Василь Рожко, голова ГО «Тустань», засновник Лабораторії моніторингу української спадщини HeMo (Heritage Monitoring Lab)
Якщо ми знаємо, як виглядала втрачена споруда, чи означає це, що маємо її відбудувати?
Для Тустані це зовсім не теоретичне питання.
Дерев’яна забудова фортеці не збереглася. Натомість на скелях залишилося понад 4000 пазів і врубів від дерев’яних конструкцій. Саме за цими слідами мій батько, дослідник Тустані Михайло Рожко, здійснив графічну реконструкцію фортеці і мріяв її відтворити фізично на скелях.
Я виріс із цією реконструкцією. Бачив, як із окремих слідів, археологічних знахідок, обмірів і років досліджень поступово складався образ споруди, якої фізично вже не існує. Пізніше ми отримали інструменти, яких у покоління мого батька просто не було: фотограмметрію, 3D-моделювання, доповнену реальність.
Сьогодні фортецю можна фактично повернути на скелі — принаймні віртуально.
І саме тому питання стає ще гострішим: якщо технології дозволяють нам дедалі точніше відтворити втрачене, чи потрібно робити наступний крок і матеріалізувати цю реконструкцію?
Для мене відповідь починається з іншого питання: що ми можемо втратити, коли відбудовуємо втрачене?
Коли наша версія минулого стає пам’яткою
Будь-яка реконструкція має різний ступінь достовірності.
Одні речі підтверджують матеріальні сліди та археологічні знахідки. Інші можна достатньо переконливо відновити за аналогіями. А далі починається простір наукової інтерпретації.
Це нормально. Так працює дослідження.
Проблема виникає, коли ця різниця перестає бути видимою.
У кресленні чи цифровій моделі можна показати рівні достовірності, запропонувати кілька гіпотез, змінити реконструкцію після появи нових даних.
Фізична споруда діє інакше. Якщо людина бачить перед собою готову башту, стіну чи цілий замок, сам матеріал створює відчуття справжності. Те, що було науковою гіпотезою, легко починає сприйматися як історичний факт.
А наше знання про минуле не є остаточним. Через десять чи двадцять років нові дослідження можуть уточнити те, в чому сьогодні ми достатньо впевнені.
Цифрову модель можна змінити.
Збудована вежа залишиться.
Тому питання фізичної реконструкції для мене — це ще й питання про право нашого покоління зафіксувати власну версію минулого для тих, хто прийде після нас.
Тустань без фізичної фортеці — це все одно Тустань
Тут є важлива річ, яку легко пропустити.
Відсутність дерев’яної фортеці на скелях не означає відсутності пам’ятки.
Автентична Тустань — це не сучасна копія середньовічної забудови. Це сам скельний комплекс, археологічний матеріал і ті тисячі слідів дерев’яних конструкцій, які дійшли до нас.
Саме вони є джерелом знання.
Тому будь-яке фізичне відтворення безпосередньо на пам’ятці треба оцінювати ще й за дуже простим критерієм: що станеться з автентичним об’єктом після нашого втручання? Чи не перекриємо ми справжні сліди минулого значно ефектнішою сучасною конструкцією?
Ми звикли говорити про захист спадщини тоді, коли їй загрожує руйнування, незаконне будівництво чи інше очевидне втручання.
Але часом захист потрібен і від наших «добрих» намірів.
Бажання зробити пам’ятку «зрозумілішою, красивішою чи видовищнішою» саме по собі ще не є достатньою підставою змінювати її.
Іноді збереження означає втриматися від будівництва.
Не будувати — не означає не показувати
Тут легко потрапити в іншу крайність: якщо фізична реконструкція має ризики, залишимо все як є.
Це теж не вихід.
Людина, яка вперше приходить до Тустані й бачить скелі, не зобов’язана знати, якою була система дерев’яної забудови. Пам’ятку потрібно пояснювати.
У нашому випадку цей пошук способів пояснення триває вже кілька поколінь.
Михайло Рожко створив графічну реконструкцію фортеці. Згодом її почали переводити у цифровий простір. У 2018 році разом із SoftServe був запущений додаток Tustan AR: цифрову модель фортеці можна було побачити безпосередньо на скелях за допомогою доповненої реальності. Для створення цифрової реконструкції використовували фотограмметрію і 3D-моделювання; код додатку і 3D-моделі відкрили для доступу.
У цьому я бачу значно більше, ніж технологічний ефект.
Ми можемо повернути людині втрачений образ фортеці, показати масштаб споруди, допомогти уявити, як вона стояла серед скель, — і після цього вимкнути екран.
Скеля залишається скелею.
Цифрова реконструкція не стає новим шаром самої пам’ятки. Її можна уточнювати разом із нашими знаннями. Вона залишається інтерпретацією, а не намагається зайняти місце оригіналу.
Але цифрове не замінить фізичного досвіду
З цього не випливає, що будь-яка матеріальна реконструкція є помилкою.
Людина сприймає історичний простір тілом. Нам потрібні масштаб, фактура, звук, можливість пройти крізь двері, опинитися всередині приміщення.
У музейній експозиції Тустані у 2025 році відтворили гридницю — кімнату фортеці приблизно XV століття: меблі, піч, глиняну вимазку стін за археологічними знахідками.
Це фізична реконструкція. Але вона виконує іншу функцію.
Відвідувач не має сприймати її як збережену кімнату середньовічної фортеці. Це спосіб інтерпретації — можливість фізично відчути простір, якого вже немає.
І тут, на мою думку, проходить одна з принципових меж.
Реконструкція може допомагати зрозуміти пам’ятку. Вона не повинна підміняти її.
Саме тому я не протиставляв би фізичну реконструкцію цифровій, а цифрову — музеєфікації. Це різні інструменти.
Питання в тому, де і для чого ми кожен із них застосовуємо.
Автентичність іноді означає порожнечу
У культурній спадщині порожнє місце інколи дуже хочеться заповнити.
Якщо немає стіни — підняти стіну. Якщо залишився фундамент — показати над ним будівлю. Якщо споруда втрачена — повернути її силует.
Це зрозуміле бажання. Завершений образ легше пояснювати й легше сприймати.
Але відсутність теж може бути частиною історії пам’ятки.
Мені здається важливим, щоб після знайомства з Тустанню людина винесла не лише картинку того, як могла виглядати фортеця.
Набагато цікавіше побачити, звідки ми це знаємо.
Побачити паз у скелі. Зрозуміти, що колись у ньому була дерев’яна конструкція. Побачити результати досліджень. Потім — графічну реконструкцію. Цифрову модель. Спробувати уявити фортецю в реальному масштабі.
Тоді пам’ятка перестає бути декорацією середньовіччя. Вона стає джерелом, яке ми вчимося читати.
Це принципово різні способи говорити про спадщину.
Коли реконструкція виправдана?
Універсальної відповіді щодо реконструкції, думаю, немає.
В одному випадку доречним буде фізичне відтворення. В іншому — музеєфікація залишків. Десь працюватиме експериментальна реконструкція поза автентичним об’єктом. Десь — цифрові інструменти. А для іншої пам’ятки найвідповідальнішим рішенням буде нічого не добудовувати.
Але є питання, які варто поставити до того, як почнеться будівництво.
Що тут справді автентичне?
Наскільки повними є наші знання про втрачене?
Чи зможе людина відрізнити оригінал від сучасної інтерпретації?
Чи можна пояснити втрачений об’єкт способом, який менше втручається в пам’ятку?
Що станеться, якщо через двадцять років наші знання зміняться?
І зрештою — для чого ми відбудовуємо: щоб краще зрозуміти минуле чи щоб отримати ефектніший об’єкт сьогодні?
Для мене історія Тустані важлива саме цим. Кожне наступне покоління отримувало більше можливостей побачити фортецю, якої вже немає. Олівець дав змогу її реконструювати. Цифрові технології — повернути в простір скель. Нові музейні рішення — відчути окремі елементи фізично.
Але більше можливостей не означає більше права втручатися в автентичне.
Ми отримуємо спадщину не для того, щоб завершити її відповідно до власних уявлень. Наше завдання — дослідити її, захистити, зробити зрозумілою і передати далі.
Бо спадщина здатна об’єднувати покоління саме тоді, коли кожне з них залишає наступному не тільки власну інтерпретацію минулого, а й можливість знову звернутися до оригіналу.
Іноді найкращим результатом роботи з пам’яткою є те, що на ній нічого нового не збудували.
Зате справжнє залишилося.
