9 та 10 грудня в Національній опереті України пройшли прем’єрні покази вистави “Амадеус”. Постановку за однойменною п’єсою британського драматурга Пітера Шеффера столичній публіці презентував режисер Максим Голенко.
“Забагато нот”: Сальєрі VS Моцарт”
В основі сюжету – таємнича історія взаємин двох найміфологізованіших постатей в історії музики, довкола яких й донині не вщухають легенди та чутки. Отож, молодий талановитий композитор Вольфганг Амадей Моцарт приїздить до Відня в пошуках слави, проте австрійська публіка захоплена іншим. Завжди попереду нього виявляється прославлений маестро, перший придворний капельмейстер Сальєрі – володар аристократських думок та улюбленець самого імператора Йосипа II. Багато років потому, на смертному одрі, в психіатричній лікарні, Антоніо Сальєрі зізнається в тому, що це саме він вбив геніального Моцарта. Але чи було це насправді?!
Жанр вистави умовно означено як драматичну оперу. Не дивно, що постановка від самого початку до фіналу пронизана музикою Моцарта. Живе виконання оркестром (диригент – Сергій Голубничий) та провідними солістами-співаками, а також балетом найвідоміших фрагментів творів з репертуару композитора (хормейстер – Максим Ковальчук, балетмейстер – Максим Булгаков), звичайно що, сприяли появі у глядачів “мурах” і були винагороджені їхніми щедрими аплодисментами. Приємно також, що музика та драматична дія в спектаклі не тільки співіснують на паритетній основі, а й нерозривно зв’язані. Одне логічно підхоплює інше й перетікає далі. На щастя, і щільна насиченість оперних творів, особливо у другій дії, не пригальмувала загальної динаміки спектаклю. Хоча зрозуміло, що виконавцям ролей Моцарта і Сальєрі, які не полишають сцени майже всю виставу (три години без урахування антракту), доводиться непросто.
Постати перед глядачем в образі Моцарта режисер Максим Голенко запропонував провідному акторові Національної оперети, резиденту “Дикого театру” Дмитрові Вівчарюку, який за вдалим збігом обставин, ну дуже схожий на Моцарта ззовні (судячи з існуючих портретів). Зіграти ж Сальєрі у цій виставі запросили актора Марка Дробота, відомого багатьом за роботами у Молодому театрі. Між двома виконавцями без сумніву склався вдалий творчий тандем, до всього, й кожному окремо вдалося налагодити тісний контакт зі своїм сценічним героєм. Цікаво, що попри стилізовані перуки, позолочені камзоли та барокові силуети жіночих суконь (художниця з костюмів – Ольга Левченко, художник-постановник Володимир Карашевський), які відсилають нас до образу 18 століття, немає жодного сумніву, що всі дійові особи – наші сучасники.
Запропонований Дмитром Вівчарюком образ Моцарта не залишає глядачам значного простору для фантазій, яким же він міг бути. Здається, що це і є справжня реінкарнація австрійського композитора. І перед нами постає не міфічна легенда, а цілком реальна людина, схильна до найрізноманітніших пристрастей і слабкостей. Й самі сучасники Моцарта згадували його легкодухим, схильним до вульгарних витівок. Найперше, що згадуватиме після вистави глядач, напевно, – несамовитий та ексцентричний сміх Моцарта-Вівчарюка.
“Вступати в діалог з такою особистістю як Моцарт мені було надзвичайно хвилююче і цікаво. Перш ніж вчити текст ролі, я багато досліджував його біографію і творчість, читав, дивився документальні фільми, слухав музику. Мені вкрай важливо було наблизитися до розуміння і відчуття того, як одна людина могла поєднувати в собі легковажність, розбещеність, але і душевне світло, наївність, доброту, життєву простоту, і при цьому бути неймовірно обдарованою. Мені здається, що така його нестриманість у багатьох речах – частково проростає із його дитинства, якого, по суті, і не було. Бо з ранніх літ батько змушував його багато займатися, грати на різних інструментах, давати концерти. Тому, коли він відчув смак оцієї свободи від батьків, вона його сп’янила, але водночас окрилювала і надихала. Ритм життя Моцарта не збігався з земним ритмом. Він творив і вдень і вночі. Музика лилася із нього нестримним потоком, а це фізично затратно, можливо тому, він так швидко і вичерпав свій життєвий ресурс”, – зауважив виконавець ролі Моцарта Дмитро Вівчарюк.
Що стосується Сальєрі-Дробота, то він і сам щиро захоплюється божественною гармонією музики Моцарта. А злим генієм для нього стає не через буквальну заздрість таланту. Найголовніше його трагічне і нерозв’язне протиріччя це – земний і небесний шлях у творчості. Адже музика Сальєрі створюється шляхом важкої земної праці, мелодії Моцарта народжуються без зусилля – за благодаттю. Через Моцарта виявляється конфлікт Сальєрі з Богом. Він не може збагнути, чому цей геніальний музичний дар дістався такому пришелепкуватому розпустнику як Моцарт, а не йому, людині, яка намагається жити за принципами порядності. Знищуючи свого конкурента, Сальєрі точно знає, чия музика житиме у віках. Через це стає ще злішим і несамовитішим.
Як зізнався режисер-постановник Максим Голенко, його “Амадеус” – це своєрідний маніфест боротьби живого та мертвого у мистецтві.
“На жаль, у нашій театральній галузі мертве нерідко перемагає живе. Сплески живого – спонтанні і швидко гасяться мертвим. Живе складно зберегти, а мертве – дуже живуче і токсичне. Воно може здаватися неймовірно презентабельним, привабливим і спокусливим, декларувати правильні ідеї, але бути мертвонародженим. І “придворність” з віками нікуди не зникає. Вона трансформується, змінює свої назви. Я з жахом спостерігаю за виставами-симулякрами, за театрами-симулякрами, фестивалями- симулякрами, які імітують ілюзії актуальності. Мене засмучує і лякає згасання деяких митців, які заступають на керівні посади у театрах. Бо ж нині я і сам – на посаді головного режисера Одеського театру Василька”, – зауважив Максим Голенко.
“Амадеус” – третя вистава Максима Голенка, яка увійшла в поточний репертуар Національного театру оперети після рок-опери “Біла ворона” та “ПЕНІТА.опера”.
Автор: Христина Срібняк
Фото: Національна оперета України
Дійові особи та виконавці: