Олександр Ляпін
В Музеї авангарду триває виставка Анатолія Криволапа «Безкінечність»
Ми звикли впізнавати Анатолія Криволапа за розпеченими горизонтами, фіолетовими сутінками, червоними дорогами, свійськими тваринами впаяними в тло полотна лише відтінком, неприродньо яскравими, майже галюцинаторними українськими краєвидами. Ця впізнаваність іноді стає пасткою. Відомого художника легко перетворити на власний бренд, звести його до кількох ефектних кольорових формул. Завдяки яким він впізнаваний та комерційно привабливий. Хоча, мабуть, це не пастка, а мрія кожного творця. Криволап знайшов свій стиль, пройшов довгий, дуже складний шлях, досяг майже всього, до чого може дістатись сучасний український художник, і не зупиняється. Експозиція, що представлена в Музеї авангарду на виставці «Безкінечність», показує маленьку, дуже суттєву частину його величезного доробку в галузі абстрактного мистецтва, іноді майже абстрактного. Погуляємо по залах музею. Це справжня насолода зануритись в анатомію кольору візуальних шедеврів.
На одних полотнах предметний світ ще не зник остаточно. Він ховається за вертикальними прямокутниками, нагромадженнями форм, лініями, що нагадують полиці, книжкові корінці, уламки архітектури, вікна, столи, вівтарі. Речі ще зберегли вагу й пам’ять й ніби стоять на межі: ще мить — і можна буде впізнати знайомий предмет, ще один рух пензля — і він назавжди розчиниться у кольорі.
На інших роботах від речі залишається лише її внутрішня конструкція. Горизонталь. Опора. Рівновага. Напруження. Тяжіння одного прямокутника до іншого. Чорна площина зависає над фіолетовим полем, наче важка плита, нічний горизонт або закритий вхід. На рожевому просторі вишикувалися кольорові геометричні уламки — схожі водночас на знаки невідомої абетки, дитячі кубики, човни, каміння чи рештки давно зруйнованої цивілізації. Вони нічого не розповідають буквально, але провокують оповідь. Абстракція звільняє уяву — фантазуй, їдь з глузду. Я йду як в пеклі серед кольорів, що прагнуть мене спалити, осліпити, отруїти і дати вічне життя.
Геометрія Криволапа тліє, горить. Його прямокутники не підкоряються надто стерильній дисципліні лінійки. Трохи криві, важкі, оббиті по краях, перевантажені фарбою. Вони мають шрами. Колір наповзає на сусідню площину, проривається з-під неї, проступає крізь тріщини. Рельєфні смуги нагадують то висохлу землю, то тінь на старій стіні, то археологічний зріз, у якому кожен шар зберігає свій час.
Живопис стає фактурною поверхнею — предметом, майже скульптурою. Фарба є формою, масою, ґрунтом, шкірою. Її хочеться розглядати, відчувати, торкатися — провести долонями по нерівностях, відчути, де вона застигала, де опиралася руці, де художник її притискав, енергічно здирав, нашаровував знову.
Перед нами хвороблива пам’ять про краєвид, побачений ще в дитинстві, очищена від дерев, будинків і людських постатей.
Мені подобаються полотна, складені із сотень коротких кольорових прямокутників, Велетенське письмо. Подряпана пазурями гігантських котів тканина, стара мозаїка, карта нічного міста, що горить, або архів відтінків. Колір іноді вибухає великою плямою, стає безліччю окремих голосів. Червоний сперечається із синім, жовтий прослизає між темними фрагментами, білий створює паузи, зелений утримує конструкцію від перегріву. Це поліфонія без головної мелодії з дуже точно організованим ритмом. Фізика може описати колір як довжину світлової хвилі. Людський досвід кольору ніяк не вміщується у фізичну формулу. Ми ніколи не бачимо «чистий червоний». Тільки червоне поруч із чорним, рожевим, зеленим; червоне при денному освітленні або в темній кімнаті; червоне, пов’язане з особистою пам’яттю, культурою, страхом чи бажанням.
Колір існує в події зустрічі. Він виникає між світлом, поверхнею, оком, тілом і пам’яттю глядача. Бачення — тілесна причетність до світу. Ми не просто дивимося на колір — ми опиняємося під його дією. Так працює колір Криволапа. Впливає! Колір стає самостійною силою і створює її фізіологічну передумову.
Криволап дійсно, працює не стільки кольором, скільки його тиском. Червоне розширюється, наступає на глядача, нагріває повітря навколо полотна. Фіолетове затягує всередину, перетворює площину на глибину. Вохра висушує простір, робить його схожим на землю, пил, давню стіну в пустелі. Рожеве, яке в побуті легко стає солодкавим і безпечним, у Криволапа набуває тривожної інтенсивності. Воно не прикрашає, а створює середовище, в якому кольорові форми мусять виживати.
Кружляємо вдовж стін. Форми тиснуть одна на одну, зависають, чинять опір, утворюють крихкі союзи. У маленьких композиціях іноді більше драматургії, ніж у багатофігурних жанрових сценах. Один важкий мазок може перекрити цілий кольоровий простір. Маленька зелена площина під шаром рожевої фарби виглядає як фрагмент реальності, який намагалися приховати, та не змогли знищити. Тонка синя лінія серед вохристого поля тримає всю конструкцію, ніби останній горизонт у світі, що втрачає рівновагу.
За цими роботами стоїть майже вся історія модерного живопису. Тут можна відчути і радикальність супрематизму, і дисципліну геометричної абстракції, і медитативну силу живопису кольорового поля, і тілесність європейського інформелю, і свободу абстрактного експресіонізму. Чого б не згадати Малевича, Аппеля, Матісса, Ротко, Мондріана — і ще десятки художників, які протягом ХХ століття звільняли колір від обов’язку описувати речі.
Було б помилкою перетворювати виставку на каталог впливів. Справжній художник починається там, де запозичене перестає бути цитатою. Криволап не жонглює ерудицію і не складає шанобливих поклонів попередникам. Художник пропускає їхній досвід крізь власну оптику, темперамент, руку нарешті. Велика історія мистецтва входить у його живопис як безліч окремих річок, і виходить його власним потоком, в якому є й український досвід авангарду, народного ткацтва, килима, ікони, розписаної хати, яскравого кольору на тлі чорної землі. Криволап бере з традиції сміливість кольорового зіткнення, право сперечатися з природою. Український краєвид у його абстракціях присутній як ритм горизонтів, як пам’ять про землю, як нестерпна яскравість заходу сонця, яку реалістичний живопис часто змушений був би приглушити, аби йому повірили. Мені дивно, що Криволап вчився у махрового соцреаліста Віктора Пузирькова, який завжди жахав мене неприємною зжухлістю кольорів і абсолютною відсутністю фантазії. Мабуть йшов від зворотного.
Кульмінацією виставки стає дзеркальна зала, де живопис залишає стіну й захоплює весь простір. Дзеркала, розташовані по колу, множать картину, світло і присутніх людей. Темрява позбавляє кімнату звичних меж: стіни зникають, простір перестає мати початок і кінець. Залишається тільки картина, що світиться, та людські силуети, які повторюються в дзеркалах, віддаляються, повертаються і знову зникають у глибині відображень.
Змінюються самі ролі. Зазвичай музейне світло освітлює твір, дозволяючи його роздивитися. Тут, навпаки, здається, що джерелом світла є сама картина. Живопис на коротку мить вихоплює із нас темряви. Глядач опиняється всередині кольорової події, стає рухомою плямою, тінню, випадковим елементом композиції.
У дзеркальному колі є щось урочисте й тривожне. Нескінченність не лише зачаровує — вона перетворюється на лабіринт, з якого неможливо вийти поглядом. Віддзеркалення нагадують про час: про повторення, повернення, пам’ять, про образи, які переживуть тих, хто на них дивився. Живі люди в темній залі вже схожі на привидів, на майбутні спогади про самих себе.
Водночас дзеркальна кімната стає метафорою творчого шляху Криволапа. У кожній його роботі відбиваються інші полотна, попередні пошуки, відкинуті рішення, мистецькі відкриття минулих поколінь. За однією кольоровою площиною стоять десятиліття особистої праці й століття світового живопису. Але й сама картина не залишається незмінною: вона входить у кожного нового глядача, множиться його досвідом, страхами, пам’яттю, здатністю бачити. Виникає нескінченний коридор мистецтва.
Виставка природно вписалась у Музей авангарду. Авангард постає не як завершена історична епоха і не як колекція героїчних прізвищ. Це незакінчене питання…
Криволап відповідає живописом. В Україні поступ модернізму був насильно перерваний. Частину його творців знищили, частину змусили замовкнути, а саму мову вільного формотворення надовго витіснив соціалістичний реалізм. Повернення до абстракції наприкінці ХХ століття не було запізнілим наслідуванням Заходу. Художники повертали власне недожите майбутнє минулих поколінь, відновлювали право на перервану свободу. І модернізм Криволапа не чистий і не героїчний. Він пошкоджений, обтяжений пам’яттю, але зберігає модерністську віру в автономію живопису: картина не мусить розповідати історію, представляти політичну програму чи пояснювати суспільні процеси. У неї є власна мова — колір, фактура, масштаб, співвідношення площин.
Криволап наближається до філософії нового матеріалізму. Матерія в його картинах має власну поведінку. Фарба опирається, повзе, висихає, утворює випадкові краї, приховує нижні шари й водночас дозволяє їм проступати. Художник керує матеріалом і вступає з ним у переговори. Сьогодні більшість зображень ми бачимо на гладких екранах, гортаємо, клацаючи пальцем по клавіатурі, збільшуємо, зменшуємо й миттєво забуваємо. Цифрове зображення всюди й водночас ніде. Жорстка поверхня картин Криволапа чинить опір цій безтілесності. Вона наполягає на фізичній присутності: я — річ!
Куратором «Безкінечності» став керівник Музею Авангарду Юрій Комельков. Цікаво, що інституційна біографія Анатолія Криволапа протягом багатьох років пов’язана, серед інших, саме з Юрієм Комельковим — видавцем, галеристом, колекціонером і куратором. Його видавничі та виставкові проєкти допомагали систематизувати й представляти доробок художника в публічному просторі багато років; до цієї лінії належать виставки, мистецькі альбоми, яких можна нарахувати з десяток, експозиції сакрального циклу «ХРАМ. Українська самоідентифікація», присвячений розписам церкви Покрови в Липівці та нинішня «Безкінечність». Комельков та Криволап давні друзі. Запропоноване ним прочитання творчості художника варто сприймати як своєрідну авторську кураторську оптику. Колір ударяє в око, потім входить глибше в мозок, в тіло. І згодом приходить розуміння: перед нами час, який художник роками стискав, очищав від випадкового, змушував мовчати. І зараз ми чуємо його музику, голос. Чую слова людини, схожої на мандрівного розумника-філософа: «… ці кольори мають звук, однієї нескінченної октави…»
