Про виставку “Дивовижні історії Криму” в Мистецькому Арсеналі до п’ятої річниці російської анексії
Один з програмних жестів, що увінчує експозицію в Арсеналі — перформативна скульптура Марії Куліковської з безрукими жінками, чиї ступні заглиблені в пісок. “Зоряний пил” художниця присвятила бабусі й батькам, його супроводжує езотеричний діалог дівчинки з мамою — вочевидь, охудожнений спогад-візія з “кримського” дитинства:
— Мамо, а що там, за небокраєм..? Там Край Світу?
— Ні, доню, не буває Краю Світу.
(…)
— А що там, з того боку, де безмежний випалений степ, а вночі цикади розливають свою дзвінку пісню і цвіркуни висвітлюють шлях самотньої мандрівниці уздовж піщаної стежки… там, де хвилі солоної синьої води омивають багряно-жовтий берег і розжарений полудень змінює нічна прохолода, розливаючись в стежці місячного світла…
Особисто я з “кримського” дитинства не пам’ятаю ані дзвінкої пісні цикад, ані місячного світла чи чогось подібного, зате добре пам’ятаю чаячий послід, унікальне варення з чайної троянди, вічні огризки кавуна в пакетику, для яких на березі рили спеціальні лунки, мушлі-черепашки — і на фундаменті, і на стінах, і на дорогах, хіба що в чай їх не домішували, єдиний ларьок біля районо, де продавали кіндери і гучних гусей тьоті Галі. Не було там, власне, не тільки дзвінкої пісні цикад, а й української мови, українських телеканалів, нормального бензину; десь над вухом вічно виринали казки про циган-безхатченків або таких самих татар (диференціювати їх не взялися б навіть самі радянські бабусі, які розказували ці казки), що крадуть вдень дітей з білою шкірою.
Весь цей гротескний килим з різних культур, де змішались кіндер і татари, все це багатоголосся, врешті-решт, замовкало під натиском всюдисущих арбузних шкірок і нікудишнього водопостачання.
Я не знаю, поганим чи хорошим був той Крим, той “знімок” Криму в пам’яті, але він — це і Судак з фестом для хіппі, і історії про автостоп, і пологовий будинок, звідки моя мама тікала на дев’ятому місяці вагітності і де, нарешті, я вилізла на світ (щоб мене відразу покусали комарі і дістали гуси). Здається, приблизно так все і виглядає в голові більшості громадян України, для яких Крим — не просто політично забарвлене слово, а хоча би поїздка до родичів на третьому киселі. У кімнатці з видами давнього міста Мангуп-Кале (актуальне відео з “Крим. Реалії”) сиділи люди й по пів години не могли відірватись від зображень гір, зелені, грунту: тут не якийсь патетичний сум, не пафосні безсонні ночі в дусі “як же я без тих цикад” — тут відчуття абсурдної, тупої втрати реальності, що завжди була шматком твоєї.
Насправді, виставка в Арсеналі, що постала як результат кооперації 15-ти музеїв та приватних колекцій, і є таким фокусом на реальності, на культурних і ландшафтних “шарах”, на фактах і пов’язаних з ними міфах Криму. Маршрут відвідувача тут побудовано за принципом бліц-подорожі народами, які у різні етапи тисячолітньої історії формували обличчя півострова: турки, кримські татари, готи, генуезці, сармати, караїми тощо.
Цікаво, що ментальну карту тут створили не лише з артефактів історичних музеїв, а й з елементів “віртуального” Криму, так званої “другої реальності” цієї землі — з уявної Кіммерії та акварелей Максиміліана Волошина, з літографій і Криму-як-Вавилонської вежі Павла Макова, з багаточисельних реалістичних та експресіоністичних пейзажів художників ХХ і XIX століть.
Слідуючи за концептом виставки, пропоную кілька таких — вже зовсім не особистих — історій.
Куди відправили Іфігенію, або Зуби таврійського пса
У своєму диптиху трагедій (“Іфігенія в Авліді” та “іфігенія в Тавриді”) Евріпід розповідає історію дочки царя Агамемнона, яку мали б принести в жертву задля вдалого походу. В останній момент Артеміда врятувала Іфігенію, підмінивши її тіло на вівтарі тілом лані, саму ж дівчину вона відправила на хмарці у далеку Тавриду — служити жрицею в храмі на її честь. Таври в античного драматурга змальовані сумнівними чужоземцями, дикунами: ритуальні жертвоприношення і дерев’яні ідоли проти поезії та білого мармуру. Геродот згадує, що голови жертв — полонених і чужоземців — таври виставляли на дахах осель, однак достеменно невідомо, наскільки сюжет про криваві вбивства мав місце в історії. Натомість відомо, наприклад, що родичів тут ховали у некрополях кам’яних скринь, а традиційними супутниками у світі мертвих для таврів були собаки. Ікла ось такого таврійського пса можна роздивитись в Арсеналі разом з рухомою, анімованою тінню самої таврійки і її друга з тваринного світу.
Мигдаль та кавова піна
Звичайно, в експозиції та програмі подій Арсеналу яскраво представлені традиції кримських татар — чи не найвідомішого етносу цієї території, який з 1441 року і до анексії Російською імперією у 1783 році існував в рамках окремої держави, в межах Кримського ханата. Екзотичний і пряний світ кримських татар (вони ж у свою чергу поділяються на три етнографічні групи і мають різні діалекти) представлений автентичним вбранням, традиційною вишивкою та — окремим блоком, у вигляді цілого окремого стенду — кавовою історією і всіма атрибутами, що пов’язані з цією майже урочистою церемонією частування. Тут можна роздивитись джезви (реконструкція), молочники та кавові ложки (ібрики та хаве хаших), а ще прочитати рецепт приготування і традиційної подачі кави. Отримані знання, в принципі, є шанс застосувати “не відходячи від каси” — щосуботи Арсенал проводить майстер-клас з приготування кави та дегустацію від кафе “Софра”.
“З добрим щастям Теаген, син Діогена, який обіймав посаду агоранома, власним коштом збудував ринок для продажу риби при жреці Діо…”
Таке повідомлення з доставкою у 2019 рік містить мармурова плита другого століття нашої ери, включена в експозицію завдяки співпраці з Музеєм археології в Харкові. Кримська історія була би неможливою без колонізаторів-еллінів: Пантікапей, Херсонес, Феодосія, Німфей, Кіммерік та інші колонії, не дивлячись на віддаленість від Афін, були прикладами демократичного полісу з подібною інфраструктурою, подібною сіткою громадських місць — театрами та стадіонами, ринками, статуями на честь великих поетів. Ойхоної для розливання вина одразу в три чаші, мініатюрні статуетки Сатира та Ерота, прикраси з сердоліку та лігніту — всі ці речі, зібрані з різних музеїв України, можна знайти під склом в Арсеналі.
Безіменні
Є історія, зафіксована в словах, а є та, у якій назв та імен не існує. Завдяки Геродоту чи іншим писемним джерелам ми маємо такі маркери як “таври”, “кіммерійці”, але ми не знаємо, як маркували (і чи маркували) себе ті, що жили тут у третьому тисячолітті до нашої ери. Так звана доісторія, або праісторія — це неоднорідний, майже неохопний період від самого початку антропогенезу (розвитку усіх видів Homo) і до виникнення перших цивілізацій. Від неандертальців, що жили на території півострова, залишились модельовані черепи: обличчя тих, хто належав до вищого прошарку, після смерті викарбовували на їхніх же очищених черепах за допомогою глиняної суміші.
…
Слоганом цієї виставки могло би бути “Celebrate diversity”. За кадром тексту залишились ще готи з коштовними фібулами, союз скіфів з амазонками, внаслідок якого з’явилися сармати, воєнне спорядження турків та вантаж з потонулого корабля генуезців — всі разом вони дублюють наскрізний мотив першої, вхідної зали, де в такому ж самому розрізі подано грунти та ландшафтні особливості Криму, всілякі Anthemis sterilis steven і Jasminum fruticans.
На сьогоднішній день експозиція в Арсеналі, яка декому може здатися дотошною й дещо стерильною, позбавленою інтерактиву, — хірургічно необхідний широкий жест, що утверджує принцип прийняття іншого, принцип демократії. Модель “Дивовижних історій Криму” — це модель такої собі добірки світів, вільної від одноосібної окупації будь-яким міфом — радянським, українським чи якимось там іще. І слід подякувати виваженій інституції, що заява до п’ятої річниці і Дня кримського спротиву вийшла саме такою: мовляв, якою б не була ваша “кримська” історія, вона займає паритетне місце серед інших, вона має право на існування, але навряд чи має право на ідеологічну монополію. І — найголовніше — вона минеться з часом, так само, як і будь-яка з поетичних фантазій, так само, як і залишки кожного з племен.
Автор: Олена Мигашко
