Колекція, що продовжує відкривати український авангард

Виставка «Ігор Диченко. Розкішний» у київському Музеї авангарду стала не лише вшануванням пам’яті видатного колекціонера й мистецтвознавця, а й нагодою представити маловідомі сторінки його діяльності та нові мистецькі відкриття.

Підготовка експозиції до 80-річчя Ігоря Диченка тривала близько року. За цей час вдалося віднайти невідомі архівні матеріали, фотографії, листування з художниками та твори, які десятиліттями залишалися поза увагою дослідників. Особливе місце серед знахідок посідає примірник «Кобзаря» 1931 року з 18 ілюстраціями, власноруч розфарбованими Василем Седляром, та дарчими написами, що розкривають історію його побутування.

Про Ігоря Диченка, його роль у поверненні спадщини бойчукістів, дослідження української ідентичності авангарду та відкриття, зроблені під час підготовки виставки, розповідає Юрій Комельков, директор Музею авангарду.

«Він мав абсолютно розкішний розум»

— Пане Юрію, звідки виникла така назва виставки — «Ігор Диченко. Розкішний»?

— Назва придумана не мною, але саме я запропонував її для цього проєкту. Коли Ігор почав виставляти свою колекцію за кордоном, учасники міжнародного артринку назвали його «Ігор Розкішний» — через те, що він мав одну з найрозкішніших приватних колекцій.

А я вкладаю в цю назву кілька сенсів. Передусім — розкіш тієї спадщини, тієї колекції, яку він нам залишив.

Ми з Ігорем були дуже близькими людьми. Останні три роки його активної професійної діяльності минули в моїй команді. Тому я можу стверджувати, що він мав абсолютно розкішний розум.

Його ментальність, те, чого він мене навчив… Я, мабуть, у чомусь його учень. Його вміння висловлювати свої думки — і в текстах, і в розмові — для мене залишається неперевершеним. Тому «розкішний» — дуже влучне слово для нього.

— У мене склалося враження, що ви задумали цю виставку ще до відкриття Музею авангарду.

— Я перебуваю під величезним людським і ментальним впливом Ігоря Диченка. Основним місцем його роботи в останні роки був мій журнал про мистецтво «Аура». Співпраця була непростою, враховуючи його характер, але надзвичайно цікавою.

— Мені здається, що ваша заглибленість в український авангард, відчуття його тяглості — значною мірою саме від Диченка.

— Вони мене вдвох «атакували» — Дмитро Горбачов та Ігор Диченко. Коли Ігор помер, я почав осмислювати події останніх років. І зрозумів, що протягом десяти років про нього майже ніхто не згадував. Цього року йому виповнилося б 80. Тому я вирішив присвятити йому не лише виставку, а цілий фестиваль, центральною подією якого вона стала.

Виставка, для якої не вистачило п’яти залів

— Фестиваль відкрився одночасно з виставкою?

— Так. Виставка — його головна подія. Ігор дуже любив театр, тому у фестивальній програмі є театральне мистецтво. Він любив музику — відповідно, є й музична складова.

Цього року фестиваль масштабний не стільки за кількістю локацій, скільки за наповненням. Маємо потужну наукову програму, презентації книжок, зокрема «Український авангард. Еволюція» та третього тому епістолярної спадщини Бориса Лятошинського. Особливо важливі листи Лятошинського до європейських колег — і для міжнародного розвитку нашого музею, і для представлення української музики та культури загалом.

Заплановано також кілька концертів. Програма охоплює творчість Лятошинського, його учнів — представників групи композиторів «Київський авангард», зокрема Валентина Сильвестрова та Леоніда Грабовського, наступні покоління композиторів і сучасну авангардну музику. У четвертому концерті братимуть участь студенти Київської муніципальної академії музики імені Рейнгольда Глієра. Цікаво почути, як молоді музиканти сьогодні розуміють авангард

— Скільки часу ви готували саму виставку?

— Фактично рік. І за цей час зібрав стільки раніше не баченого, що довелося відкрити п’ятий зал, якого раніше в музеї не було. Але навіть п’яти залів не вистачило, щоб показати все. Виникла серйозна проблема: як вибрати головне? Сподіваюся, мені це вдалося.

Знайшов дуже багато цікавих архівних фотографій Диченка. Деякі вже відомі, а деяких, можливо, ніхто раніше не бачив. Є унікальна колекція негативів творів бойчукістів. Вони зберігаються в окремих конвертах, разом із відбитками.

Ось, наприклад, буклет виставки, який Ігор готував сам. У переліку експонатів є портрет Диченка роботи Віктора Зарецького. Ми отримали документальне підтвердження того, що ця робота була в його колекції. Але історія появи портрета, обставини його створення поки залишаються невідомими.

Колекція Диченка: не лише Мистецький арсенал

— Розкажіть про джерела цієї виставки. Як вам вдалося зібрати роботи? Адже значна частина колекції Диченка, наскільки я розумію, перебуває в Мистецькому арсеналі.

— Багато хто вважає, що весь авангард із колекції Диченка потрапив до Мистецького арсеналу. Це не так. Більшість робіт, які ми тут показуємо, мають безпосередній стосунок до українського авангарду. Деякі з них я вважаю одними з найкращих творів своїх авторів.

Наприклад, робота Олександра Хвостенка-Хвостова, представлена на виставці, — на мою думку, один із найвидатніших зразків його творчості й, можливо, театрального конструктивізму загалом. У ній надзвичайно потужно виявлений супрематизм.

— А як щодо робіт із Мистецького арсеналу?

— На цій виставці немає жодної роботи з Мистецького арсеналу. Жодної. Я хотів показати понад сотню творів, значно більше, ніж зрештою вдалося розмістити. Частину не включав свідомо, тому що ми вже демонстрували їх на попередній виставці, присвяченій АРМУ та її учасникам. Якщо є можливість показати щось нове, я віддаю перевагу новому.

Знахідки у фондах Музею історії Києва

— Звідки ж з’явилися ці роботи?

— Значну частину мені вдалося віднайти у фондах Музею історії міста Києва. Це і твори Олександра Богомазова, і власні роботи Диченка як митця, і речі, які раніше фактично залишалися невідомими широкому загалу.

— Вони були якось позначені? Збереглися документи?

— Документи є. Просто раніше не була проведена повноцінна оцифровка фондів. Коли розпочалася оцифровка, мене допустили до роботи з музейними фондами. На той час я очолював громадську організацію. І почав систематично працювати з цими матеріалами. Там були фантастичні знахідки.

Багато робіт Анатоля Петрицького, хоча не всі вони походять із колекції Диченка. Багато творів інших художників українського авангарду. А серед робіт, які належали саме Диченку, — твори Петрицького, Хвостенка-Хвостова та інші. Але головне відкриття — легендарний «Кобзар» Василя Седляра. Ходімо, я вам покажу.

«Кобзар» Василя Седляра: коли всі фрагменти історії склалися разом

— Це той примірник, який ви знайшли у фондах Музею історії Києва?

— Так. У фондах знайшлися два примірники «Кобзаря». І навколо одного з них існували дві історії, які довго не вдавалося поєднати.

Перша — про примірник 1931 року, який Василь Седляр власноруч розфарбував та подарував Оксані Павленко. Друга — про те, що в Ігоря Диченка був інший «Кобзар», не такий, як загальновідоме видання з ілюстраціями Седляра. Про цей примірник знали, але практично ніхто не бачив його ілюстрацій.

Артур Рудзицький, який готував перевидання «Кобзаря» з ілюстраціями Седляра, звертався до Ігоря, але той відмовив йому в доступі. Чому — тепер уже не запитаєш. І ось під час роботи з музейними фондами головний зберігач Людмила Рибченко запросила мене подивитися на цей примірник. Ми відкрили його — й ахнули. По-перше, через дарчі написи. По-друге, через самі ілюстрації.

Навіть візуальне порівняння з відомим виданням 1933 року показує, що це інший варіант. Графічно вони споріднені, але характер кольору, експресія, спосіб відтворення — зовсім інші.

— Тобто Седляр створив різні варіанти своїх ілюстрацій до «Кобзаря»?

— Я хочу сказати, що варіант, який ми знаємо за виданням 1933 року, відрізняється від цього примірника 1931-го. І найголовніше — тут є власноручний напис художника про те, що він розфарбував 18 рисунків. Напис датований 21 березня 1931 року.

— Тобто йдеться про 18 оригінальних авторських розфарбувань?

— Саме так. І це надзвичайно важливо. Творів Василя Седляра збереглося дуже мало. Я оцінюю їхню кількість приблизно в три десятки. А тут ми маємо ще 18 авторських робіт — ілюстрацій, розфарбованих його рукою.

— І всі вони весь цей час перебували у фондах Музею історії Києва?

— Так. Вони там зберігалися. Просто окремі фрагменти історії були відомі, але не складалися в єдину картину. Тепер пазли склалися.

Подорож одного примірника: Седляр, Бела Уїц, Оксана Павленко, Ігор Диченко

— Особливо вражає історія дарчих написів.

— Це справді окрема історія. У Москві тоді працював угорський художник Бела Уїц, представник авангардного мистецтва, який був пов’язаний із радянськими культурними інституціями та монументальним мистецтвом. Він запросив Оксану Павленко до Москви. Між ними виникли близькі особисті стосунки.

Седляр залишив на «Кобзарі» дарчий напис Белі Уїцу — як угорському пролетарському художникові, на згадку про радянську Україну. Потім цей примірник опинився в Оксани Павленко. На ньому є ще один напис, зроблений Уїцом у 1962 році, коли він передав книгу Павленко. А 6 квітня 1984 року Оксана Павленко подарувала її Ігорю Диченку.

І ось цей напис особливо промовистий. Вона пише, що книга з ілюстраціями чудового художника Василя Седляра має належати саме йому — першому дослідникові, який зрозумів і оцінив творчість художників школи Михайла Бойчука. І додає, що в Диченка ця книга житиме гідною пам’яттю Василя Седляра.

— Це фактично свідчення самої учасниці бойчукістського руху про роль Диченка в поверненні цієї спадщини.

— Саме так. Це грандіозне свідчення. Ігор постійно говорив, що має найбільшу у світі колекцію бойчукістів. І ми бачимо, наскільки серйозним було це зібрання. Причому на виставці представлено далеко не все.

Бойчукісти: твори, листи, негативи

— Що саме вдалося показати з бойчукістської частини колекції?

— Роботи Оксани Павленко, Антоніни Іванової, Василя Седляра та інших художників цього кола. Є надзвичайно цікавий лист Михайла Бойчука з Парижа до Антоніни Іванової, яка тоді перебувала в Москві. Є роботи самої Іванової, і поруч — цей документ. Ми прагнули показати не просто окремі твори, а зв’язки між людьми, їхнє листування, особисті й творчі історії. Важливі й негативи історичних світлин бойчукістів, які зберігав Диченко. Це унікальний матеріал для дослідження.

Соломон Нікрітін, Татлін, АРМУ і право на українську мистецьку спадщину

— Виставка, наскільки я розумію, порушує й ширше питання: кого ми сьогодні вважаємо представниками українського авангарду?

— Так. І тут постійно виникають суперечки. Наприклад, щодо Соломона Нікрітіна. Дмитро Горбачов у книжці «Український авангард» включив його до зіркового складу українських авангардистів. Але я постійно чую закиди: він же переїхав до Москви! Ми знову самі руйнуємо власну історію, власну спадщину.

Так само виникають суперечки щодо Володимира Татліна. Наше завдання — досліджувати спадщину, знаходити документи й науково обґрунтовувати ці зв’язки.

Я співпрацюю з Яном де Майером, дослідником і представником міжнародного артринку. Він працює над книжкою, присвяченою українській культурній ідентичності. В одному з розділів, присвяченому мистецтву України до 1930 року, він назвав Малевича однією з ключових постатей формування української культурної ідентичності.

Я запитав: «Яне, а де Татлін? Де бойчукісти?» Щодо бойчукістів він відповів, що на Заході бракує інформації, і попросив допомогти. А щодо Татліна заперечив: мовляв, світ вважає його російським авангардистом. Тоді я йому показав знайдені документи.

— І що вдалося знайти?

— Архівні матеріали, які засвідчують його участь у діяльності Асоціації революційного мистецтва України — АРМУ. Зокрема, документи про участь Татліна в ініціативній групі створення асоціації, його підпис під меморандумом АРМУ та членство в київській філії організації.

А головна місія АРМУ полягала в протидії домінуванню російської культури в Україні та піднесенні українського мистецтва до світового рівня. Це вже не просто біографічні факти про місце народження чи проживання художника. Це свідчення його участі в конкретному українському культурному русі.

Я надіслав ці документи Яну де Маре. Він відповів, що це наукова сенсація, і вирішив включити їх до своєї книжки. Ось яку користь можуть приносити наші музейні дослідження та фестивальні проєкти.

Ігор Диченко як художник і автор власної візуальної мови

— Виставка відкриває Диченка не лише як колекціонера, а й як художника.

— Так. Ось, наприклад, його власні графічні начерки, підготовчі матеріали до колажів. Він дуже любив працювати з колажем. Ми знайшли конверт, у якому зберігалися підготовлені ним елементи: окремі зображення, квіти, графічні фрагменти. Видно, як він збирав матеріал для наступної роботи.

А ось його пошуки власного логотипа, який водночас став екслібрисом. Тут різні композиційні й кольорові рішення, ескізи, пробні відбитки. Можна простежити весь процес — від першого задуму до остаточного варіанта. Є й запрошення на виставки, які він власноруч малював і оформлював. Він не просто збирав мистецтво — він постійно творив власний візуальний світ.

Євген Лисик: ще одна сторінка діяльності Диченка

— Мене особливо зацікавила невеличка книжка, присвячена Євгену Лисику. Я навіть не знала про її існування.

— Мало хто знає, що Диченко займався творчістю Лисика ще задовго до нинішнього сплеску зацікавлення цим художником. У 1978 році він написав монографію, присвячену Євгену Лисику. І ось тут ми показуємо роботу Лисика з колекції Диченка. Це теж важлива частина його діяльності, яку сьогодні варто повертати в історію українського мистецтвознавства.

— Пане Юрію, тоді, можливо, нам варто присвятити Диченку окремий випуск журналу. Питання лише — «Антиквара» чи «Українського театру»?

Будемо робити окремий випуск «Антиквару»

Листи Оксани Павленко та інші архівні відкриття

— А що це за листи?

— Це листування Оксани Павленко з Ігорем Диченком. Нові знайдені листи, які раніше не публікувалися. Вони походять із його особистого архіву.

— Я б дуже хотіла їх прочитати. Можливо, ми могли б опублікувати їх в «Українському театрі».

Серед знахідок є й твори самого Ігоря Диченка, які вдалося виявити у фондах Музею історії Києва. Ми показуємо його оригінальні роботи, архівні матеріали, фотографії. Ось, наприклад, надзвичайно виразний портрет Диченка. На жаль, автор фотографії поки невідомий. Усе це вдалося зібрати саме під час підготовки виставки.

Приватні колекції та музейна співпраця

— Повернімося до джерел експозиції. Які приватні колекціонери надали роботи?

— Передусім це Музей історії міста Києва. Також роботи надійшли з приватних зібрань, зокрема зібрань Стелли Беньямінової, Артура Уманського, Михайла Василенка, Олексія Артюхіна.

Деякі твори вдалося отримати буквально в останній момент — один із них привезли за пів години до завершення монтажу експозиції. Але для нас було принципово важливо його показати. Ця виставка — результат великої спільної роботи музейників, дослідників, колекціонерів і людей, які зберігають спадщину українського авангарду.