Про сучасне мистецтво, азарт збирання, культурне просвітництво і форум «Нова ґенерація» ми говоримо з колекціонером і меценатом, співзасновником Фонду “Український Авангард” Андрієм Адамовським.
— Андрій Григорович, цікаво було б простежити ваш шлях від захоплення живописом і перших спонтанних придбань до системного колекціонування, яке, крім власне збирання, включає і експозиційну, і просвітницьку, і меценатську діяльність.
— Колекціонування — абсолютно унікальне явище. Описати його доволі складно, адже воно поєднує пристрасть, азарт, конкуренцію, задоволення і, безсумнівно, інвестиційну вигоду.
Цікавитися мистецтвом я почав ще у дитинстві. Мій батько був журналістом, і він зібрав чудову бібліотеку, до якої, звісно, входили художні альбоми. Я залюбки роздивлявся в них картинки, а через багато років, коли у мене з’явився бізнес, я став купувати твори тих художників, які мені подобалися.
Пам’ятаю, якось я прийшов до свого приятеля, а у нього на стіні висить картина Айвазовського. Питаю: «Звідки вона в тебе?» — адже я був певен, що роботу такого майстра можна побачити тільки в музеї. Відповідає: «Купив». Для мене сам факт існування ринку мистецтва став справжнім відкриттям! Я почав збирати роботи передвижників та інших художників-реалістів, а паралельно — читати мистецтвознавчу літературу, оскільки у мене не було консультанта, який би сказав: «Ось це купуй». Отож, колекцію я формував самостійно.
— Люди формують колекції, а колекції — людей?
— Це справді так, оскільки будь-яка колекція розширює кругозір, дає знання, вчить, розвиває смак, а іноді й повністю його змінює. У своєму збиранні я пройшов кілька етапів, які точно відповідають етапам розвитку світового мистецтва. Після реалізму захопився імпресіонізмом, потім — модерном і, як підсумок, авангардом.
— Логічно було б припустити, що на черзі актуальне мистецтво?
— Я до цього ще не прийшов остаточно. Треба, щоб усі ці етапи вклалися у твоїй голові… Сьогодні я вже інакше сприймаю contemporary art, у мене є роботи сучасних художників, хоча назвати це колекцією поки не наважуся. Особливо мені подобається сучасна скульптура, і я прагну підтримувати розвиток цього напряму в Україні. Найголовніше — полюбити мистецтво, яке ти збираєшся колекціонувати, а не просто купувати «імена».
— Однак колекціонером рухає не тільки пристрасть володіння, а й пристрасть до впорядкування, до систематизації.
— Не обов’язково. Колекціонером може бути й зовсім «несистемна» людина. Тому мені здається, що головну роль тут відіграє саме жага володіння. Колекціонер — це мисливець, який терпляче «вистежує» предмет, що його цікавить. Іноді на це йдуть роки, але як описати радість і хвилювання, коли він, нарешті, цей предмет знаходить!
Я, наприклад, люблю купувати на аукціонах, тому що це публічно, прозоро та ще й адреналін, з яким ніякі американські гірки не зрівняються. Крім того, на торгах дуже сильний дух конкуренції, адже для кожної амбітної людини колекція — це претензія на унікальність. Тебе постійно переслідує думка: «Моє зібрання повинно бути краще, ніж у інших». Загалом, тут багато різних мотивів, але все це також чималий ризик.
— Ризик інвестиційний?
— Не тільки. Річ у тому, що кожен колекціонер рано чи пізно мусить подбати про долю своєї колекції. Бо ніхто не дасть гарантії, що цікаве тобі буде так само цікаве твоїм дітям. Тому, на жаль, доля багатьох колекцій сумна — вони розпродаються, розпорошуються по різних місцях і припиняють існувати як єдине ціле зі своєю історією і своєю «драматургією».
— Імовірно, у такому разі інституціоналізація — найкраща форма захисту колекції, цінність якої є вищою заціну окремих творів, які до неї входять.
— Звичайно, оскільки зібрання — це не просто набір картин, а дещо організоване спільною ідеєю — концептом. Більше того, зріла колекція має власну гравітацію, вона притягує нові твори і навіть диктує логіку поведінки колекціонера, який врешті-решт потрапляє у повну залежність від неї. Щодо інституціоналізації, то це, безумовно, прогресивний крок. Хтось заповідає своє зібрання державному музеєві, хтось передає у довгострокове користування, але є й інша форма — створення власної інституції у формі фонду чи приватного музею, що, з одного боку, дозволяє зберегти цілісність колекції, а з другого — зробити її доступною для дослідників і публіки.
— Кажуть, що на якомусь етапі колекція починає жити власним життям…
— У певному розумінні так воно і є. Але я хочу, щоб моя колекція жила разом зі мною. Я не люблю тримати речі у «запасниках», намагаюся, щоб вони завжди були на виду — в будинку, на виставках. Хоча зараз досить часто власники цінних творів воліють не показувати їх, а залишати у фріпортах. Щоправда, в основному це стосується тих зібрань, що формуються заради вигідного вкладення грошей. Тобто людина купує картини або скульптури, відправляє їх куди-небудь до Женеви на зберігання, а через десять років перепродає вдвічі дорожче. У мене все-таки інша мета: купуючи річ, я насамперед думаю про те, що зможу постійно милуватися нею. Як же я відправлю її до фріпорту, коли мріяв про неї роками, навіть уві сні бачив?
— Але є твори «комфортні», які вписуються в особистий простір, а є такі, що більше підходять для простору громадського. Чи проводите ви для себе таке розмежування?
— Ні. У мене, наприклад, висить картина Костянтина Маковського «Вбивство Лжедмитрія». Багатьох це дивує: мовляв, навіщо такий сюжет у домі, це ж емоційно важко. А мені не важко. Навпаки, для мене гарною є та картина, що здатна викликати емоції. І навіть якщо на ній зображено вбивство, вона все одно залишається твором мистецтва. Є ще один критерій: якщо ти щодня бачиш картину, проходиш повз неї, і вона тобі не набридає — це хороша картина.
— В арт-середовищі вже багато років обговорюється ідея створення музею приватних колекцій, який стане виставковим майданчиком, місцем реалізації кураторських проектів і водночас виконуватиме роль депозитарію.
— На мій погляд, для такого музею в Україні недостатньо колекціонерів. Як і недостатньо людей, котрі цікавляться мистецтвом. Після проведених мною виставок українського авангарду я з подивом пересвідчився, що багато хто недооцінює значення цього періоду в історії мистецтва, а інколи й зовсім не знає про нього. Таким чином, одна з головних проблем — нерозуміння і неприйняття нашим глядачем цього вкрай важливого пласта вітчизняної культурної спадщини.
— Однак уже чимало зроблено для того, щоб ситуація змінилася, зокрема самими колекціонерами.
— Згоден, але це тільки перші кроки. Я радий, що колекціонування набуває сьогодні більш відкритого характеру, причому ми прагнемо не тільки збирати і зберігати мистецтво, а й формувати мистецьке середовище. Я знаю колекціонерів, які стали активними популяризаторами мистецтва — від видання книг і підтримки виставкових проектів до створення власних фондів і музеїв. Звісно, не всі хочуть привертати до себе увагу, адже в суспільстві, як і колись, зберігається упереджене ставлення до людей, що дозволяють собі витрачати великі гроші на мистецтво. А проте, число збирачів росте, тому що колекціонування — це і спосіб життя, і певний формат мислення.
Я теж намагаюся допомагати культурному освіченню молодого покоління, підтримувати проекти актуального мистецтва, зокрема в ЦСМ М17, створеному за підтримки Спілки художників України. Між іншим, саме М17, членом Ради попечителів якого я є, змінив моє ставлення до contemporary… Разом із однодумцями з Ради я беру участь у реалізації виставкових і просвітницьких проектів. Крім того, ми підтримуємо ініціативи, спрямовані на інтеграцію українського мистецтва в європейський культурний простір, сприяємо залученню провідних зарубіжних експертів, кураторів і художників.
При М17 створений Клуб друзів — закрите товариство колекціонерів і меценатів, «занурених» у життя Центру. Вони допомагають його діяльності й водночас отримують переваги для втілення власних творчих ідей.
Я готовий допомагати колекціонерам-початківцям і, певна річ, підтримую стосунки з колекціонерами «зі стажем»: відвідую заходи у «Білій вітальні» Стелли Беньямінової, Клубі Олександра Брея, часто приїжджаю до Клубу колекціонерів. Я абсолютно переконаний у тому, що чим більше буде в Україні таких арт-клубів, тим краще! І все-таки нам потрібно об’єднуватися і думати про інституціоналізацію своїх ініціатив, у тому числі для зацікавлення зарубіжних партнерів. Той-таки досвід М17 показує, наскільки подібний формат співробітництва є ефективним.
У наші дні багато заможних людей усвідомлює, що бути спонсором культурної установи — це статусно і престижно, адже це є свого роду вхідним квитком у вищий світ. За кордоном, до речі, я не зустрів жодної людини, яка б, маючи капітал від 100 мільйонів доларів, не виявляла б інтересу до мистецтва й не вкладала б у нього гроші у тій чи тій формі.
— Ви є засновником фонду «Український авангард», патроном Центру сучасного мистецтва М17 і Sculpture Project, а також Adamovskiy Foundation. Розкажіть про специфіку кожної з цих інституцій.
— «Український авангард» був створений спеціально для колекції Якова Перемена. Adamovskiy Foundation володіє моїм зібранням російського мистецтва кінця XIX — початку XX століття і підтримує проекти, котрі мені близькі. Що стосується М17, то слід одразу сказати, що я не втручаюся в його діяльність і беру участь у прийнятті рішень нарівні з членами експертної ради. Серед останніх проектів Центру — «Авангард: у пошуках четвертого виміру», форум «Нова ґенерація», скульптурний проект «Реформуючи простір» і скульптурний форум, мультиекспозиційний проект «Велике Коло».
Коли півтора року тому директорка ЦСМ Наталія Шпитковська запропонувала нову стратегію його розвитку, я підтримав план розширення співпраці з вітчизняними й зарубіжними музеями та ідею запрошення до України провідних учених, знавців мистецтва ХХ століття. І ось не так давно у Києві вперше зібралися найавторитетніші фахівці в галузі авангарду. Вони дякували нам за цю зустріч, а ми отримали колосальний обсяг цінної інформації. Певен, що такі події мають проходити регулярно, і тут справді багато що залежить від колекціонерів і меценатів.
— Форум мав чималий медійний резонанс, що зовсім не характерно для українського культурного простору. Адже, як правило, події, пов’язані з мистецтвом, не потрапляють до заголовків найважливіших новин дня. А от Малевич і український авангард пробили цю інформаційну блокаду.
— Я хочу прокоментувати це не тільки як спонсор, але і як учасник багатьох заходів форуму. Ми справді зробили дуже потрібний і дуже красивий проект, який, крім виставки, включав ряд професійних дискусій про авангард узагалі та авангард в українському просторі зокрема. На лекції, прочитані у рамках форуму, і на наші круглі столи приходило чимало молодих людей. Вони слухали, думали, дивились, і я з радістю спостерігав, як форум змінює їх. Ці люди починали зовсім іншими очима дивитися на речі, які ще вчора не сприймали як мистецтво. Це і був той головний результат, якого ми прагнули!
Спілкувалася Ганна Шерман
