Кривий ландшафт

Попри блекаути та ракетні атаки Криворізький Центр сучасної культури представив виставку художниць та художників із різних регіонів України, присвячену постіндустріальним реаліям та майбутньому міста. Під єдиною назвою “Кривий ландшафт” вона пройшла в три етапи. Перші два, “Укорінення” та “Усвідомлення”, демонструвалися в бомбосховищі Державного університету економіки і технологій. Третя експозиція, “Узгіднення”, відбулась у кафе “Квітка”.

Публікуємо текст про проєкт його куратора Костянтина Дорошенка

Кривий Ріг називають “містом довжиною в життя”. Його ландшафт формувався ритмом видобування руди, вугілля, інших копалин. Модерністський радянський проєкт цікавила індустріальна ефективність без сентиментів до природи й людини. Офіційна героїка праці уславлювала в людині лише ресурсність. Тінь цього спадку досі лежить на сприйнятті Кривого Рогу. Але його ландшафт набагато нюансованіший, він змінюється та формується волею, небайдужістю, творчістю людей, які тут живуть, вірять в своє місто попри бомбардування й блекаути. Ландшафт – явище більше за поєднання природи та архітектури. Це простір людських досвідів, пам’яті, справ і мрій. В ноьму водночас існують минуле, таке, як ми його розуміємо, щоденний вибір, який ми робимо, наші візії майбутнього.

Виставка “Кривий ландшафт” – результат діалогу із містом художниць та художників із Кривого Рогу та інших регіонів країни. Їх роботи індивідуальні, емоційні, часом болючі, це не формальні відповіді на тему. Російська війна не залишила нам можливості дивитись на ландшафт відсторонено. Навколишнє стає особистим, коли розумієш, наскільки воно є загроженим, зникомим.

Назва виставки нагадує, що в природі не існує вивірених ідеальних форм та сполучень, загального візуального балансу, що кожен ландшафт тою чи іншою мірою є кривим, формується під впливом непередбачуваної кількості факторів, перед якими архітектурно-інженерні й економічні розрахунки виявляються безсилими. Ми пропонуємо вдивитися в цю кривизну, як і у викривлення наших доль, прийняти їх, побачити в цьому можливості розвитку, полюбити.

Художник Ілля Туригін зазначив: “У питанні про те, чому в момент екзистенційної кризи ми знову і знову звертаємося до природи, український досвід війни, а саме досвід загрози, втрати і болю зокрема, є показовим і резонувальним. Адже що досвід метафоричного ототожнення себе з довкіллям, яке потерпає від перебігу воєнних дій, що досвід тимчасової чи перманентної втрати пейзажу, до якого можна повернутися лише в уяві чи за посередництва мистецтва, є однаково болючим і визначальним у становленні особистості. Чи можливий в такому разі успішний відхід від антропоцентризму і деколонізація нашого погляду на природу, якщо пейзаж є настільки вагомою частиною людського існування?”

Чимало робіт “Кривого ландшафту” звертаються до образів рослинного, до проростання, коріння. Під щоденною атакою смерті, насильницької, спрямованої злою волею агресора, стійкість, сталість та життєздатність природи додають сил. Сил для буття, присутності, руху. Ми по-новому вдивляємось у ландшафт. Це не картографія місцевості, не естетичне замилування. Бачити – не одне й те ж саме, що дивитися. Бачення є співучастю. Кожна робота виставки – співучасть у ландшафті Кривого Рогу.

Виставка має власні протяжність та змінність. У різних локаціях, знакових для сьогодення Кривого Рогу, вона торкається різних тем феномену його ландшафту. Особливого, але резонуючого з тим, що проживає Україна та світ в реальності глобального нападу минулого на майбутнє. “Місто довжиною в життя” – живе.  

Укорінення

Коріння. Поняття та образ, які набули в сьогоденні ваги надзвичайної. Минула вже чверть нового століття, розвиток суспільної думки та настроїв у якому давав надію на зменшення міжлюдської агресії, артикулював запит на екологічність стосунків, усвідомлення різноманіття, інклюзії та солідарності. Мільйони громадян України виходили на майдани, відчуваючи корінними для себе цінності волі та демократії. Російська війна спрямована на докорінне знищення всього цього. Серед практик її – урбіцид – прицільне руйнування міст, як середовищ формування та розвитку модерного світобачення, культурних обмінів, ідентитетів поза уніфікацією.

Звернення до свого коріння в цих реаліях є процесом природним та творчим. Ми хочемо зрозуміти, за що нас намагаються викорінити. І відкриваємо в цьому бажанні по-новому себе, наші родини, міста. Укорінення стає стратегією спротиву, ствердженням буття.

Текстильні роботи та інсталяція Єви Алвор поєднує рослинна образність й назва “Укорінення”. “Проростання в своє, рідне. Ці метафоричні корені, наче нервова система пронизують всі внутрішні органи. Укорінення як бажання бути своїм в своєму домі, на своїй вулиці, в своєму місті. Наші корені так болісно рвуться, відривають шматки живого серця, залишаючи їх тут, в рідній землі, яка народила нас. Україна зробила нас спільнокореневими”, – говорить художниця.

Ландшафт Кривого Рогу для неї багатошаровий. Пласти геологічні, історичні, природні, досліджені й невідомі, виразні або затерті, крізь які проростає живе: “Щось надто темне, вкрите кіптявою і строком – не докопатися – лише домисли і легенди. Щось вкрилось іржею через прагнення до забуття і бажання викреслити ці сторінки із життя та історії. А цей шар пахне металом, і цей запах викликає у мене моторошні асоціації з відкритою раною. Ось шар візуального шуму: вивіски, рекламні оголошення, графіті на стінах – це теж голоси міста. Я вдивляюся в нього наче в викривлене дзеркало, що я хочу там побачити? Істинне обличчя міста, чи можливо своє?”

Ася Яковлєва деконструює стан заколисаності та самовідтворення повсякдення, на який прирікає Кривий Ріг, як і інші постіндустріальні міста, споживацьке ставлення влади та бізнесу. “В Кривому все рівно”, – фраза, почута художницею під час резиденції, дала назву її об’єкту. Симетрична композиція з двох базальтових каменів, знайдених у сланцевих скелях Кривого Рогу, декорована рожевими та білими текстильними елементами – контраст матеріалів розкриває неможливість замінити рішення життєвих та урбаністичних питань поверхневими покращеннями. На каменях зображені роти, що поглинають ноги, уроборос втечі від відповідальності. “Перебування в місті викликало відчуття емоційного та енергетичного напруження – ніби перебування в епіцентрі, жерлі вулкана. Кривий Ріг постає для мене як точка максимального стиснення, місце оголеної істини про людину і світ, де стає видимим сам механізм реальності. Місто сприймається як концентрат історичних шарів насильства — імперського, тоталітарного, посттоталітарного, але без справжньої трансформації, лише з перефарбованим тим самим присмаком. У цьому сенсі Кривий Ріг виступає як універсальна модель сучасного людського буття”, – говорить Ася Яковлєва.

Скульптура Віталія Кравця “Перекотиполе” створена у співпраці з криворізькими ковалями з будівельної арматури різного діаметру. В практиці художника вона продовжує лінію комеморації досвіду триваючої війни. Робота присвячена вимушеним переселенцям, для багатьох із яких Кривий Ріг став прихистком. Міграції, депортації, переселення – наслідки колоніалізму, що вплинули на Кривбас. Географія їх карколомна. Так, у Кривому Розі на засланні помер у Голодомор останній монарх Хорезму Саїд Абдулла-хан. Він та його родичі поховані на цій землі у безіменних могилах.

“Перекотиполе є найвлучнішою метафорою відірваності від дому. У цієї рослини буквально немає коріння. Цей кущ-волоцюга, на жаль, став образом, у якому сьогодні можуть упізнати себе багато українців. Зруйновані архітектурні конструкції, деформований іржавий метал, розтрощений бетон. Зруйнована архітектура – не лише купа брухту, а й джерело нових візуальних образів”, – ділиться Віталій Кравець. 

У русі пустельним ландшафтом перекотиполе розповсюджує насіння, з якого виростають нові рослини. До цього виду належить і Єрихонська троянда, яка може роками знаходитися у сплячому стані, ніби засохла кулька. Але потрапляючи до води знов розкривається заворожуючою квіткою. Так і українці, відірвані від звичного грунту, зберігають свій дух, свою пам’ять, свою волю до волі. І все це проростатиме далі. 

Усвідомлення

Усвідомлення – процес, що потребує зусилля. Це не про констатацію, не про зручну версію, не про міфотворення чи афірмації. Це про готовність зіткнутися із реальністю, її обставинами та історією, відмовившись від оцінок заздалегідь. Нині ми проживаємо усвідомлення того, що сталість, прогнозування, міжнародне право й багато інших речей виявилися марою. Замість порядку в наші вікна та розум щодня зазирає хаос. Це виклик реадаптації, грунтом якої й є усвідомлення.

Кривий Ріг – місто індустріальне. Можна вважати це долею або вироком, але така позиція виключатиме майбутнє. Адже редуковане, спрощене майбутнє є просто занепадом. Виставка “Кривий ландшафт. Усвідомлення” дає приклади того, як, роззирнувшися навколо і між, можна у знаному відчути несподіване. Майбутнє народжується з несподіваного.

Несподіваними є матеріали мистецької практики Оксани Жарун – кам’яновугільний кокс, індустріальний пил тощо. Освіта у сфері хімічних технологій та інженерії разом із вдумливим вдивлянням у Кривий Ріг, місто, в якому живе, виводять художницю на переконливі візуально-світоглядні узагальнення. Її робота “Сніданок чемпіонів” відсилає до однойменного роману Курта Воннеґута. Об’єкт гротескно підважує штамп “промисловість нас годує”, оприявнює його токсичність для життя, здоров’я, майбутнього мешканців індустріальних ландшафтів, виводить на розуміння проблеми, як глобальної.

“Ілюзія стабільності індустріального світу руйнується, так само як і формула “промисловість нас годує”, ставлячи під питання безперервність довгої історії видобутку та переробки. Робота зосереджується на темі пасивності та делегування відповідальності системі, яка обіцяє стабільність в обмін на свободу вибору. Цей мотив перегукується з подіями роману, де ключовий злам настає в момент, коли персонаж повірив у можливість свободи – навіть у межах антиутопічної реальності”, – говорить Оксана Жарун.

Локальні геологічні породи Кривбасу використала у своїх роботах Рената Асанова. Кривий Ріг надихнув її на висловлювання в різних медіумах, наскрізною темою ж стало усвідомлення необхідності вийти із парадигми ресурсності. Сконцентроване воно у об’єкті “Щось як цінність” – шматку криворізького сланцю з абстрактним гравіюванням. Художниця розмірковує: “Ця робота — спроба подивитися на породи не тільки як на ресурс, а як на присутність. І, можливо, провести паралель із людиною: з тим, як легко ми самі починаємо сприймати себе і одне одного лише через функцію, користь, продуктивність. Каміння лежить поруч, не вимагаючи пояснень, і пропонує інший ритм погляду — повільний, уважний, неінструментальний. Бачити цінність у камінні, яке нічого не обіцяє і нічого не дає, означає дозволити собі дивитися на світ не тільки через ефективність і результат. Це спосіб на мить вийти з логіки видобутку — не лише щодо матеріалів, а й щодо людей і самих себе. У цьому сенсі каміння — не мета, а медіатор. Воно дуже зручне для цього, бо максимально “непояснюване” і мовчазне. Воно не просить уваги і не намагається бути цінним. Уся цінність виникає в момент зупинки і уважності. Бачити таку цінність у камінні – це тренувати здатність бути поруч, а не користуватися; дозволяти собі повільність у світі прискорення”.

 Пейзажі Ренати Асанової “Відвал” і “Проростання” осяяні знаковим криворізьким рудим кольором, водночас брутальні й тендітні. Разом з її інсталяцією “Рекультивація”, що вписує химерну керамічну флору в уявний краєвид відвалу, вони перегукуються із частиною виставки “Укорінення”. Додаючи усвідомлення протяжності та непередбачуваності процесу відновлення. Художниця спостерігає за тим, як понівечена людською агресією експлуатації, а тепер і війни, природа “повертається не до первинного стану, а до нового — незнайомого, складного, іноді тривожного”. Проте – завжди повертається, бо природа має безмежний потенціал адаптації й розвитку. А ми – частина природи.       

Кожен, хто бачив вживу кар’єр Південного гірничо-збагачувального комбінату, запам’ятовує цю зустріч назавжди. В його космічний ландшафт можна вдивлятися годинами, як у окремий світ, або можливу грандіозну локацію для світової прем’єри нечуваної симфонії. Ілля Левченко згадує, як в цьому місці екскурсовод попросив від художниць і художників тиші, щоби вслухатися у “симфонію праці”. “Вона складалася зі свисту повітря, що передує руху велетенських машин, зі звуків потягів, скрипів металу, вібрацій землі. Майже щодня о 12:00 у Кривому Розі чути канонаду, яка сповіщає про підриви родовищ. Сповіщення про виїзд БелАЗ-у нагадує повітряну тривогу. Вибухи на родовищі – звуки роботи протиповітряної оборони або віддалених влучань. Стає зрозумілим, що війна змінює акустичний досвід. Водночас містяни і, зокрема, працівники кар’єру ПГЗК («Югок») називають його серцем Кривбасу. Підриви надр вони порівнюють із серцебиттям, а ландшафтний рисунок карʼєру – із формою серця. Для багатьох ці звуки є заспокійливими: вони означають, що “серце б’ється”, – розповідає митець.

Враження несподівано зрезонували із досвідом Іллі Левченка, приватним та професійним, як історика мистецтва. В Києві він живе у будинку, оздобленому створеною 1967-го року Ернестом Катковим та Валерієм Ламахом мозаїкою “Симфонія праці”. Чільне місце на ній відведено металургу. Керамічне панно перегукується з естетичними пошуками українських художників початку ХХ століття. Варто усвідомлювати, що для тих, хто в пізньорадянські часи волів вирватися із задухи соцреалізму, монументальне мистецтво ставало прихистком, даючи більше простору для візуальних рішень. Криворіжець Григорій Синиця – одна з таких постатей.  

У мультимедійній інсталяції Ілля Левченко накладає на документацію мозаїки “Симфонія праці” в книзі Валерія Ламаха аудіозапис звуків кар’єру ПГЗК. “У просторі між накладеним – роздуми про дійсне і уявне; про те, як працює медіум; про ресурсність; зрештою – про модерність, адже війна і розподіл ресурсів, їхній видобуток, є різними фазами того ж. Це “між” відкриває великий простір, що є спонукою думки”, – ділиться художник.

Спонукою думки видобувається усвідомлення.

Узгіднення

“То були колись живі жінки, і жали вони літом у степу хліб, та якраз у той день мінилося сонце. І дуже довго мінилось; перебило жінкам роботу – показалось уже перед самим вечором. Не пробачили його жінки, та давай на нього плювати, та лаяти його: “А щоб тобі і таке і сяке! Через тебе ми втеряли часу!” От за те вони й скам’яніли й посліпли”. Фольклорну версію походження степових балбалів, знаних у нас як кам’яні баби, на хуторі Дубова Балка (нині – частина Кривого Рогу) наводить у антології “На землі, на рідній…” Григорій Гусейнов. Цей народний переказ може слугувати метафорою індустріально експлуатованого ландшафту, де природа та промисловість перебувають у постійному конфлікті. Результатом стає перетворення на кам’яну бабу самого часу, що стає застиглою й водночас зношеною категорією.

Самовідтворення з року в рік зношення замість поступу можливо перервати у спосіб нового узгіднення себе, суспільних стратегій із ландшафтом. Відчувши у понятті “узгіднення” крім очевидної “згоди” також і “гідність”. Зрозумівши, що гідність присутня й у природі, у праці, в архітектурі. Гідність поважає кордони, узгіднює взаємодії, проявляє турботу й уважність. 

Жорстке постіндустріальне середовище Кривого Рогу сформувало в його людях мовчазну витримку, негучну, але дієву емпатію. У воєнному сьогоденні ці риси швидко й відчутно масштабуються. Руйнування довкілля як ціна розвитку усвідомлюється неприйнятною більше шкодою. Роз’ятрений ландшафт викликає потяг до гоєння, врівноваження, до зшивання.     
Так зшиває рідне місто Ія Ко / Ксенія Костянець у килим “Відвали”. “Я осмислюю відновлення не як акт реставрації або повернення до “нормального” стану, а як тривалий процес реконфігурації – матеріальної, символічної та афективної“, – наголошує мисткиня. В драматичному панно пульсує екологічна напруга, пристрасть та ніжність до рідного міста. “Відвали, сформовані в межах радянської індустріальної політики, часто репрезентуються як символи прогресу або виробничої сили. У моїй роботі вони переосмислюються як травматичні ландшафти – простори насильства над землею, тілом і локальними спільнотами. Через використання текстилю та ниток, я повертаю цим формам локальну чутливість і культурну суб’єктність, протиставляючи імперським наративам. Моя ідея заснована на турботі, відновленні та взаємозалежності”, – говорить Ксенія Костянець.

Тамара Сафарова вдається до радикального досвіду узгіднення себе із містом через акт інтимної довіри. Під час резиденції художниця реалізувала перформанс, практикуючи гіпнагогічний стан (між сном і неспанням) просто неба в різних місцинах Кривого Рогу –  кар’єрі ПГЗК, руїні шахти “Батьківщина”, відвалі Шмаківського рудника, біля Червоного озера. На основі перформансу створено відео “Сплячі ландшафти”, “побудоване на фрагментарності, нашаруваннях, приглушених образах і відсутності документальної ясності”. Тамара Сафарова ділиться: “У процесі роботи я чітко побачила паралель між ставленням до індустріального ландшафту і ставленням до жіночого тіла: обидва історично сприймались як ресурс; дотик відбувався без згоди; контроль виправдовував експлуатацію; після виснаження — відкидання. Мій жест не відтворює цю логіку, а протистоїть їй, повертаючи суб’єктність: ландшафту — через уважну, слухаючу присутність; тілу — через сон, добровільну вразливість”.

До ігрової взаємодії з впізнаваним краєвидом Кривого Рогу заохочує глядача “Тераформування” Артема Гумілевського. Розвиток його художньої практики доповнює медіум фотографії, який приніс митцю низку міжнародних відзнак, роботою з програмним кодом. Артем Гумілевський звертається до відповідальності кожного за те, яке довкілля ми маємо, до творчої волі в його гармонізації. “Проєкт “Тераформування” пропонує змінити вектор: від споживання до зцілення. Це акт зворотної індустріалізації. У цій інтерактивній інсталяції глядач перестає бути пасивним спостерігачем. За допомогою цифрового алгоритму кожен відвідувач “вкорінюється” у віртуальний ландшафт. Людське тіло стає стовбуром, а свідомість — кроною дерева. Ми метафорично стаємо новим лісом, який заповнює шрами землі. Це візуалізація “лагідної екології”: не через агресивну боротьбу, а через симбіоз. Ми показуємо, що людина не обов’язково є вірусом для планети. Ми можемо бути тим ресурсом, який відновить її баланс. Чим більше людей бере участь у проєкті, тим густішим стає ліс на екрані, перетворюючи мертву пустелю на живу оазу”, – говорить художник.

Ландшафт, як і кожен із нас, ніколи не буде довершеним. Завжди трохи кривим. Життя проявляється через недосконалість, непередбачуваність, розмаїття, взаємозалежності. Давши внутрішньо згоду на це ми узгіднюємося із майбутнім. І розчаклований час замість вироку зношення відкривається до співтворчості.

Фото надані Криворізьким Центром сучасної культури