Олександр Сергієнко працює як комерційний предметний фотограф і водночас створює художні сюрреалістичні фото — предметні та у жанрі ню. Тепер три його роботи демонструють на виставці «Бачити сни» у Музеї Києва (виставка працюватиме до 18 лютого).
Його роботи часто виглядають незвично і абсурдно. Проте Олександр не додає до них пояснювальних текстів, щоб не обмежувати фантазію глядачів. Більше про те, як з’являють ідеї і сюжети сюрреалістичних знімків, де знайти моделей для фото у жанрі ню, та як реалізуватися митцю-фотографу в Україні — у нашому інтерв’ю.
Про роботу з художніми фотографіями
— Олександре, чому ви обрали для себе жанр художньої фотографії? Репортажні, документальні фото вас не приваблюють? І як ви відчули своє спрямування, коли?
— Фотографією я почав цікавитись ще у школі, коли батько подарував мені фотоапарат. Багато років це було моїм хобі. Спочатку я знімав природу, пейзажі. Далі почав вивчати, як обробляти фотографії. Тоді зрозумів, що мені цікаво знімати натюрморти і робити художні фотографії, у яких можна фантазувати, певним чином висловлювати свої бачення…
Навчався я у київському Політехнічному інституті на інженера. А фотографії навчався самостійно: ходив на курси, читав літературу, дивився ютуб-канали.
Я не люблю робити репортажні фото, бо не вмію передбачити той влучний випадок, з якого вийде геніальне фото. А просто знімати усе, що відбувається довкола — не моє. Те саме, скажімо, з фешн-фото: цікаво працювати з моделями, дизайнерами, але все одно не так, як з предметною, художньою фотографією.
— Тобто ви працюєте як режисер: моделюєте простір, фактури, створюєте ідеї?
— Так, я спочатку сідаю і створюю ідею. Хоча «створюю» — це умовно… Зазвичай мене щось надихає: фільми, мультиплікація, книги, роботи колег, роботи класиків… Буває, навіть дивлюся рекламу і виникає спалах: о, це цікаво, хочу по-своєму проінтерпретувати цю ідею.
Потім роблю ескіз задуму, пишу сюжет, думаю, що потрібно мати для нього. Звісно, під час зйомки щось коригую: десь колір не співпадає з тим, що я уявив собі; іноді композиція «не дружить».
Загалом, тепер я працюю у трьох напрямках:
- це предметна художня зйомка,
- сюрреалізм,
- і трохи почав працювати з соціальними темами.
Інколи кажуть, що в моїх ню фото дівчата не є об’єктом зйомки, радше — частиною композиції. Спочатку я не замислювався про це, а потім подивився і, знаєте, — в чомусь ці люди праві.
— Так, ваш стиль доволі специфічний. Складається враження, що ваші оголені фото — не про тіло, а про щось зовсім інше.
— Загалом, так. Фотографій з оголеним тілом дуже багато. В інтернеті є неймовірна кількість навіть просто порнографічних знімків, тому немає сенсу завойовувати популярність еротикою.
Я хочу робити те, що мені цікаво. У роботах я використовую жіноче тіло як певну глину, з якої можна щось «зліпити», але не акцентую увагу на тому, що це жінка і що вона має певні сексуальні принади (та загалом, глядачі все одно розуміють, що вони є).
— Де ви шукаєте моделей?
— Це складне питання. Здебільшого — в інтернеті і серед знайомих. Скажімо, в Інстаграмі є сторінки, де рекламують моделей: дівчата надсилають фото та інформацію про себе. Коли я бачу дівчину з цікавою зовнішністю, пишу їй, пропоную зробити фото ню. Якщо погоджується — добре, якщо ні — нічого, шукаю далі.
Знайти професійну модель — складно. Тож зазвичай я просто беру дівчат, які за зовнішніми параметрами відповідають тому сюжету, який хочу показати. Це займає час. Іноді буває, що дівчина погодилась, а потім передумала, або виникли якісь проблеми і зйомку треба скасувати. Звісно, важливо мати портфоліо і показувати, що саме я роблю. Люди бачать мої роботи і вирішують, чи цікаво їм працювати зі мною, чи ні.
Звичайним людям іноді дуже складно передати певні емоції. Тому я роблю так, щоб людина менше грала, а просто була частиною фото: стань тут, підніми руку… Тож люди в таких композиціях — наче живі статуї. Та у роботі з людьми все одно є так званий «людський фактор». Буває, що обрав модель, вона гарно відпрацювала, і у нас вийшов хороший результат. Але буває й по-іншому: я міг помилитися, коли обирав модель для зйомки; буває, наче модель непогана, але все одно виходить трохи не те; може скластися ситуація, що зйомка кваплива, «скомкана», і фото, які вийшли, мені не подобаються. Такі роботи я не виставляю.
Тому мені трохи більше подобається предметна зйомка, ніж ню:
- працювати з предметами — простіше,
- результат залежить тільки від мене,
- і, на мою думку, колекціонери швидше купуватимуть якийсь натюрморт, ніж оголене тіло. Можу помилятися, але наразі так мені здається.
Про фото: ідеї та сюжети
— Давайте поговоримо про ті фото, які є на вашому сайті. Вони нагадують епізоди чи стоп-кадри якогось фільму. Про що це «кіно»?
— Я ніколи не замислююся, про що мої роботи. Просто з’являється певна ідея і бажання це зробити.
Скажімо, є фото дівчини з куркою. Спочатку була ідея зняти курочку, потім взяв вогнегасник… Складно пояснити, про що це фото. Загалом, — трохи фешн і трохи абсурду. Дівчина тримає курочку, і є такий вислів — «ця курочка гарненька». Тобто у цьому певний абсурд та іронія: і там курочка, і там. А вогнегасник на фото, бо гарні дівчата запалюють цей світ. І вогнегасник певною мірою асоціюється з небезпекою. Поза, у якій сидить дівчина, — дещо награна. Тому цю серію робіт я назвав «Стілець, що незручний для сидіння».
Інша серія — «Викликаємо чудовиськ». Модель тримає череп з рогами кози. Дівчина обгорнута великим мотком паперу, наче вона розсуває землю, вилізає з пекла і викликає демона.
Наступна дівчина — сучасна відьма. Вона порізала різні речі, понаколювала шпильки у часник, чаклує. До речі, ідею бюстгальтера з капусти я побачив в інтернеті, вона мені сподобалась, і я реалізував її у цій серії фото.
«Русалку в тенетах» я знімав минулого літа. Тут русалка з рибою вийшла погуляти на берег. Сама вона в тенетах, риба в авосьці. На одному фото риба намагається втекти, русалка її тримає… Усе це теж — сюрреалізм.
Фото зі склянкою молока — алюзія до роботи Рене Магрітта «Син Людський». Ця картина дуже відома, тож мені здається, багато хто зрозуміє мою алюзію. Водночас тут є відсилання до «Пурпурових вітрил» — сюжету про віру в диво і всепереможну, піднесену мрію.
На виставці в Музеї Києва є дві роботи з серії «Food Porn». Якось я побачив рекламу окулярів, у якій використовували яєчні лотки. Я поміркував і вирішив, що теж хочу щось зробити з цими лотками. У мене в студії є бюст дівчини, тож на її голові я зробив капелюх або шолом з лотків. Приміряв, щоб він добре сидів. Потім знайшов модель, і ми з нею зробили цю серію фото.
Люди, коли дивляться мої роботи, дуже по-різному їх сприймають. Багато залежить від світогляду людини.
— Ви не замислювалися про те, щоб додавати до своїх художніх фото певні тексти? Можливо, вони би частково пояснювали роботи і допомагали глядачу.
— До кожної серії робіт у мене є певні назви. Але описового, пояснювального тексту — немає. Я міркував над цим. Якщо я розкажу, що відбувається на фото, можливо, воно стане зрозумілішим. Та водночас я обмежуватиму глядачів, їхню фантазію, цими описами. Описовий текст створює напрямок, прокладає дорогу, і глядач рухається по цій дорозі. А без опису кожна людина, яка дивиться на фото, знаходить у ньому щось своє…
Тому я просто створюю фотографії і даю їм назви.
— Що ви знімаєте як комерційний предметний фотограф?
— До мене звертаються представники бізнесу, і я знімаю їхній товар чи послуги, які вони надають. Мої фотографії виставляють на своїх сайтах та інших майданчиках як рекламу компанії, бізнесу.
Трапляються доволі цікаві замовлення. У 2023 році до мене звернувся клієнт з незвичним завданням — зробити предметну зйомку мінералів і самородків. Замовник — науковець, геолог, і він хотів додати професійні світлини до своїх статей у профільних журналах. Одна публікація з моїм фото вже вийшла у японському журналі. Приємно, що моя світлина потрапила і на обкладинку цього журналу (журнал Minera #84. Mineral & fossil graphic magazine). Невдовзі схожа стаття має вийти і в американському журналі.
Про медійні інструменти в роботі фотографа та шлях до колекціонерів
— Чи потрібні якісь медійні інструменти, щоб реалізуватися фотографу сьогодні, — я маю на увазі сайт, соціальні мережі, кураторські проєкти абощо?
— Мені здається, що у будь-які часи недостатньо бути хорошим митцем, треба ще вміти презентувати себе, знаходити свого клієнта. Усі ми знаємо вислів: «художник має бути голодним». Та я думаю, це не про фізичний голод, а про бажання творити.
Бажання творити виникає тоді, коли твої базові потреби задоволені: є що їсти, де спати, мати в що одягнутися, твоя сім’я, діти — у певному комфорті. Але щоб заробляти, треба бути відомим для поціновувачів мистецтва. Тож сайт, соцмережі, участь у різних виставках, конкурсах — це дійсно важливі інструменти, аби про тебе дізнавались люди в різних країнах, різних містах, щоб твій бренд був вартісним.
Я регулярно відстежую різні конкурси, доступні в інтернеті. Обираю ті, що мене цікавлять. Частина конкурсів безкоштовна, частина — платна. Тому зважую і на те, яка сума прийнятна для мене. За рік на участь у конкурсах можна витратити навіть декілька тисяч доларів, тож цей вибір справді важливий. На конкурсах ти отримуєш певні нагороди, займаєш місця. Якщо це престижний конкурс, то про призове місце можна написати у своєму портфоліо.
Скажімо, є TIFA (Tokyo International Foto Awards) — Токійський фотоконкурс. Він проходить раз на рік і на цей конкурс надсилають фото люди з усього світу. Тут є декілька розділів за напрямками фотографії: пейзажі, предметні фото, репортажні, ню тощо.
Для участі у конкурсі треба обрати свої розділи і надіслати певну кількість фотографій (здається, п’ять). Якщо більше, треба додатково сплатити за кожне фото. Потім журі обирає переможців, вони отримують нагороди, відзнаки. Інформацію про це публікують на сайті, у відкритому доступі.
Також планую податися до членства у Європейську Асоціацію фотографів, FEP (Federation of European Photographers). У кінці лютого має бути відбір.
— Чи бачите ви свої роботи в музейному просторі як твори мистецтва?
— Мої роботи вже були в кількох музеях на виставках, вони цікаво там виглядали. Тому думаю, що декілька моїх робіт могли би опинитися в деяких наших музеях, це було б доречно.
Скажімо, у Будапешті я був у кількох музеях, присвячених фотографам. Є навіть персональні музеї, їхні колишні майстерні. Це дво- або триповерхові будівлі, в яких є роботи, історії життя цих фотографів, їхній інструментарій, історії про те, як вони працювали. Це справді круто.
У нас, на жаль, таких музеїв немає. Ще у часи Російської імперії у нас були хороші фотографи. Та коли прийшла радянської влада, вона щось знищила, щось взяла під нагляд… Звісно, влада не хотіла, щоб репортажні фотографії голодомору, жахливих умов життя потрапляли в закордонні журнали. У Радянському Союзі, як і в гітлерівській Німеччині, усе мистецтво було підпорядковане політиці. Воно або підкорялося партії, або люди шукали можливості емігрувати за кордон.
— Як в Україні знайти шлях до колекціонерів? У нас небагато галерей, які спеціалізуються на фотографії.
— Я поки що не знайшов шляху до колекціонерів. Щодо галерей — до ковіду у нас була галерея Brucie Collections, яка займалася саме фотографією. Та, здається, в останні роки вона або взагалі не працює, або працює у закритому режимі. Ніяких нових виставок я там давно не бачив. Про інші галереї в Києві, які б спеціалізувалися на фотографії, я не чув. В Україні загалом, мені здається, ситуація приблизно така сама.
— Якби була така галерея, чим вона була б корисна для вас як для фотографа, як ви б вибудовували стосунки з нею?
— Я міг би прийти туди, показати, умовно кажучи, десять робіт. Якби їх зацікавили ці роботи (з точки зору арт ринку), вони могли б продати їх і отримати комісію. Я б також заробив певні кошти і міг би їх далі інвестувати у свій розвиток.
Просто виставляти роботи в різних галереях, музеях, звісно, цікаво. Я можу написати в портфоліо, що був у двадцяти музеях України чи Німеччини. Проте все одно кінцевий пункт для митця — покупець.
— Можливо, є якісь онлайн шляхи до покупців?
— Звичайно. Є багато іноземних онлайн галерей. Я чув, що художники продають там свої роботи. Та чи вдається комусь там продавати фотографії, я не знаю. Декілька моїх робіт є на таких платформах, але поки що я нічого там не продав.
— Тобто найближче ваше професійне завдання — здобути досвід продажу художнього фото? Аби продавати не послуги, а твори.
— Так. Кожна моя робота — це вкладені власні гроші, час і натхнення. Коли людина робить певну роботу, вона бачить кінцевий результат і отримує задоволення. У мене є готові роботи, я отримую позитивні відгуки від людей, але це не приносить повного задоволення, оскільки немає монетизації моєї праці. Усі роботи, які я експоную, друкую на хорошому фотопапері, роблю якісне дороге оформлення. Тож навіть для друку і оформлення робіт потрібна певна сума.
Думаю, що для продажу робіт предметна фотографія — більш універсальна, вона підходить для будь-якого приміщення (звісно, у громадському чи офісному простірі ню фотографії — під питанням). Крім того, ню фотографії я здебільшого роблю серіями. Це фото з різних ракурсів, з різними реквізитами, але все одно, це цілісні серії. Усі ж предметні фото — самодостатні. Так, іноді вони об’єднані в певні теми, але водночас дуже різні. Колекціонер може купувати їх і окремо, і разом…
Звісно, було б дуже добре, якби наші музеї могли купувати сучасне мистецтво. За кордоном музеї це роблять регулярно, і місцеві художники можуть продавати свої роботи саме в музеї. Скажімо, у мене є предметне фото, яке експонують у Київській картинній галереї. Музейники кажуть, що їм подобається ця робота, але вони не можуть її придбати, немає бюджету. Я можу хіба що подарувати роботу в музей. З одного боку, мені приємна ця увага, з іншого, — шкода, що така ситуація з бюджетом.
— І розкажіть, будь ласка, про участь у теперішній виставці в Музеї Києва. До вас звернулися організатори виставки і запропонували взяти участь у ній?
— Ні, не зовсім. У мене є студія, і час від часу туди приходять різні люди. Якось прийшла і Олена Ярмоленко (кураторка виставки в Музеї Києва). Вона прийшла зі своїм товаришем, який орендував у мене студію. Олені сподобалися мої роботи, які висіли на стіні. Ми познайомилися… Згодом я побачив в соцмережах, що в Музеї Києва планують організувати виставку. Мене це зацікавило і я звернувся до Олени, запитав про умови участі.
Проєкт називається «Бачити сни». Тут представили роботи 36 митців. Немає репортажних робіт на військові чи соціальні теми. Лише художні твори, але сучасні, зроблені вже через призму війни.
Спілкувалася Ганна Шерман.