Євгенія Рубан
Архітектура впливає на нас набагато сильніше, ніж може здаватися. Для мене одним із важливих візуальних маркерів дому — міста Рубіжного на Луганщині — є мозаїки. Мало не щодня дорогою до школи чи на гуртки я бачила зображення трьох українок: їхнє вбрання нагадує вишиванки, у руки двох персонажок художник вклав атрибути народної культури — бандуру та куманець, а в оздобленні деталей багато жовто-блакитних кольорів. На цьому панно була й радянська емблема. Але її демонтаж не обговорювали навіть під час активного періоду декомунізації, що розпочався після ухвалення законів у 2015 році. Працювати з такими мозаїками складно — їм важко однозначно винести вирок «знести». Потрібні фахові дослідження, публічні обговорення тощо.
Ці мозаїки залишаються частиною спогадів, зберегти які допомагають кілька вцілілих фото. Ця особиста втрата укріпила моє зацікавлення декоративно-монументальним мистецтвом, спонукала до вивчення теми та перетворила її на своєрідне колекціонування вражень. Нещодавно мені вдалося побачити панно «Птах» (1970) Алли Горської та Віктора Зарецького на фронтоні та колонах їдальні «Супій» у селі Гельмязів на Черкащині. Під час споглядання цієї роботи виникають думки про досягнення українських митців у максимально несприятливих для цього умовах: спроби модерного переосмислення візуальної традиції та пошуки різних способів творчого самовираження.
Проте сьогодні багато подібних мозаїк опинилися під загрозою знищення. Ми не говоримо про сліпий захист абсолютно усіх монументальних панно радянської доби. Навпаки, хочемо сфокусуватись на питанні збереження дійсно важливих для української культури творів, які не мають нічого спільного з комуністичною пропагандою. Щоб розібратись у цьому питанні, ми вивчили тонкощі законодавства та поспілкувалися з активістками й профільними експертками.
Самовільне знищення
Часто в Україні знищують цінні пам’ятки під приводом декомунізації. Насправді більшість із цих робіт не мають ознак пропаганди, говорить Ельміра Еттінгер, активістка та засновниця громадської організації «Спілка дослідників і реставраторів творів монументально-декоративного мистецтва й архітектури». Мета організації — запобігати знищенню монументальної спадщини та реставрувати врятоване.
Як приклад руйнування мозаїк через особисті вподобання, Ельміра наводить випадок в одній із київських шкіл, де під час утеплення фасадів хотіли демонтувати два монументальних панно.
«Одне ми не встигли врятувати, місцеві показали фото вже утепленої стіни. Там була невелика мозаїка із зображенням двох учнів, книги та колби. Її можна було обійти, не порушивши енергоефективності. На запитання телефоном мені відповіли: «Дєвушка, вона демонструвала радянське життя!», — розповідає Ельміра Еттінгер.
Таких прикладів в Україні багато, бо монументальні твори мистецтва рідко потрапляють до профільних реєстрів, тож залишаються беззахисними, чим власники будівель і користуються. Зазвичай мозаїки демонтують дуже швидко, тому активісти намагаються рятувати всі витвори й потім, за потреби, беруться за відновлення. У практиці Еттінгер неодноразово були випадки, коли вони починали працювати з безіменною роботою, а згодом виявлялося, що за нею стоїть відоме ім’я і цікава історія:
«У Ворзелі, в покинутій і побитій будівлі, куди мене привела моя допитливість, я знайшла велику металеву перегородку. На ній збереглися десять із шістдесяти керамічних блоків із зображенням листя – решту розбили. Через місяць мені до рук потрапила книга Людмили Жоголь — київської художниці-гобеленістки. В Україні тисячі керамічних творів, але, на моє здивування, у книзі було фото саме тієї ворзельської перегородки із зазначеним автором: Олександр Міловзоров. Це один із найвидатніших наших монументалістів, автор оформлення станцій метро «Олімпійська» й «Тараса Шевченка», Національної бібліотеки для дітей і ресторану «Дубки». Ми познайомилися з Міловзоровим і врятували кераміку».
Поширення та цінність мозаїк
Історія мозаїки як однієї з мистецьких технік тягнеться з часів Стародавньої Греції. Велику історичну вагу вона має і в Україні — доказом цього є, зокрема, ансамбль XI століття у Софійському соборі в Києві, який займає 260 квадратних метрів. Проте ми бачимо, що у сьогоднішньому суспільному сприйнятті панно асоціюються не з тяглістю поколінь, а з радянським пропагандистським мистецтвом, яке мало зображати «правильні» сюжети.
«Оця монументальна пропаганда взагалі пов’язана з тим, як у Радянському Союзі було перекодовано та інструменталізовано мистецтво як таке. Тобто воно розглядалося виключно як пропагандистський інструмент, де митець є гвинтиком у цій системі», – розповідає мистецтвознавиця Олена Грозовська.
В СРСР пріоритетним вважалося масове мистецтво, тобто те, яке зможе побачити якомога більше людей. Відповідно монументальні твори, що зазвичай займають великі площі, стали зручним інструментом впливу.
«Окрім цього, є й історичні передумови поширення мозаїк. Після Другої світової війни багато міст лежали в руїнах, як і зараз це відбувається. Ці міста треба було відновлювати, відбудовувати. Насамперед це стосувалося сходу України – там величезний промисловий потенціал, будуються заводи, різні великі споруди, житлова забудова, технічна. Їх треба було зводити швидко й функціонально», – додає мистецтвознавиця.
За її словами,у 1950–1960-х роках функціоналізм в архітектурі був загальноєвропейським трендом. Це було логічним продовженням довоєнних ідей, зокрема німецької школи Баугауз. Повернення майстрів цієї школи до Європи після Другої світової війни заклало фундамент для формування нового післявоєнного архітектурного канону. Та водночас українська тяглість до орнаментальності, бажання бачити красу вимагали якогось додаткового оздоблення. Це спонукало тогочасних митців інтегрувати українські національні символи в нову архітектуру, поєднувати функціональність та народну естетику.
«У мозаїках і кераміці часто можна побачити мотиви народної вишивки, декоративного розпису, стилізовані рослинні орнаменти. Художники зверталися до образів дерева життя, сонця, птахів — архетипів, характерних для української культури. І саме через такі елементи монументальне мистецтво набувало впізнаваного локального звучання», — розповідає Олена Борисова, дослідниця монументального мистецтва та авторка книги «Про мозаїки Києва».
Також мозаїки мають значення для культурної памʼяті. Вони стали своєрідним архівом епохи й можуть допомогти зрозуміти, як суспільство бачило себе, що вважало важливим та якими образами мислило. Тому зараз важливе сучасне перепрочитання й переосмислення цих робіт, пошук та ідентифікація символів, орнаментів, образів.
Окрім художньої цінності панно, важливо памʼятати і про історичний контекст. Чимало мозаїк створили митці, чиї імена пов’язані з дисидентським рухом та боротьбою за збереження української культури: Алла Горська, Людмила Семикіна, Іван-Валентин Задорожний та інші. Їхні твори так само під загрозою, наприклад, на підконтрольній Україні території вціліли дві мозаїки творчої команди Алли Горської та Віктора Зарецького (інші перебувають в окупації). З них лише одна робота є у реєстрі нерухомих памʼяток — панно «Вітер» на фасаді колишнього ресторану «Вітряк» у Києві, його готують до реставрації.
Що перешкоджає збереженню монументального мистецтва
Проблема збереження мозаїк радянського періоду комплексна. Олена Борисова виділила три аспекти, які є головними каменями спотикання. Передусім це нерозуміння мистецької цінності монументальних робіт, відсутність системного обліку та охоронного статусу. Додаткові ризики створює війна: фізичні руйнування, занедбаність будівель, зміни міського середовища. Усе це впливає і на можливість фахово дослідити панно, що необхідно для надання їм офіційного захисту.
«Найболючіша проблема в дослідженні монументального мистецтва — це зникнення самих об’єктів. Їх демонтують, зашивають утепленням або просто руйнують під час ремонтів. Ще одна складність — постійне відчуття фрагментарності. Інформації про більшість робіт немає. Архіви часто не зацифровані, документи загублені або знищені, а авторство доводиться буквально збирати по крихтах: через старі журнали й каталоги, спогади родичів, знайомих або колег художників, випадкові фотографії», — розповідає дослідниця.
Ельміра Еттінгер пояснює нестачу інформації навмисним знищенням даних. За її словами, на початку 1990-х активно знищувалися архіви художнього комбінату — це була організація при Спілці художників, яка по суті забезпечувала митців роботою.
Крім цього, щоб зафіксувати мозаїки, дослідникам часто потрібно долати фізичні перешкоди через їхнє розташування. Згадуючи про роботу над книгою «Про мозаїки Києва», Олена Борисова говорить, що були випадки, коли доводилося домовлятися про можливість потрапити на територію установ, а десь вона була змушена чекати нагоди чи навіть імпровізувати, щоб побачити роботу наживо.
«Деякі мозаїки було фізично складно фотографувати через їхній стан: пошкодження, погане освітлення, хаотичні добудови або захаращення рекламними банерами», — додає дослідниця.
Хто відповідає за збереження
Одна з важливих частин збереження монументально-декоративних творів — це їхній статус. Та якщо ми спробуємо нанести на мапу всі мозаїки, стане очевидно, що взяти на державний облік усі обʼєкти практично неможливо: лише на сайті проєкту SOVIET MOSAICS IN UKRAINE їх понад тисяча.
У Київському науково-методичному центрі з охорони пам’яток (КНМЦ) підтверджують: усі твори потребують захисту та уваги до їхнього довголіття, але під охорону держави мають потрапити лише дійсно цінні. Для визначення цієї цінності, Міністерство культури та профільні установи спираються на Закон «Про охорону культурної спадщини» та постанову Кабміну «Про затвердження Порядку визначення категорій пам’яток». Критерії для внесення мозаїк до Реєстру пам’яток такі:
— має вплив на розвиток культури країни чи регіону;
— звʼязок з історичними подіями, віруваннями, життям і діяльністю людей, які зробили значний внесок у розвиток національної культури;
— твір репрезентує творчість чи один з етапів видатного митця;
— представляє цивілізацію або мистецький стиль, що зникає.
Відповідність цим критеріям мають оцінювати профільні фахівці, аналізуючи тематику, техніку, колірну гаму та взаємодію роботи з навколишньою архітектурою тощо.
Окремо розглядаються обʼєкти, які мають або мали символи комуністичної пропаганди. Поводження з ними регулюють так звані закони про декомунізацію, які передбачають вилучення з публічного простору радянської символіки та заборону на її подальше використання. Разом із тим нормативні акти є дискусійними — активісти називають деякі положення розмитими, що дозволяє бізнесу чи балансоутримувачам трактувати правила на свою користь і безкарно нищити мистецтво.
Процедура надання офіційного статусу монументальним обʼєктам повільна через свою багатоетапність. Однак упродовж першої половини 2026 року ми бачили кілька позитивних новин, зокрема: у Києві до реєстрів внесено близько 30 мозаїк, а Міністерство культури розпочало роботу над наданням відповідного статусу згаданому «Птаху» Алли Горської та Віктора Зарецького.
Важливу роль у питанні збереження монументально-декоративної спадщини відіграє суспільний розголос. Юридично покарати власника будівлі за демонтаж панно дуже важко — штрафи передбачені лише за знищення обʼєктів, які мають державну охорону. В інших випадках доводиться сподіватися на добросовісність бізнесу.
Що робити з мозаїками
Для збереження монументально-декоративної спадщини суспільство має працювати спільно з міською владою. Насамперед, на думку Олени Борисової, потрібно навчитися помічати ці обʼєкти й говорити про них, адже «те, що стає видимим для суспільства, значно важче знищити тихо».
Важливо також уникати крайнощів і дивитися на мистецтво радянської доби раціонально, залучаючи до обговорення мистецтвознавців, істориків, реставраторів. На думку Борисової, «потрібно дивитися на кілька речей одночасно: художню якість твору, його історичний контекст, рівень пропагандистського навантаження, унікальність роботи та її роль у міському середовищі. Є панно, де ідеологія є центральним змістом, — наприклад, пряме прославлення тоталітарної системи чи її лідерів. Але є й твори, де радянський контекст мінімальний, натомість присутня сильна художня мова, локальні мотиви, зв’язок з архітектурою та культурною традицією».
При цьому часто межа між комуністичною пропагандою та цінною художньою спадщиною епохи є умовною і розмитою, додає Олена Грозовська:
«Якісь речі розкриваються по-іншому, коли ти знаєш другий, третій план, що стоїть за цими роботами. Іноді зрозуміло, що тут художник заграє зі спадщиною бойчукістів — у 1960-х митці школи Михайла Бойчука не були реабілітовані, але художники-шістдесятники добре знали, поважали й переосмислювали у своїй творчості цей спадок. … Іноді це реверанси в бік Латинської Америки, бо вони всі поважали того ж Дієго Ріверу і вчилися. Варто зауважити, що якраз в 1960-х сюди починає потрапляти багато інформації».
На думку мистецтвознавиці, відверто пропагандистські твори, особливо не дуже якісні, мають бути усунені з публічного простору.
Говорячи про збереження цінних для нашої культури мозаїк, які офіційно не є обʼєктами культурної спадщини, ми можемо фантазувати про масштабні проєкти: проведення експедицій, зацифрування, створення 3D-моделей тощо. Однак реалізація більшості з них потребує значної фінансової підтримки, чого держава не може собі дозволити через війну.
Водночас безкоштовною є наша увага й інтерес до монументально-декоративної спадщини, які нині зростають. Зʼявляється все більше небайдужих, які влаштовують толоки для відновлення панно, а видавництва випускають різноманітні артбуки із задокументованими памʼятками: «Українські радянські мозаїки. Переосмислене», «Про мозаїки Києва», «Чипси: Українські наївні мозаїки, 1950–90». Саме ці кроки важливі для збереження та популяризації монументалістики в Україні.