Про виставку «Ain’t nobody’s business» у PinchukArtCentre, що об’єднала художників з Литви, Білорусі, України, Росії, Бразилії та Азербайджану.
Коли Прометей вкрав вогонь для людей – його покарали не боги, а запобіжні клапани системи, що не дозволять вважати крадіжку нормою. Принаймні, десь такого висновку дійшов батько психоаналізу, досліджуючи території “публічного” та “особистого” на матеріалі античних сюжетів. Інститут цивілізації (за Фрейдом) тримається на придушенні, табуюванні соціумом безпосередніх реакцій і первинних поривів окремої людини: ціною делегування владі права на суд, права “підчищати” неконтрольоване та специфічне ми формуємо зону умовно безпечного громадського простору.
Назва виставки в PinchukArtCentre, створеної випускницями “Кураторської платформи” (Олександра Трянова, Валерія Шиллер), – це назва треку про особисту свободу. У хіті 1994 року Ардіс Фагерхолм співає: “якщо я зараз вирішу піти й стрибнути в океан – це не ваше діло”, “клянуся, я не покличу копів, якщо мій тато поб’є мене”, “в неділю піду до церкви, в понеділок у кабаре – все ще не ваше діло”.
Звучить справедливо, правда ж? Якби не прикра тінь парадоксу. Бо коли мова йде про кабаре – це й справді “ваша справа” (хоч і з дедалі більшою натяжкою для країн-католиків у Європі), а от самогубство чи насилля, як тільки-но про нього дізнались, стає справою багатьох: “особисте” тут різко приймає форму прохолодного факту, опиняється у владі органу, що має його каталогізувати і провести крізь “червоний” чи “зелений” коридор суспільних понять.
“В який момент принцип етичної екології перетворюється на катастрофу? Чи такі вже прозорі й регламентовані права інститутів?” – ось питання, які досліджує проект PinchukArtCentre, експонуючи роботи художників з шести країн світу.
Розкажемо про деякі з цих робіт.

Мері і “відсторонений дорослий”
Першим в лінійці експонатів, що присвячені ін’єкціям втручання, є відеоінсталяція литовця Ігнаса Крунглявічуса під назвою “Допит”. Власне, бачите ви рівно те, що пропонує табличка: на кут кімнати, під біт з тривожним і уривчастим ритмом, транслюють репліки слідчого (ліва стіна) і відповіді підозрюваного (права стіна). Весь діалог – десь 10-хвилинна стенограма реальної розмови з Мері Ковік, матір’ю двох дочок, що одного дня з невідомих причин вистрілила у свого чоловіка-пастора. До “голих” титрів – розгорнутих питань слідчого і часто односкладових відповідей Мері – не подають ніяких візуальних “підсилювачів” (хіба що паузу тут позначає блимаючий квадрат) чи авторських інтерпретацій.
Трохи аутичні, інколи уривчасті репліки допиту геть не схожі на сцену з якогось детективного серіалу. Металева, безособова логіка слідчого дезорієнтує Мері: на питання “чому ви вистрілили в нього?” вона весь час відповідає “я не знаю”, на питання “він вчиняв над вами якесь насилля?” – “не фізично”. Все це нагадує нам: природа злочину часто настільки ірраціональна, закорінена в складній схемі образ і цькувань, що жодна з очевидних причин – гроші, ревнощі, зрада – не підходить на роль її “мотиву”.
У психології є такий термін – “відсторонений дорослий”. І ось це, здається, саме те, що по-справжньому карає, тиранить Мері. Робота Крунглявічуса виявляє жорстокий, не емпатичний характер процедурного допиту, що є владним і руйнівним сам по собі – здається, навіть агресія і осуд можуть з ним позмагатись. За допомогою найпростіших інструментів – темпоритму, однотонного звуку, який нагадує пульсацію в голові – художник розміщує реципієнта прямо всередині цієї кари.

Комплекс розміром з державу
“Впереди планеты всей” – один зі слоганів, що миттєво асоціюються у нас з технократичними амбіціями СРСР. Для плакату-прапора з циклу робіт “Секс та Імперія” художниця Ангеліна Меренкова (Росія) використала зображення реального пам’ятника Гагаріну, розмістивши силует космонавта на верхівці факелу, який хтось тримає у руці. Жест недвозначно натякає на мастурбацію, провокуючи питання: чи не є вся ця манія величі, всі ці мрії про неймовірний ракетно-технічний комплекс проявом чогось іншого? До чого тут сублімація, коли ми говоримо про практики тоталітарних режимів?

Не для білих поверхонь
Починаючи з середини 90-х білорус Сергій Шабохін збирав написи у громадських вбиральнях Мінська. Колекціонування вилилось у роботу під назвою “Зона репресій”. Ідейний бекграунд її в тому, що в період з кінця 90-х і до середини 2000-х громадські туалети були найпопулярнішою платформою для комунікації, обміну контактами всередині ЛГБТ-спільноти. У швах плитки ховаються десятки чи навіть сотні документальних повідомлень різного характеру: від простої вульгарщини (“хочу негра спасиба”) до містичних цитат (“хозяин твой раб трясется ожидая твоего психоза ср. 23 15:55”). Об’єднує їх одне: всі вони мають сороміцький чи навіть підривний характер.
Назва “Зони репресій” є справді дуже точною – це навіть не метафора/ символ придушення, це його портрет. “Де б ви залишили напис, якби стояли у такій вбиральні?” – питає гід. І перша відповідь, яка приходить в голову: “А чому, власне, не на білій плитці маркером?..” Та вся справа у тому, що, на відміну від швів, плитка таки миється регулярно комунальними службами: система “витирає” все провокативне чи не нормоване, аби на її фасаді не лишилось брудних слідів.

Виставка триває до 2 червня 2019 року. Розклад безкоштовних оглядових екскурсій – на сайті PinchukArtCentre.
Текст: Олена Мигашко