“Ніхто не має на це права”

Як війна привела Артура Котика до живопису, звідки беруться його дивні образи і навіщо він намагається написати портрет убивці Бруно Шульца, не знаючи його обличчя.

Артурові Котику 21 рік. Він почав займатися живописом у 2022-му, а за чотири роки представив персональні виставки в Україні та за кордоном, зокрема в Раді Європи у Страсбурзі. Та привертає увагу не лише стрімкість його творчого старту. У роботах останніх років помітно, як змінюється його художня мова: від сюжетних, майже притчевих композицій — до експресивного живопису, в якому колір, деформація людської постаті й ритм мазків стають самостійними засобами висловлювання. Від «Parapagus» і «Шляху» до «Душ» і «Смерті» — це пошук, у якому вже проступає індивідуальна манера. Саме за її розвитком цікаво стежити.

При цьому Артур не має академічної мистецької освіти й навчається на міжнародному праві. Нині він працює над живописним циклом, присвяченим Бруно Шульцу. Між цими, на перший погляд, різними зацікавленнями є несподіваний зв’язок: питання влади, насильства, людської вразливості й права розпоряджатися чужим життям. Про те, як ці теми виникають у його картинах, ми й говорили з художником.

— Що спонукало вас почати малювати у 2022 році?

— Ми поїхали за кордон із батьком і Володимиром Козюком.  [Юрій Котик — колекціонер, меценат і культуртрегер; Володимир Козюк — художник, ініціатор мистецьких подій. — Ред.] Це були мистецькі проєкти, пов’язані з війною. Ми їздили різними містами, розповідали людям, що відбувається в Україні, заходили до музеїв. У якийсь момент мене це так захопило, що я перестав думати, чи знаю, як правильно починати. Узяв полотно, фарби й, повернувшись до Львова, того ж дня почав малювати.

Але справа була не лише в музеях. Самі ці поїздки відбувалися через війну. Я теж переживав усе, що відбувалося, і захотів передати емоції, які накопичилися. Живопис став для мене таким способом. Раніше я не цікавився мистецтвом цілеспрямовано й майже нічого не знав про його історію.

— Як ви обираєте теми й розумієте, що окремі картини складаються в серію?

— Спочатку я взагалі не відносив роботи до певних циклів. У них могли повторюватися мотиви, проглядатися спільна манера, але картини дуже відрізнялися одна від одної. Згодом, коли я більше малював і почалися виставки, стали формуватися серії.

Я й зараз нерідко починаю роботу, не знаючи наперед, що саме з’явиться на полотні. Спершу є відчуття, а під час малювання воно набуває форми.

— Як із серії виникає виставка? Розкажіть про «Руку провидіння».

— Над «Рукою провидіння» я працював понад рік. Це вже була цілісна серія, в основі якої лежало питання влади й богоподібності: чому людина прагне уподібнитися Богові, вирішувати долі інших, хоча не має на це права? Ця думка мене дуже зачепила, і я почав розвивати її в картинах.

Раніше мені допомагали вибудовувати експозиції, а зараз я вже сам розставляю роботи так, як бачу їх разом. Батько допомагає з організаційними й технічними питаннями. А от як саме картини мають розмовляти між собою, я вирішую сам.

— Хто з художників вам близький? Як би ви визначили власну манеру?

— Мені дуже подобаються Любомир Медвідь і Євген Лисик. Важливим був і досвід спілкування з Володимиром Козюком: я приїжджав до нього, ми разом малювали, їздили на пленер. Хоча наша естетика зовсім різна.

Я пробував пейзажі, портрети, різні техніки й способи письма. Зараз уже відчуваю, що в мене формується власна манера, але назвати її одним терміном не беруся. Одні говорять про символізм, інші — про магічний імпресіонізм. Нехай мистецтвознавці визначають, який із цих термінів точніший.

У групових виставках я брав участь неодноразово. А от за молодими українськими художниками майже не стежу. Мені цікавіші роботи старших майстрів. Серед сучасних закордонних авторів є ті, хто мені подобається, хоча не завжди можу згадати імена.

— Звідки виникають ваші образи, які не мають прямого відповідника в реальному світі?

— Важко пояснити. Можливо, десь у підсвідомості. Мені й самому непросто сказати, чому з’являється саме такий образ.

Із «Рукою провидіння» це пов’язано ще й особисто: я певною мірою вірю, що й наді мною є якась рука провидіння, яка впливає на мої вчинки й, можливо, на те, як я малюю.

— Над чим ви працюєте зараз? Чому звернулися до Бруно Шульца?

— Готую виставку в Києві, присвячену Бруно Шульцу. Я давно хотів звернутися до його творчості. Це надзвичайна постать — письменник і художник. Як письменника його можна порівняти з Кафкою, а серед художників мені згадується, наприклад, Редон. Багато його робіт, на жаль, не збереглося. І мене дуже вразила його біографія.

Під час нацистської окупації Дрогобича есесівець Фелікс Ландау використовував Шульца як художника. Той, зокрема, розписував кімнату для його дитини. Ландау вважав себе поціновувачем мистецтва, і це якийсь час давало Шульцу можливість вижити. Але згодом його вбили.

За поширеною версією, це була помста між двома есесівцями: Карл Ґюнтер убив Шульца після того, як Ландау вбив людину, пов’язану з Ґюнтером. Друзі готували для Шульца втечу до Варшави, але врятуватися він не встиг. Ця трагічна історія стала для мене одним із поштовхів до проєкту.

— Як відбувається робота над цією серією? Які образи вже з’явилися?

— Я перечитую твори Шульца, вивчаю біографію, шукаю інформацію. Це не буде ні переказ його життя, ні набір ілюстрацій до книжок. Мені цікаво поєднати його літературний і художній світи з біографією.

З’являється багато птахів — вони є в його творах. Є образ батька, якого Шульц зображував і в малюнках, і в літературі. Працюю над портретами самого Шульца та двох есесівців: Ландау й того, хто його вбив.

Про Ландау відомо чимало, він залишив щоденник про події в Дрогобичі. А фотографії Ґюнтера я не знайшов. Є відомості про його життя, але немає навіть зображення. Як написати портрет людини, не знаючи, як вона виглядала? Для мене це цікаве завдання.

Класичні реалістичні портрети мені не надто цікаві. Я вже написав Шульца — він упізнаваний, але в моїй манері. Раніше малював і Шевченка. Для виставки планую до п’ятнадцяти робіт, можливо, менше. Немає сенсу збільшувати кількість заради кількості.

— Як ви бачите своє творче майбутнє? Що хочете сказати глядачеві?

— Я хочу продовжувати малювати. Для мене однією з найважливіших стала персональна виставка в Раді Європи. Зараз через картини мені хочеться нагадувати, що війна в Україні триває. Розумію, «нагадувати світові» звучить пафосно, але це справді так.

Мої роботи переважно похмурі, проте й серед цієї похмурості можна знайти надію. Війна забрала дуже багато, але особисто мені дала поштовх до живопису. Не було б війни — можливо, я б і не малював.

— Для бакалаврської роботи ви обрали тему смертної кари в Азії. Чим вона вас зацікавила?

— Я навчаюся на четвертому курсі міжнародного права. Тему обрав сам, викладач мені її не пропонував. Хочу порівняти сучасну практику Китаю та Японії. Поки що продумую структуру дослідження.

Мене цікавить навіть не стільки процедура виконання вироку, скільки сам факт: ми живемо у XXI столітті, а смертна кара продовжує існувати. У Японії її, зокрема, розглядають як спосіб запобігання тяжким злочинам. Китай — водночас це кардинально інша, відмінна від  європейської  система цінностей.

Я бував у Китаї кілька разів, але не знаю, наскільки ці поїздки вплинули на мій вибір. Мене насамперед зачіпає питання, чому держава й досі може розпоряджатися людським життям.

— Ви плануєте продовжувати юридичну освіту. А чи замислювалися над навчанням у художній академії?

— Найімовірніше, продовжу навчання з юриспруденції. Якщо хочу працювати за цим фахом, потрібно завершити освіту. А вступати до художньої академії поки не планую: зараз мені це не дуже цікаво.

Мені не раз говорили, що добре, що я не навчався малювати системно, і радили не змінювати цього. Не знаю, чи варто починати зараз. До того ж навчання з міжнародного права потребує багато часу. Поки що я бачу свій шлях саме так.