Київська Міська дума: її історія та функції

Матеріал із журналу "Антиквар" #105: "Магдебургія по‑київськи"

Після того, як кияни були позбавлені магдебурзького права, їх підпорядкували громіздкій становій системі, що існувала тоді по різних регіонах Російської імперії. Мешканці («обивателі») Києва були поділені на декілька прошарків. Кожен суспільний стан окремо висував своїх представників до нового органу самоврядування — Міської думи, яка обирала міського голову. Повноваження та фінансові спроможності цієї структури були досить обмеженими. Паралельно зберігся й Магістрат, але за ним залишилися тільки судові функції.

Архаїчна станова система діяла до настання доби реформ Олександра ІІ. Спершу вони торкнулися судової справи: у 1866 році було скасовано Магістрат, а у 1870‑му набуло чинності нове «Міське положення» — законодавство про організацію самоуправління у містах. Воно передбачало новий порядок формування міської влади. Відтепер кияни обирали Міську думу незалежно від станів.

Щоправда, між городянами залишилася нерівність, зумовлена майновим статусом. Право обирати та бути обраним у гласні (депутати) Міської думи отримали тільки чоловіки, не молодші за 25 років, які сплачували податки на користь міста за нерухомість або комерційну діяльність. Таких ледь набиралося три відсотки від усього міського населення. Перші міські вибори за новими правилами відбулися у 1871 році. Пізніше, у 1892‑му, царська влада переглянула «Міське положення», зробивши майнові вимоги ще жорсткішими. З числа виборців були вилучені прикажчики, лоточники та інші дрібні комерсанти — залишилися тільки домовласники й утримувачі торговельно-промислових закладів. Відтоді електорат скоротився до одного процента киян.

Оновлена Міська дума мала чіткі повноваження, отримала значну муніципальну нерухомість і розпоряджалася надходженнями та витратами міського бюджету. Кількість гласних Київської думи в різний час становила від 72 до 80 осіб з чотирирічним терміном повноважень. Вони обирали зі свого складу виконавчий орган — Міську управу та очільника — міського голову. Для цих ключових посад було передбачено гідну платню.

Попри відносну незалежність Міської думи від владної вертикалі, її ухвали підлягали певному урядовому контролю. При губернаторі існувало спеціальне «губернське у міських справах присутствіє», яке аналізувало муніципальні документи на предмет їхньої законності й правильності та розглядало скарги городян на дії своїх обранців. Кандидатури міських голів у цент­рах губерній (до яких відносився й Київ) затверджував особисто міністр внутрішніх справ.

«Штаб-квартирою» самоврядування в Києві стала будівля Міської думи, споруджена упродовж 1874–1876 років посеред колишньої Хрещатицької площі — нинішнього Майдану Незалежності. Автор проекту, архітектор Олександр Шіле, надав своєму витворові барокових рис. Подібно до старовинних ратуш, його було завершено вежею з годинником та увінчано гострим шпилем. На кінці шпиля постав на чавунній кулі цинковий позолочений образ покровителя Києва — архістратига Михаїла. Скульпторка Ева Куликовська представила його у динамічній позі, з піднятим мечем у правиці. Ще один Михаїл був зображений трохи нижче — на рельєфному гербі Києва, розміщеному на фронтоні. На межі позаминулого та минулого століть первинна композиція споруди з бічними двоповерховими крилами та триповерховою серединою перестала задовольняти «батьків міста». Вони потребували додаткових квадратних аршин і сажнів. Тому 1901 року за проектом міського архітектора Олександра Кривошеєва було виконано надбудову, яка зробила весь об’єм триповерховим.

У головній залі на другому поверсі Міської думи систематично проходили засідання, на яких гласні розглядали різноманітні питання, пов’язані з забудовою Києва, благоустроєм і санітарним станом, торгівлею, вуличним рухом, пожежною безпекою, діяльністю театрів і бібліотек, медичними та благодійними закладами, початковою освітою тощо. Про їх складність можна судити зі збільшення муніципального бюджету. Якщо в перший рік діяльності пореформеної думи він не перевищував 300 тисяч руб­лів, то у 1912‑му становив уже понад чотири мільйони. Міська дума укладала концесії з підприємцями, завдяки чому Київ дістав розвинений водогін, газове та електричне освітлення, каналізацію, перший у Російській імперії електричний трамвай.

Для кворуму думських зіб­рань, відповідно до закону, вистачало лише однієї третини складу. Втім, «Міське положення» зазначало, що для вирішення питань, які торкаються муніципальних позик або міського майна, необхідна присутність більш ніж половини від загального числа гласних. Не раз траплялося, що думські службовці бігали по домівках депутатів, аби забезпечити належну кількість учасників засідань.
Гортаючи сторінки київської періодики початку ХХ століття, можна знайти чимало гострих, часом уїдливо-сатирич­них матеріалів стосовно діяльності «батьків міста».

Якщо критика в пресі високо­посадовців з царської адміністрації була неможлива через цензурні обмеження, то на міському самоврядуванні газетярі, що називається, відігравалися. Тому персонажами полемічних статей, фейлетонів і карикатур ставали міські голови Василь Проценко та Іполит Дьяков, члени міської управи або найбільш одіозні гласні (зокрема, домовласник з Прорізної вулиці Микола Доб­ринін, затятий скандаліст, такий собі київський Жириновський).

Міська дума в Києві не припиняла діяльності під час Першої світової війни, навіть в умовах численних змін режимів за революційної доби. Та, зрештою, більшовики скасували її, запровадивши свої «класово свідомі» Ради.

Автор: Михайло Кальницький