського патриціату, і 13 піших цехових колон. Спеціально призначені «цехові» (коли цехмістри були за віком або станом здоров’я не у змозі) діставали зранку святкового дня зі скрині в «цеховій хаті» корпоративну корогву та несли її перед «своєю» колоною.
Щодо вбрання та обладунків «цехових», з описів М. Закревського та В. Іконникова нам відомо тільки про видовжену форму головних уборів і про кунтуші з вишитими поясами, при тому що однаковості одягові «міщанської піхоти» явно бракувало. «Золота корогва» ж вирізнялася одностроями, що в них переважали чорний, зелений і темно-синій (аж до фіолетового) кольори: «…У кунтуші поверх жупана, на польський покрій, з тонкого світло-зеленого сукна, рукави якого з прорізами закинуті назад (на відліт), усі шви викладені золотим шнуром; під цим кунтушем знаходиться каптан (жупан) звичайно атласний, фіолетового кольору. На голові висока шапка з кримських cмушків, бархатний верх якої, малинового кольору, прикрашений золотою китицею. Через плече висить ладунка (патронташ); до шовкового пояса підвішана шабля» (за описом Миколи Закревського).
Ми не можемо сказати, чи належить семантика фарб одностроїв «Золотої корогви» до перших часів магдебурзького права, чи уніфікація парадного міщанського одягу відбулася вже пізніше, перед занепадом влади магістрату. Дарма, що трохи відмінний «нормативний» опис цих одностроїв зустрічається у формі «побажань» у підготовчих матеріалах до врочистого маршу Подолом з нагоди відновлення у Києві магдебурзького права за правління імператора Павла І.
Маковійський та Водохрещний міські паради своєю небуденністю об’єднували з міщанами решту верств і корпорацій Подолу. Парадні дні, так само як церемонії з нагоди зустрічі монархів і гетьманів, а також жалобні процесії спочилих війтів і старшин магістрату й цехмістрів були справжніми Днями громадського миру в Києві. Грав «Оркестр цеху музицького», стріляла — звісно, холостими зарядами — магістратська артилерія для салютів, що нею розпоряджався штатний гармаш.
Де вони, підготовлені заповідником для втілення ескізи гвардійських костюмів, де наш готовий сценарій маковійської церемонії? Адже така туристська «візитівка» століттями безперервно діє в кожному європейському містечку з населенням понад тисячу осіб! Де, зрештою, — не мрії, а підготовлений майже 30 років тому проект ремісничо-сувенірної слобідки на Гончарах-Кожум’яках? Уся гідрогеологія та розташування урочищ на Киянівському ручаї аж волала, що звідти треба прибирати житло, що будь-яка непристосована для реконструктивних експозицій «краса для самих себе» перетвориться тут на нетрища…
Що то за голова, що то за розум, як казав один наш історичний персонаж… Батьки історичної «київської майдебурії», можливо, дали б тому куди більш європейський порядок — і як справжні київські патріоти, і як далекоглядні отримувачі зисків.
Автор: Олексій Зотиков

ЦДІАК України, ф. 220, оп. 1, спр. 319. Оригінал