Євгенія Рубан
Чи існує кураторство в Україні? Хто такий куратор? Навіщо він потрібен художнику? Ці питання час від часу виринають у людей, які починають заглиблюватись у мистецьке середовище. Спроби ґрунтовно дослідити кураторство в українському контексті безперечно були, проте, далеко не всі вони вилились у повноцінну книгу. Одна з таких праць «Де кураторство. Художник як куратор та куратор як художник» під авторством-упорядництвом Катерини Носко та Валерії Лук’янець.
Перша редакція книги вийшла у 2017 році у видавництві ist publishing, яке авторки заснували спеціально задля офіційного продажу праці. Тоді її наклад налічував 500 примірників, яких вистачило хіба що підсвітити попит професійної спільноти на подібні видання, тож наприкінці 2025 року вийшла оновлена версія книги.
Особливості нової редакції
Друге видання, перед публікацією, зазнало невеликих змін: було оновлено дизайн, перекладено частину текстів з російської на українську мову та виключено одне інтерв’ю — пожертвували розмовою з куратором росіянином Віктором Мізіано, який продовжує працювати у Москві. Інших змін у структурі та змісті книги не було, адже упорядниці навмисно намагались зберегти оптику, актуальну на 2017 рік, про що зазначають у передмові.
Нині «Де кураторство. Художник як куратор та куратор як художник» складається з 18 текстів діячів культури про мистецьке життя України впродовж 1980-х — 2010-х років. Два матеріали подані у форматі класичного інтерв’ю питання-відповідь: це перша розмова з тодішніми учасниками «Відкритої групи» та остання — з куратором Олександром Соловйовим. Інші ж 16 текстів подані у вигляді есеїв для «розширення рамки авторського висловлювання». У цьому форматі висловились: учасники творчого об’єднання «Фонд Мазох» Ігор Дюрич та Ігор Подольчак, Юрій Лейдерман, Арсен Савадов, Леся Заяць, Микола Рідний, Ксенія Гнилицька, Лада Наконечна, Нікіта Кадан, Алевтина Кахідзе, Олександр Ройтбурд, Тіберій Сільваші, Сергій Братков, Юрій Соколов, Влодко Кауфман, Микола Коломієць, Павло Маков.
Екскурс у кураторство
Книга поділена на три розділи: у першому художники діляться своїм досвідом кураторської практики та взаємодії з кураторами, а у другому куратори мали б розповідати про свій шлях до цієї професії та роботу з митцями. Проте до цієї частини, з урахуванням видаленого тексту, увійшло всього одне інтерв’ю мистецтвознавця й арт-критика Олександра Соловйова. Це стало останнім акордом книги, адже більшість художників так чи інакше у своїх текстах звертались до практики Соловйова. З одного боку, це не дивує, бо Олександр Іванович значною мірою вплинув на формування мистецьких процесів впродовж 1980-1990 років. А з іншого — відчувається певний дисбаланс сторін і не зрозуміло, чому не дали слово іншим кураторам, яких згадували у книзі: Наталія Філоненко, Марта Кузьма, Костянтин Акінша, Валерій Сахарук та інші.
Цікаво, що жоден з 18 текстів основної частини не дає прямого визначення кураторству. Вони радше розкривають різні погляди та сторони цієї сфери, залишаючи простір для дискусій. Так, у книзі спокійно співіснують тези як про те, що куратор має опікуватись художником та брати на себе усі адміністраторські задачі, так і те, що куратор має бути максимально невидимим для глядачів. Це обумовлено, зокрема, історичним контекстом — наприкінці 80-90-х, коли тільки впала інформаційна завіса, мало хто розумів як правильно адаптувати світові правила, тож робили усе що могли.
Дуже часто автори есеїв відходять від розмірковувань про сутність кураторства на користь розповідей про свій досвід. Вони діляться власним баченням формування мистецького середовища в Україні, досвідами організацій виставок та взаємодію з іноземними кураторами. Наприклад, Микола Рідний згадує ключові процеси у мистецтві після 2000 року та порівнює принципи інституційної мистецької діяльності у Харкові та Києві. Подібні екскурси доповнює візуальний ряд з архівних фото, вигляду експозицій, схем проєктів тощо. Загалом, книга багата на ілюстрації та художні елементи: мало не кожній сторінці є зображення чи виділені кольором тези, які редакторки вважають ключовими.
На завершення, у третьому розділі упорядниці подають короткий довідник описів виставкових проєктів, художніх груп та інституцій. Це рішення видається вдалим, проте станом на 2026 рік розділ потребує більш розлогих описів, бо частина згаданих інституцій припинили роботу та й далеко не всі виставкові проєкти детально описані в есеях.
Попри усі незначні недоліки, книга «Де кураторство. Художник як куратор та куратор як художник» дуже цінна для українського мистецтвознавства та кураторства як джерело історії про формування сфери. А розмовний стиль викладу робить її доступною для широкої авдиторії, яка зацікавлена у темі: досвідченим художникам і початківцям, кураторам та дослідникам історії мистецтв. Також було б чудово мати продовження книги, адже за останні 9 років у мистецькому середовищі відбулось багато змін, зокрема, й через повномасштабне російське вторгнення в Україну.
Світлини з сайту видавництва: