Виставку ескізів втрачених об’єктів монументального мистецтва 1960–1980-х років «КАРТА ПАМ’ЯТІ» презентувала Арт-фундація «Дукат» спільно з Фондом культурної спадщини художників Ади Рибачук та Володимира Мельніченка. Переглянути роботи можна до 8 вересня в галереї аукціонного дому “Дукат”.
На виставці представлено ескізи пам’яток українського монументального мистецтва таких знакових художників епохи як: Алла Горська, Опанас Заливаха, Валерій Ламах, Ада Рибачук і Володимир Мельніченко, Галина Севрук, Людмила Семикіна, Федір Тетянич та інші. Втілені за їхніми проєктами монументальні твори упродовж кількох останніх десятиліть були знищені або частково втрачені.
Монументалістика, підйом якої асоціюють з хрущовською відлигою, відігравала роль комунікатора ідеології та водночас була простором, де художники могли експериментувати з матеріалами, техніками, засобами виразності. Ширший за «єдиний творчий метод», цей простір однак існував у межах мистецтва-в-умовах-тоталітарного-режиму.
1964–1964
У 1964 році Алла Горська, Опанас Заливаха, Людмила Семикіна, Галина Севрук і Галина Зубченко виконали ескізи та попередній варіант вітража «Шевченко. Мати» для фойє червоного корпусу Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка.
Згідно з рішенням бюро київського обласного правління Спілки художників України було визначено: «Вітраж дає грубо викривлений архаїзований в дусі середньовічної ікони образ Т. Г. Шевченка, який нічого спільного не має з образом великого революціонера… В образах вітража нема ні найменшої спроби показати Шевченка радянського світосприйняття. Образи, створені художниками, спеціально заводять в далеке минуле».
«Ідеологічно ворожий» витвір мистецтва було знищено одразу після монтажу. Спроби відстояти свої права призвели до того, що Аллу Горську та Людмилу Семикіну було виключено зі Спілки художників.
1973–2009
У 1970-х роках Федір Тетянич звернувся до техніки карбування, створивши ряд масштабних робіт, що прикрашали екстер’єри та інтер’єри громадських установ. У 1973 році він оформив три станції київського швидкісного трамваю. Зокрема, для зупинки «Гната Юри» художник виконав два сюжетних панно на алюмінієвій основі розміром 3 × 8 метрів. Роботи було знищено у 2009 році в рамках реконструкції станцій.
1971–1990-ті
У 1970-х роках у Києві зводяться перші концертно-танцювальні зали, одним з таких танцполів на лівому березі міста був «Ровесник». Заклад було відкрито у 1971 році, художнє оформлення екстер’єру та інтер’єру виконав Федір Тетянич. У наші дні унікальну оздобу ми можемо побачити лише на архівних світлинах, у 1990-х роках чеканні панно було знищено, а концертно-танцювальний зал перетворився на нічний клуб «New York».
1982–1982
Історія Стіни Пам’яті — один із найдраматичніших епізодів у вітчизняному післявоєнному мистецтві. Над реалізацією концепції Парку Пам’яті на Байковій горі Ада Рибачук і Володимир Мельніченко працювали з 1968 по 1982 рік. Художники розробили архітектурну пластику залів прощання, головні ж зусилля були спрямовані на зведення Стіни Пам’яті. Для виконання монументальних рельєфів автори опрацювали нову технологію, яка полягала у виготовленні просторового крицевого каркасу, що згодом заливався рідким бетоном. Загальна площа рельєфів сягала 2000 м2, зокрема висота складала від 4 до 14 м, а довжина 213 м.
«З однаковим натхненням споруджували і виліплювали ми й архітектуру, й пластику форм землі — і простору, й саму Скульптуру, — форми її мали бути покриті розписом, — прагнучи всіма знаннями й умінням здійснити синтез, — настроїти те, що відбувається у Парку Пам’яті на гідне події звучання, – зіграти його – найзначніше Дійство людського життя. Повернути Акту Смерті людини його гуманістичні зміст, сенс», — зазначали художники.
Навесні 1982-го тринадцять років кропіткої праці, унікальні барельєфи двохсотметрової стіни, де закарбовано життєвий шлях людства, було забетоновано згідно з постановою: «Рекомендовано ліквідувати». Роботи велися вдень і вночі, аби Стіну Пам’яті було замуровано до початку святкових заходів на честь 1500-річчя Києва. Незбагненне, безглузде та блюзнірське рішення було виконано, незважаючи на численні звернення листи й пропозиції навіть з-за кордону.
«Ми робили на цій Стіні — або намагалися робити — все, що любили, кого любили — те, що пов’язувало нас із життям, — те, що і складало для нас поняття — життя…», — написала Ада Рибачук 4 травня 1982 року.
1975–2021
Одна з останніх монументальних робіт Валерія Ламаха — оформлення екстер’єру Тернопільського бавовняного комбінату (нині «Текстерно»). Над створенням смальтових мозаїчних панно художник працював у 1974–1975 роках. Цікавим є те, що елементами художнього оформлення стали складові діаграм із «Книг схем» Валерія Ламаха, над якими він активно працював у 1970-х роках.
Згадаємо й розписи Бориса Плаксія на стінах кафе «Хрещатий Яр», бетонну композицію «Дерево життя» Галини Севрук та інші частки безцінного монументального спадку, що їх позбулися радянські ідеологи.
На жаль, і у наші дні регулярно з’являються новини про руйнацію творів монументально-декоративного мистецтва, часто разом із архітектурними спорудами, для яких вони створювалися. Скульптурна композиція «Дніпровські хвилі» Ернеста Коткова у Дніпрі, мозаїчне панно Валерія Ламаха на будівлі спорткомплексу «Текстильник» у Тернополі; у Києві — керамічний рель’єф «Краків’яни і гуралі» у колишньому кінотеатрі «Краків» (художники Леонід, Олексій та Едуард Капітани), унікальне оформлення та розписи за мотивами народного мистецтва в ресторані «Дубки», керамічне панно Галини Севрук «Місто на семи горбах» у готелі «Турист». Не захищені законодавством, такі об’єкти нищаться через приватні інтереси бізнесу чи бажання утеплити фасад. За іронією долі, півстоліття тому ці твори люто критикувалися через невідповідність соцреалістичним канонам. Сьогодні ж вони стигматизуються як «радянські», що не сприяє усвідомленню необхідності їх збереження. Це історія про соціальну амнезію, колективну неспроможність працювати зі своєю спадщиною та відтворення історичних сценаріїв: сьогодення наслідує практики СРСР щодо пам’яток історії. Виставка у галереї «Дукат» — спроба розпочати шлях до віднайдення пам’яті.
Триватиме виставка “КАРТА ПАМ’ЯТІ” до 8 вересня в галереї аукціонного дому “Дукат” (Володимирська, 5).
Негадаємо, нещодавно “Антиквар” писав про початок відновлення “Стіни Пам’яті” на Байовій горі, який відбувається за ініціативи Арт-Фундації “Дукат” та Фонду культурної спадщини художників Ади Рибачук та Володимира Мельніченка.
Організатори заходу: Арт-фундація ДУКАТ, Archive UU та АРВМ
Фото: надані аукціонним домом “ДУКАТ” Фондом культурної спадщини художників Ади Рибачук та Володимира Мельніченка