Маестро з Синіх гір: історія життя Володимира Савчака

Матеріал із журналу "Антиквар" #104: "Українська Австраліана"

Про Володимира Васильовича Савчака як видатного художника його рідні Бережани почули, коли митцю вже минав 80‑й рік…
Він з’явився на світ 25 травня 1911 року в родині майстра-стельмаха, що мешкав у передмісті Бережан, в Адамівці. Батько робив вози, екіпажі та брички; мати — Ганна з роду Гнєвчинських — була вмілою господинею і доброю вихователькою своїх дітей: Івана, Франі, Володимира. Першою альма-матер у житті юнака стала 1921 року Бережанська гімназія, де він навчався малюванню у професора о. Михайла Залеського. Коли записався до «Пласту» (куреня ім. гетьмана Павла Полуботка) — рисував образи, карти або принагідні декорації на пластові свята, але особливо подобався майбутньому митцеві жанр пейзажу.

У 1930 році Володимир подався до Львова, де студіював філософію й математично-при­род­ничі науки, а згодом, у 1934–1935‑му — малярство у Львівському університеті. Того ж 1935 року вирушив до Литви і чотири роки вчився та працював у Віленській мистецькій академії. Уже тоді він налагодив зв’язки з варшавською Академією красних мистецтв, завдяки чому брав участь у літніх мистецьких таборах для вдосконалення роботи над пейзажем.

Згодом Володимир Савчак писав про ці роки: «Це правда, що я вроджений маляр… але ним став не зразу, бо життєві обставини не дозволили. Але багато разів… я мав нагоду переконатися, що всі перешкоди є безсилі. Сама ця свідомість давала мені внутрішню радість та певність, давала охоту до життя».

Повернувшись 1939 року додому, Савчак працює декоратором у Бережанському театрі «Сокіл», а в 1941–1944 роках викладає малювання та креслення у Бережанській гімназії. Його колишні учні згадували про вчителя: «Він був поблажливої вдачі й старався, щоб ми засвоїли знання про стилі і малярську рутину…» (Остап Сокольський); «…Писав він професійно. Його пейзажі, натюрморти радісні і світлі. Нас заставляли писати з натури. Скільки часу і праці тратили ми, щоб нарисувати моркву з буряком… Найскладніше було намалювати людину у заданій позі. Ми прискіпливо виводили деталі…» (Богдан Паньків); «Малюванню вчив професор Володимир Савчак, влітку водив нас на природу малювати пейзажі з натури…» (Лукія Крип’якевич-Лукомська).

У 1944 році німці поставили художнику ультиматум: або він іде на службу до вермахту, або їде в Німеччину на роботу. Від неминучої загибелі на фронті Савчака врятував напад епілепсії (страждати на «чорну недугу» він став ще в дитинстві внаслідок травми голови), після якого у триденний термін його було звільнено від військової повинності. У Німеччині Володимир був помічником фотографа, працював на господарстві, а згодом долучився до товариства художників. Через три роки після закінчення війни сів на перший таки транспорт, що відвозив емігрантів до Австралії. Уже в таборі для переселенців виконував на замовлення адміністрації декораторські роботи.

Володимир Савчак жив і працював у Мельбурні, Брисбені, Катумбі. У 1950‑му одним з перших з-поміж українців став офіційним членом Австралійської асоціації митців і членом Галереї мистецтв у Сіднеї, а вже наступного року отримав «Диплом» — подяку за діяльність від міністра імміграції Австралії п. Гарольда Голта. Майже щороку пан Савчак брав участь у збірних виставках Національної галереї Вікторії у Мельбурні, а також мав з десяток персональних виставок — у Мельбурні, Аліс-Спрінгсі, Серферс-Парадайзі та Сіднеї. Його картинами милувалися тисячі туристів і мешканців Зеленого континенту, а на початку 1980‑х також жителі Лондона, Парижа, Нью-Йорка, Філадельфії, Вашингтона, Торонто, Оттави, Чикаго…

З 1956 року Володимир Савчак за відрядженням католицької місії жив і творив серед аборигенів племені арунта. Оселя, до якої він прибув, виглядала привабливо, зустрічати художника вийшло все село. Уроки малювання, які митець проводив здебільшого просто неба, були тематичними. Справжньою сенсацією стало те, що один з його вихованців — хлопчик-абориген племені арунта — виборов друге місце на конкурсі малювання серед шкіл Австралії. Ця подія наробила багато галасу в пресі.

Коли благодійна місія художника наближалася до завершення, діти благали його затриматись бодай на тиждень-два, кликали на полювання. Та розлука була неминучою. У день прощання учні Савчака до сходу сонця збирали камінчики у формі дрібних пташиних яєць. Аборигени мають повір’я: чим менший камінець вдасться знайти, тим сильнішу любов ти висловиш тому, кому його подаруєш. І вчитель привіз додому цілу жменю яйцеподібних камінчиків.

У той же період пан Володимир познайомився з Альбертом Наматьїрою, до якого навідався в гості у Пальмову долину. Спілкування з першим всесвітньо визнаним художником-аборигеном було довгим та приязним, і зустріч двох митців переросла у щиру творчу дружбу. Коли Наматьїра побачив декілька робіт, написаних Савчаком у «червоному мертвому серці Австралії» — на його батьківщині, він розчулено зі сльозами на очах сказав: «Це так добре намальовано, що я чую, як рідні мені дерева і природа з твоїх картин говорять до мене моєю мовою»…
Володимир Васильович любив подорожувати, за що його називали «мандрівним художником». Він побував майже в усіх куточках Австралії (яка за територією трохи менша від Європи), малював чудові крає­види, часом ночуючи серед лісу в покинутій кимось хижині. Тонке відчуття краси природи забезпечувало невичерпність ідей для нових і нових картин. Його пейзажі, натюрморти та твори в інших жанрах принесли авторові всесвітню славу.

У 1989 році Міжнародний біографічний центр у Кембриджі вніс Володимира Савчака до переліку видатних і діяльних людей як «одного з найпотужніших інтелектуалів світу». У 1990‑му Американський біографічний інститут обрав його «Людиною року».
Починаючи з перших виставок у середині 1950‑х, особливу увагу сучасників привертали створені Савчаком краєвиди Центральної Австралії, в яких виявився проникливий зір митця, його майстерність у переданні світла, поєднанні барв, здатність до художнього узагальнення. «Про мої виставки були прихильні згадки і фота, — розповідав багато років потому сам Савчак. — На жаль, у своєму кочівницькому житті, часто з валізкою в руках, не маю колекції витинків із часописів. Часто на запит своїх, щоб не писати про себе, я залучував ті витинки, і так вони попропадали… В австралійському мистецькому світі я здобув певний авторитет… Знаю з досвіду, що опінія чужинців буває більш переконливою… Я дістався на сторінки нашої преси, коли австралійська преса про мене заговорила…»

Володимир Савчак — один з небагатьох художників, який жив переважно зі своєї праці — малярства. Найулюбленіша його тематика — чарівні куточки Австралії, своєрідні дерева, квіти, рідше — будівлі та портрети. Користувався переважно олією, у подорожах — аквареллю і пастеллю. Якось художник три тижні провів у покинутій канцелярії електростанції серед хащ. Уночі часто чув кувікання диких свиней, крики птахів… Було страшнувато, але він мав інструкції від досвідчених людей, як поводитися у джунглях.

Сотні картин Савчака прикрашають оселі австралійців. Крім того, пан Володимир виявив себе у галузі монументального мистецтва, розписавши українську католицьку церкву Успіння Пресвятої Богородиці в передмісті Мельбурна. Не раз він одержував відзнаки та нагороди на художніх конкурсах. Зокрема, у 1972 році на збірній виставці митців Блакитних гір як найкращий маляр регіону (до речі, сам Савчак завжди називав Blue Mountains Синіми горами). А ще він був нагороджений грамотою мецената за сприяння створенню кафедри українознавства при Університеті ім. Макворі у Сіднеї.

За своє довге життя художник написав не одну тисячу картин, що нині зберігаються у музеях і приватних зібраннях Австралії, Канади, США, Украї­ни. Велику колекцію своїх робіт митець передав Бережанському краєзнавчому музеєві, де також експонуються його пластунський однострій (оселившись в Австралії, Савчак поновив членство у «Пласті», де належав до куреня «Лісові Чорти»), нагороди, палітра, документи та світлини. За вагомий внесок у розвиток культури Володимиру Савчаку було присвоєно звання «Почесний громадянин міста Бережани».
Художній доробок Савчака можна розділити на три групи: пейзажі, портрети і релігійне мистец­тво. «Колоритні пейзажі, людські портрети, ікони, архітектурні ансамблі, різнобарвні квіти, химерні дерева, морські фрагменти (пляжі, береги, затоки, пристані), урбаністична тематика, композиції свят наших далеких пращурів, аборигенські мотиви… — усе це знайшло свій відбиток на полотнах „маляра з Божою іскрою“», — писав В’ячеслав Цвєтков.

Твори заокеанського митця вражають своєрідним стилем художнього вислову, зачаровують тим особливим середовищем, у якому живе і дихає автор. Його полотна занурюють глядача у дивний світ, одухо­творений казковою красою довкілля, чому, безумовно, сприяє вишукана ніжна палітра, що грає усіма барвами веселки. Картинам Володимира Савчака притаманні глибина філософського змісту, поетичність образів, вони свідчать про вміння митця передати мовою барв понадчасові, «вічні» істини нашого буття.

Увага художника зазвичай прикута до екзотичних австралійських ландшафтів, але не менш важливою ланкою мистецького самовияву є портрет. Це видно передусім з його автопортрета, численних зоб­ражень «героїв духа і шаблі» — Андрея Шептицького, Лесі Українки, Маркіяна Шашкевича, Євгена Коновальця… В одному з інтерв’ю Володимир Васильович зізнався: «Я не шкодую, що доля моя повела мене в Австралію, бо на тій дорозі я мав нагоду щиро виявити гідність мого „я“ і шляхетні риси мого народу».

Живучи далеко від рідної землі, пан Володимир дуже сумував за нею. І як тільки Україна стала незалежною, він передав краєзнавчому музеєві свого рідного міста видану у Нью-Йорку книгу «Бережанська земля» і дві картини. А потім щороку приїжджав до Бережан і привозив свої твори…
Пан Савчак дуже любив гори — чи то наші карпатські, чи то сині австралійські. Він часто подорожував Карпатами та Кримськими горами, де намалював не одну картину, а в 2001 році був учасником сходження на Говерлу, влаштованого Асоціацією діячів культури.
Помер митець 6 березня 2007 року. Похований на Голосківському кладовищі у Львові.