«Дорожній щоденник» Матвія Вайсберга

Із серії «Дорожній щоденник». 7 квітня 2022 року

Три роки тому побачив світ перший випуск «Антиквара» із вкладним аркушем — оригінальною ліногравюрою Матвія Вайсберга, створеною, відтиснутою, пронумерованою та підписаною ним власноруч спеціально для нашого журналу. І от тепер нова зустріч із художником, новий колекційний аркуш і нова розмова — про Дон Кіхота з синьо-жовтим прапорцем, серію «Дорожній щоденник» і 100 днів, прожитих удалині від України.

Матвію, почнімо з твого графічно-живописного циклу «Дорожній щоденник»: коли ти почав його «вести» і скільки робіт він налічує?

— Якщо бути точним, то цикл графічний, а вже згодом із нього повиростали картини та деякі інші цикли, як-от «Тонка червона лінія». Власне «Дорожній щоденник» — це приблизно сотня аркушів формату А4, що був мені доступний в усіх моїх поїздках упродовж вимушеного вигнання.

Автопортрет. 28 квітня 2022 року

Коли і за яких обставин ти полишив Київ?

— Виїхав я майже випадково… Розумів, що почнеться війна, адже бачив засідання російського Совбезу, і картинка була такою самою, як перед Кримом.

24 лютого прокинувся десь хвилин за 15 до першого вибуху і збагнув, що почалися бойові дії. Але їхати ніхто нікуди не збирався. Ми просто пішли по воду, по ліки, і тут дзвінок від друзів, що були пов’язані з Польщею і мали якісь інсайди: «У вас 40 хвилин на збори». Я відповідаю, що нікуди не їду, і мої кажуть, що мене не покинуть. Ну, разом так разом. І тут підігнали машину… Коли я її побачив, то згадав старий анекдот про Бога і рятувальні човни, тож вирішив не нехтувати допомогою.

Із серії «Дорожній щоденник». 1 квітня 2022 року

Ми взяли маленьку валізку й усе, що туди влізло. З електронних приладів я мав тільки телефон, подарований другом буквально за день до того. І цей трохи юзаний айфон замінив мені і фотоапарат, і комп’ютер. Чотири доби ми переїжджали через кордон.

Коли вже були в Польщі, то мої друзі, проповідники-протестанти, побачивши в якому я стані, сказали: «Поїдьмо до магазину, купімо різних матеріалів, аби ти міг малювати». Серед того, що ми придбали, було сто аркушів паперу, і я з жахом подумав, що поки його не вималюю — не повернуся. Того самого дня, 1 березня, і розпочався мій «Дорожній щоденник».

У ньому можна виділити певні тематичні серії?

— Ну, щоденник і є щоденник… Інколи я згадував дорогу, якою ми їхали, якісь найсильніші враження і намагався їх намалювати. Інколи біг попереду своїх вражень. Узагалі для мене це було суцільним жахом: я хотів утекти просто з дороги, дзвонив у Львові знайомим, намагався щось змінити, але розумів, що це неможливо… Це наче шлях у чорну діру, до «горизонту подій», перетнувши який, одразу не повернешся.

Із серії «Дорожній щоденник». 4 травня 2022 року

Тобто відчув його як свій власний шлях, який ти мусиш здолати до кінця?

— Така вже була доля. Коли я почав малювати, то подумав, що, крім того, що сам рятуюся цим від божевілля, може, ще й комусь допомагаю. Умовляв себе, що це якась місія — невеличка, але місія, якийсь внесок у нашу загальну справу. Потім, коли я повернувся й показав ці роботи на виставці, то помітив, як дехто з людей плакав, і остаточно переконався, що все це було потрібно. А ще раніше майже щодня я викладав їх на Фейсбуці, бачив, як зашкалює число вподобайок, і зрозумів, що люди чекають на них.

Мене найбільше вразила в тих малюнках не просто екзистенційна рефлексія, а ще й рефлексія суто мистецька, культурологічна…

— Звісно, я ж художник, нема куди подітися… Коли б у мене ще не було майданного досвіду, то, певно, вийшло б якось інакше. У 2014-му моя «Стіна» викликала багато тлумачень. Зокрема, писали про «актуальне мистецтво», хоча мені взагалі не подобається такий термін: нібито можна якусь хвіртку відкрити, через яку без зусиль потрапляєш у мистецтво. Насправді будь-яке мистецтво актуальне, бо воно твориться тут і зараз.

Із серії «Дорожній щоденник». 27 березня 2022 року

Свою майданну серію я називаю живописом прямої дії: ніколи не думав, що зможу так робити, але зміг. Причому іноді навіть не встигав за подіями, бо те, що сьогодні здавалося найголовнішим, наступного дня сприймалося трошки інакше. Щось схоже було й у «Щоденнику». Проте якщо на Майдані це справді було «прямою дією», бо я все це бачив, брав у цьому участь і так далі, то «Щоденник» був дещо опосередкований. Утім, мистецтво дозволяє такі речі, і мені здається, що інколи виходить навіть сильніше, ніж з натури чи, скажімо, з фотографії, котра тебе вразила (останнє я зрідка практикую, бо все одно це робиться художніми засобами).

Щодо рефлексій, які ти помітила в моїх роботах, то вони цілком передбачувані. Відтоді, як моя мати вступила до художнього інституту і вдома з’явилися альбоми та репродукції, мою долю було вирішено — у п’ять чи шість років я розмалював усе що міг… Як художник я паралельно існую у двох світах — реальному і у світі історії мистецтва, тож без рефлексій аж ніяк. Мабуть, найбільш помітні вони в мюнхенських роботах, але не тільки там.

Я вже казав, що почав свій «Щоденник» у Польщі. Спершу гадав, що все буде чорно-білим, а потім побачив у магазині жовтий та синій фломастери і подумав: «Ні, прапор України має бути таким, яким він є». Так народилися мої синьо-жовті Дон Кіхоти.

Із серії «Дорожній щоденник». 28 березня 2022 року

Коли ми перебралися до Мюнхена, то попервах я відмовлявся йти до музеїв — мовляв, я вам тут не турист. Просто ходив вулицями й дивився, де є українські прапори. Але потім таки пішов. Було приємно, що мене там якось вичислювали: «Ви з України?» — «З України». — «Безкоштовно», — хоча сам я нічого не питав.

Я добре знаю мюнхенські музеї… Однак, як з’ясувалося, знав те, що свого часу було мені до вподоби. Зараз деякі орієнтири змінилися, і це помітно в «Щоденнику». Перше, перед чим я зупинився, був величезний пейзаж Сезанна. Я не стримався, заплакав, просто заплакав — після цієї страшної божевільної дороги, у своєму вигнанні… Напевно, підсвідомо я шукав те, що так чи так перегукувалося з теперішніми подіями. І знайшов — у художників, які жили в умовах суцільної війни — Столітньої, Тридцятилітньої і так далі. Для них це був просто щоденний досвід. Гойя взагалі почав малювати війну так, як її малюють — з усіма страхами й жахами.

Янгол ЗСУ. Із серії «Дорожній щоденник». 8 березня 2022 року

Однією з основних ліній «Щоденника» стала історія Христових мук, бо я зрозумів, що це — одна з найуніверсальніших історій людства. Сам я не християнин, і взагалі людина невіруюча, але йдеться про всім зрозумілу мову. Ці речі приголомшили мене, причому в художників, які ніколи не були в моєму першому ряду, — скажімо, в Альтдорфера. Якраз у часи Бучі я побачив його «Розп’яття», де було багато червоного, багато всього, і зробив два малюнки за ним. Потім, хоч як дивно, рубенсівські «Розп’яття». Я вважав Рубенса більш жовіальним художником, а там воно було досить драматично…

Кожного дня я відкривав для себе щось таке — не тільки «Розп’яття», а й битви, щось інше, що викликало певні асоціації. А на вулиці дивився на літачки в небі, і мені ввижалося, що всі вони летять додому. Водночас я розумів, що мирне небо — це не про нас… Поряд із квартирою, яку надала нам наша подруга в Мюнхені, є залізниця, і це мене дуже тішило, бо всі залізниці також ведуть додому. І я малював оті залізниці, оті літачки, і взагалі небо та хмари — тому що хмари могли прилетіти з України.

Із серії «Дорожній щоденник». 30 березня 2022 року

Моя душа була десь там, у Києві, і я бачив якісь дивні топографічні сни (ніколи, наприклад, не думав, що так точно пам’ятаю асфальт), проте всі вони були з елементами жаху. Якось мені наснилося, що в парку Шевченка впала ракета — місяців за три-чотири до самої події. Ну, я не містик, і мені ж не снилося, як вона в ТЕЦ влучає, бо я не знаю, де ТЕЦ, а людина живе з тим, що знає, любить і пам’ятає. І ці речі я малював… Трохи згодом мене запросили на бієнале у Венецію, і там я теж дивився на небо й малював літачки.

У моєму «Щоденнику» багато доріг… Була в мене давнішня мрія — побачити Брюґґе, і коли мій друг дізнався про це, то сказав: «Поїхали». І ми поїхали, але особливого захоплення від тієї подорожі я не відчув. До речі, не було такої радості й у Венеції, хоч я завжди хотів побувати там. І от, здавалося б, мрії здійснилися, однак це не змінило мого стану. Я розумів, що моя історія не найстрашніша і не найтрагічніша, — це просто історія дорослої людини, яку виштовхнули в інше життя. І я мав якось на це реагувати, причому водночас думав про те, як на це реагуватимуть інші і чим я можу цих інших підтримати… У Празі частину мого «Щоденника» показали на виставці «Біль тих інших» — класна назва, дуже мені подобається! Там, до речі, і Гойя був представлений, і Отто Дікс, узагалі серйозна така виставка…

Дон Кіхот. Із серії «Дорожній щоденник». 1 березня 2022 року

Мені б хотілося все-таки запитати про Дон Кіхота й Санчо Пансу, які зявляються в тебе за різних обставин, у різних контекстах…

— Це також для мене певний топос, як і для більшості людства, гадаю, але до того додався і власний досвід. Колись я написав у спогадах, що мені легко було малювати цих персонажів, бо за характером мій батько був Дон Кіхотом, а мати — Санчо Пансою. Причому я їх не роз’єдную: хтось ближче до землі, хтось ближче до неба, але це одне й те саме, одна й та сама постать. Тож перше, що я намалював після автопортрета, — Дон Кіхот із прапорцем України на списі.

Тих маленьких Дон Кіхотиків я малюю з дитинства — відтоді, як прочитав роман, а особливо коли подивився ілюстрації Ґюстава Доре. Потім уже були Оноре Дом’є та Пікассо, але всі вони «танцювали» від Доре — від нього пішов той Дон Кіхот, якого всі ми знаємо. Приміром, я бачив старовинний гобелен з його зображенням у музеї Ханенків, але там він незрозумілий якийсь… Отже, своїх Дон Кіхотів я почав малювати саме завдяки Доре, і потім вони виникали як рефлексія на різні події. Минулого року мій Дон Кіхот пішов з українським прапором проти тих страшних «млинів», котрі премудрому гідальґо навіть і наснитися не могли. Такою була моя перша реакція. А вже потім з’явилися янголи ЗСУ, янголи ППО, ще якісь речі.

Розп’яття (за Альтдорфером). Із серії «Дорожний щоденник». 9 квітня 2022 року

Узагалі, минулий рік видався для мене дуже напруженим: здається, я не пригадаю, коли стільки працював, хіба тільки в юності. Причому тоді я робив, бо з мене перло, як то кажуть, а тут — і свідомо, і підсвідомо. Ну, звісно, і перло, але якось інакше. Тепер завдяки роботі я виживав, а з другого боку, я сам собі це призначив.

Ти запитала, в які серії вилився мій «Щоденник». Так от, останнє, що я там малював, була «Тонка червона лінія» — групи античних воїнів, які я бачив у мюнхенській Ґліптотеці. Я був вражений, бо саме тоді ще опиралися бійці «Азовсталі»… Ці фрагменти, рештки скульптур було розміщено так, що воїни все одно стояли на полі бою — як дві з половиною тисячі років тому… І я розумів, про що малюю. Потім мав суто формально провести якусь лінію — позначити, на чому вони стоять. Провів білу — не те. Провів червону — вийшло як треба. А вже згодом, коли розмовляв із Дмитром Десятериком, дізнався, що навіть мем такий є — «тонка червона лінія». Він відсилає до часів Кримської війни, коли шотландський піхотний полк не міг виставити проти російської кавалерії чотири шеренги і виставив тільки дві. У своїх червоних одностроях вони були схожі на тонку червону лінію, а сам вислів став символом опору, мужності та відчайдушної оборони. Отака історія…

Тож із «Щоденника» багато чого виросло і, може, ще виросте?

— Напевно, я повертатимуся до того, що там намальовано, а може й ні, адже ніхто не знає, яким буде завтра і які нові виклики постануть перед нами.

Оплакування Христа (за Боттічеллі). Із серії «Дорожній щоденник». 25 березня 2022 року

Тепер мій «Щоденник» живе своїм життям. До Києва я привіз трохи менше ста аркушів — щось комусь подарував, щось «на розкурку пішло». У якийсь момент мені радили продавати ці речі, казали, що гроші підуть на благодійність. Але за скільки це можна продавати? Я розумів, що з тієї благодійності зиску не буде. А ще думав, що це цілісний документ — як книга, з якої не можна весь час виривати сторінки… Пропонували також зробити виставку в Німеччині. Я сказав «ні», бо спершу хочу зробити її в Києві. І коли ми повернулися, показав «Щоденник» на виставці в «Дукаті». Це був травень.

Повернувся я теж завдяки мистецтву. Після успішного продажу на благодійному аукціоні роботи Марії Примаченко мені зателефонував Леонід Комський і попросив передати для наступних торгів «Янгола ЗСУ». Я відповів: «Приїду і намалюю». Він навіть не зрозумів, про що я кажу, а вже за дві години в нас були квитки від мюнхенської «Альянц Арени» до залізничного вокзалу в Києві.

Із серії «Дорожній щоденник». 7 травня 2022 року

Для мене було дуже важливим, що тепер я можу пояснити своїм друзям-німцям, чому їду. Бо навіщо зриватися з місця, коли з 1 червня тобі надають безкоштовну майстерню, коли син, який вісім років займався футболом, уже грає в команді й чекає на ліцензію футболіста, коли є квартира в центрі Мюнхена? Проте всі розуміли, що ми тут не залишимося. Потім мій друг, який свого часу був замом Штайнмаєра і Шредера, дуже україноцентричний (ми з ним у Києві задружилися), пригадав: «Ну так ти відразу сказав, що поїдеш, тільки-но зможеш». І через тиждень ми поїхали. Той тиждень був потрібний, щоб позавершувати справи, бо це ж не втеча була, і ми не могли образити людей, які нас отак прийняли. Колись я напишу есе про німецьку душу, бо навіть родичі так не роблять, як зробили вони. Я їхній боржник до кінця життя… Уже в Києві домалював портрет Рольфа. Питаю: «Як передати?» — «При зустрічі», — відказав він.

Уже є якась виставкова історія «Щоденника» і того, що з ним повязано?

— Улітку мені зателефонував наш посол у Нідерландах Максим Кононенко. Виявилося, що я в нього чи не найулюбленіший український художник, і він дуже хотів показати в тій країні мої роботи. Я кажу: «Ось, є готова виставка», маючи на увазі виставку в «Дукаті». Врешті завдяки посольству і «Дукату» мій «Щоденник» показали в Гаазі, причому в Міністерстві юстиції, що мене дуже тішить. Відкривав експозицію міністр юстиції Нідерландів, а я там був присутній віртуально. Є плани стосовно Брюсселя, принаймні, так казав пан Кононенко, якого нещодавно призначили українським послом в Естонії. Він вважає мій «Щоденник» певним документом — документом однієї людини, що потрапила в надзвичайні обставини.

Із серії «Тонка червона лінія». 2022. Полотно, олія, чорний акрил, червоний олівець. 100×180

У моєму сприйнятті в тому документі більше епосу, ніж лірики. Адже щоденник — це просто ліричний жанр, а епос — фактично шлях крізь історію.

— Ну, напевно…

Цікаво, що в тих умовах, у яких я його «вів», мені весь час доводилося опановувати нові для себе техніки. Скажімо, я ніколи раніше не користувався олійною пастеллю, а виявилося, що на чорному папері це дуже класно. Або фломастери… Водночас, я мав досвід «вуличного художника» і ще тоді навчився малювати тим, що є під рукою.

Матвій Вайсберг у своїй київський майстерні друкує лімітований наклад гравюр для журналу «Антиквар».
Квітень 2023 року. Фото Олега Соснова

Із точки зору епічної, ліричної чи якоїсь естетської, «Щоденник» — це певна матеріалізація прожитого життя, його «сухий залишок», адже я згадував ті сто чи майже сто днів поза Україною як вилучений час. Тільки тоді я усвідомив, наскільки прив’язаний до Києва, до цієї землі, до цієї країни, до власного життя саме тут. У мене ніколи не було бажання поїхати, хоч я розумію тих, хто так зробив. У кожного своя доля, своя межа. Але для себе я давно все вирішив. Я люблю Київ, люблю Україну; тут живуть люди, які розуміють мене і яких у більшості своїй розумію я. Зараз я часто згадую слова Вертинського: «Мы — осенние листья, нас бурей сорвало…» І тільки тепер можу хоча б почасти уявити, як відчували себе люди, котрих у буквальному значенні слова зірвало і які мусили кудись їхати. Це моя історія…

Спілкувалася Ганна Шерман

Дорога, що веде додому. Із серії «Дорожній щоденник». 16 березня 2022 року