Автор – Юрій Макаров
На жаль, взаємна недовіра в середовищі музейників, галеристів, колекціонерів, експертів і критиків цілком виправдана. Не було такого періоду в новітній історії мистецтва, коли тінь підозри в зловживанні або недостатній щирості не витала над спільнотою. Не враховувати цю сумну, але безперечну обставину, скажімо так, неконструктивно. Інша річ: чи існують формальні процедури або неформальні способи пом’ягшити це протиріччя. Усі причетні роблять вигляд, що існують.
Ситуація ускладнюється тим, що арт-ринок часто-густо має справу з персонажами із «зовнішнього кола», які не надто рахуються з правилами доброчесності й навіть добрими манерами. Арабському шейху або російському олігарху пофіг на всі ваші бантики, як і шахраєві, який намагається втелющити дилетанту підробного Кандінского або Вермеера. Є й «софт» версії, але суть від того не міняється.
Найнадійнішим інструментом вирішення гучних або прихованих конфліктів є репутація — власне, як і в інших незліченних секторах людської активності: від інвестиційного бізнесу до благодійності, від політики до спорту. Інша річ, що репутація є зброєю й вона ж стає часто-густо предметом чужої агресії аж до повно руйнування об’єкту. Не забуваймо, що світ виставок і галерей належить не лише лицарям мистецтва без страху і докору, він завжди й скрізь є майданчиком амбіцій і ґламурного марнославства. В самому ж середовищі мистецтвознавців і критиків подекуди панують добре законспіровані конкуренція і ревнощі. Від пересічного інтересанта, для якого споживання культурного продукту є життєвою необхідністю, умовою існування, як білок і кисень, залежить мало або нічого.
Одним із способів знешкодження певних сумнівних публічних проявів є, так би сказати, «провенанс», цього разу маю на увазі творчий шлях того чи іншого суб’єкта активності. Не менше значення має його включеність у стосунки з іншими агентами й розуміння можливих меркантильних мотивів. Скажімо, якщо меґа-відомий галерист і політтехнолог сам або опосередковано починає на рівному місці новий культурний проєкт або розгортає медіа-кампанію, чи маю я розумні підстави абстрагуватися від його попередніх досягнень і нинішньої включеності в ринкові процеси? Хоча, можливо, якраз цього разу ним рухає чистий, немов сльоза, намір зробити щось корисне для культури і людства?
Я, на жаль, переконаний, що в соціумі або певних його сеґментах, де безмежно панує інституційна недовіра, важко вибудувати нішу зі слонової кістки, де би зберігалися авторитети або хоча б домовленості. Це, так би сказати, філософствування. Тепер щодо практики.
Оскільки слова «репутація», «авторитет», «довіра» й «доброчесність» є стрижневими, зокрема, для нашої вузької ділянки, доводиться позловживати їхнім використанням. На жаль, я не є експертом у міжнародних практиках арт-ринку, а окремі розповіді знайомих завжди скидаються на переказ радянським туристом фільму, який він бачив за кордоном. Тим не менше, судячи з публікацій у західній пресі, розумію, що все тримається як на суворих чітких процедурах, так і авторитеті провідних установ та провідних експертів. Потрапити в їхнє коло прагнуть чимало кандидатів, подекуди перешкодою для цього стає рятівний снобізм обраних. Снобізм як код доступу — категорія загалом демонізована, вона часом спрацьовує, коли є потреба відсекти без формальних підстав ментальних спекулянтів і людей без смаку. Але фундаментальними й вирішальними умовами функціонування механізму все-таки залишається актуальність для всіх причетних категорії доброчесності як такої: ти не можеш працювати з мистецтвом, якщо не віриш в існування доброчеснсті. На наших теренах ідеалізм актуальний не для всіх, тож доводиться обходитися субститутами.
З одного боку, смішно винаходити самокат, з другого — буквально копіювати схеми взаємодії «дорослих» спільнот виявляється недостатньо ефективним, варто було би, як і в оригіналі, додати до алгоритму пару операцій. Перша — розвинена галузь арт-критики й культурної журналістики. До біса набридли ламентації на кшталт: тієї інституції в нас немає, цієї немає. Тим не менше, інформаційний супровід різних медіумів є мав би бути пріоритетом. Ідеться не так про гласність того штибу, до якої закликав один політичнй лідер доби колапсу СРСР, як про критичну кількість голосів, більш-менш гідних того, щоби до них прислухатися. Коли Оксана Забужко констатувала відсутність у країні культурної журналістики, всі поголівно були обурені й ображені. Між тим, Оксана Стефанівна зазвичай видає точні діагнози, рахуватися з якими заважає її специфічна експресивність. Справді, культурні журналісти є, а культурної журналістики з усіма притаманними їй атрибутами немає. Немає загального уявлення, що жоден ресурс, що претендує на звання «якісної преси», не заслуговує на нього без авторитетного відділу культури. Не спостерігається паніка, що культурні процеси висвітлюють як слід один-два добротні журнали, решта — випадкові гості на цьому святі. Починати варто було би з окремих спеціалізованих курсів на журналістських факультетах, що їх розвелося понад міру, з відповідним кваліфікаційним іспитом. Якби щось залежало від моїх прекраснодушних фантазій, я би впровадив щось на кшталт радянського ВАКу для доступу в професію. Про блогосферу мовчу, в ній усе вирішується кліками, які заглушають смак і здоровий глузд.
По-друге, вузькому колу зацікавлених конче бракує закритого клубу з супутніми функціями a) дискусійного майданчика, b) морального суду вищої інстанції, щось типу неформального мистецького Royal Courts of Justice (тільки не нашого Верховного Суду), вердикт якого визнаватиметься спільнотою. Національна академія мистецтв, за всієї мої поваги, на цю роль, на жаль, не годиться внаслідок її почасти декоративних, почасти незрозумілих функцій. Вхід до такого клубу теоретично могло би запезпечити опитування серед художників і дотичних до них професіоналів — тих же музейників, критиків etc. (як, за ідеєю Володимира Бородянського, формувався Комітет національної премії імені Шевченка зразка 2019 року, але ці спогади трохи суб’єктивні). Постамент вакантний, і той, хто започаткує таке збіговисько, заслужить вдячну пам’ять нащадків.