Загибель Олександра Мурашка: погляд через століття, або Все, що ми про це знаємо сьогодні

Дар’я Добріян, кандидатка історичних наук

«Вмирало місто поступово, з невблаганною послідовністю. Уже давно минув той час, коли, божеволіючи од шалу, проносились по місту вантажні авта з людьми в шкірянках і салдатських шинелях. Вщух галас. Не гуркотіли трамваї. Іржавіли рейки. Між камінням бруківки росли трави. Люди своєю появою не наважувались порушити урочисту порожнечу вулиці. І той, хто робив це, почував себе пригніченим — темний страх володів ним! — або, навпаки, визволеним від усього. Тиша, що її знають лише безмежні простори болотяної тундри або піскової пустелі, тиша, яку, здається, можна чути, опанувала місто. Ласкавою долонею матері смерть торкнулася його похололого чола».

В. Домонтович [1]

Саме таким моторошним запам’ятався Віктору Петрову (В. Домонтовичу) весняний Київ 1920-го. Тут кількома місяцями раніше, у ніч на 15 червня 1919 року, пострілом у потилицю було вбито яскравого живописця, педагога, громадського діяча Олександра Мурашка (1875–1919). Обставини його таємничої загибелі вже понад століття не дають спокою дослідникам.

Попри великий інтерес до художника, у радянські часи ця сторінка Мурашкової біографії була табуйованою, її намагалися оминати. Офіційно існувала лише одна версія його трагічної смерті — від рук бандитів з метою пограбування. Її і дотримувалися науковці попередніх поколінь. Однак паралельно у спогадах сучасників тих подій висувалися інші припущення, що нерідко суперечили позиції влади.

Розуміючи потребу в ґрунтовному дослідженні теми, ми роками старанно збирали докупи всі розрізнені свідчення, а справжнім поштовхом до написання цього матеріалу стало сенсаційне віднайдення влітку 2023 року в Галузевому державному архіві МВС України кримінальної справи, що містила документи про вбивство О. Мурашка.

Та почнімо з трагічної ночі.

Фатальна ніч з 14 на 15 червня 1919 року

Усе, що відбулося тієї ночі, детально описала очевидиця подій, дружина митця Маргарита Августівна Мурашко. У своїх спогадах, опублікованих нами 2016 року, вона зафіксувала, що 14 червня її чоловік повернувся додому близько п’ятої години вечора, пообідав і ліг відпочивати. Згодом пішов навідати сусідів — родину Шустових.

Процитуймо декілька фрагментів з її рукопису, що стосуються того дня:

«Незабаром прийшов Саша (близько 10 годин, приніс Катюші [2] цукерки від Шустових), пригощав її, жартував з нею, був лагідний, і я раділа, що його похмурий настрій, певно, пройшов.

За чаєм він сказав: „Шустови просили, щоб ми прийшли разом до них чай пити“.

— „Ну, що ж, ходімо“.

— „Ходімо, якщо хочеш“.

Мені здалося, що йому не дуже цього хочеться, і я вирішила залишитися. Поклала Катюшу й сіла розкладати пасьянс. <…>

У цей час хтось сильно подзвонив біля воріт. Саша пішов дізнатися, і потім пройшов до парадних дверей і впустив В. К. Шустову. Вона прибігла, жвава, без капелюха.

„Ходімо до нас, у нас гарний настрій, ходімо“.

Не довго думаючи, ми пішли. <…>

Це було близько 11 по-радянському (8 год. вечора) [3]. У Шустових було затишно. Сиділи за чайним столом, теревенили. Саша показував своє посвідчення. Казав, що настрій у нього був „хоч вішайся“, але тепер полегшало, розповідав про своє дитинство, про свою запальність тощо. Кілька разів ми поривалися встати, нас утримували. Нікому й на думку не спадало, що ходити дозволялося тільки до години ночі.

На початку другої (по-радянському) ми попрощалися й пішли. <…> Коли ми вже підходили до хвіртки, грубий голос із того тротуару крикнув: „Стій! Бо стрілятиму!“ Саша сказав: „Що таке?“ Але ми зупинились, гадаючи, що то патруль, перевірка документів абощо. Та поки матрос переходив до нас через вулицю, мені стало страшно…

„Хіба Ви не знаєте, товаришу, що не можна ходити так пізно?“ — „Але ж я біля свого дому, ми ввійдемо й більш нічого“. — „Гей, забирай його“, — гукнув він іншим. „Але я радянський службовець“. — „Там розберуть, забирай його, веди до Подільського району“. <…>

„Зайдіть, я покажу Вам документи“, — казала я, забувши, що документ при Саші. Чому він його не вийняв, не знаю. Вони наполягали на арешті. Саша простяг руку й тицьнув мені в руку годинник із ланцюжком, який дзвякнув. Вони не звернули уваги.

„Дозвольте, я дружину проведу“. — „Вона й сама піде!“ Саша сказав: „Ти не турбуйся“. Вони підхопили: „Так, турбуватися нема чого, завтра довідаєтеся в Подільському районі“. Саша ще сказав: „Дивися там, щоб Катюша не злякалася“. То були його останні слова» [4].

А далі — хвилюючий опис того, як Маргарита Августівна намагалася розшукати свого чоловіка, як до останньої миті сподівалася на його повернення:

«Я марила про зустріч і думала: відпочину, поплачу на його грудях, а потім змушу його поїхати, поїхати звідси сьогодні ж таки…»

Вона хапалася за будь-яку зачіпку, але все було марним. Залишалася ще надія на допомогу «командувача військовими силами в Києві Павлова», якому Маргарита Мурашко збиралася подати відповідну заяву.

«Тільки-но я написала декілька рядків, як пролунав сильний стукіт у парадні двері. Я побігла відчинити. Переді мною чин з міліції, котрий заходив уранці. Він якось дивно всміхається: „Що, чоловік удома?“ — „Ні“. — „А я знайшов, ходімо зі мною“.

Шалена радість одразу охоплює мене, в голові пролітають думки, що, мабуть, його десь заарештовано, і треба їхати клопотати, аби його відпустили.

„Сідайте, зараз“. Я біжу назад до кімнати, хапаю ридикюль із грішми (капелюха я не знімала) і повертаюся до людини, кажу: „Їдьмо“.

І зненацька жах мене охоплює. „А де ви знайшли його?..“ — „Та вже їдьмо, побачите“, — ухиляється він і раптом запитує: „А які черевики були на ньому?“

Тут ураз я все зрозуміла, і нервова дрож починає трусити мене. <…> Я не можу більше, я боюся почути страшне слово й кидаюся <…> до їдальні, звідти в сад до сусідів і кричу Петровському: „Їдьте Ви, я не можу…“

Тут до мене всі кинулися, відвели на лаву в саду, заспокоювали, та я вже знала… Скільки часу минуло, не знаю… Знаю тільки, що то були найстрашніші хвилини всього мого життя <…>

Він лежав у саду будинку № 18 по Дорогожицькій вулиці [5]. У глибині саду біля самого паркана знайшли його. Він лежав на правому боці, трохи зігнувшися, так він іноді спав, без піджака та жилета. Одна нога злегка впиралася в дошку паркана. Першої хвилини мені здавалося, що він хотів перескочити. Куля пройшла крізь голову ззаду і вийшла в праве око. Смерть, кажуть, була моментальна» [6].

За тиждень до цього: арешт Олександра Мурашка 8 червня та події, що йому передували

22 травня 1919 року газета «Известия ВУЦИК», друкований орган Всеукраїнського центрального виконавчого комітету (ВУЦВК), опублікувала список осіб, що мусили сплатити контрибуцію — разові грошові внески та надзвичайні революційні податки, які органи більшовицької влади стягували з так званої буржуазії [7].

До списків потрапили десятки заможних киян, у тому числі Олександр Мурашко, якого зобов’язали сплатити 25 тисяч крб [8], очевидно, як власника приватного будинку на Лук’янівці.

Ще на початку лютого 1919 року, коли більшовики тільки-но захопили Київ, вони наклали на заможне населення міста 200-мільйонну контрибуцію, проте в період з 15 лютого до 28 липня замість очікуваної суми отримали трохи менше 64 млн крб.

Першого червня місцевий відділ органу комуністичного терору — Всеукраїнська надзвичайна комісія для боротьби з контрреволюцією, спекуляцією, саботажем та службовими злочинами (ВУЧК, ВУНК, або просто ЧК) [9] — попереджав, що всі, хто ще не сплатив контрибуцію, будуть вважатися контрреволюціонерами та ворогами робітничо-селянської влади [10].

Арешти задля одержання грошей активізувалися наприкінці весни і влітку, передусім через нищівні поразки червоних на фронтах. У травні 1919-го білогвардійські війська генерала Денікіна перейшли в рішучий наступ і до кінця серпня оволоділи майже всією Лівобережною Україною. Наприкінці липня частини Галицької та Дієвої армії УНР завдали більшовикам низку відчутних поразок, визволивши західне Поділля, і готувалися розгорнути загальний наступ на Правобережній Україні та зайняти Київ. У другій половині літа українські війська переможно просувалися з Поділля на схід і північний схід, а білогвардійці, женучи противника, рухалися їм назустріч [11].

У цей час більшовицькі газети сповіщали, що за невнесення контрибуції влада декого розстрілювала [12]. Та більш поширеною практикою ЧК були арешти і відправка на примусові тилові роботи, причому один прострочений день конвертувався в тиждень робіт [13]. Олександр Мурашко не вніс контрибуцію, і саме цей факт зіграв визначальну роль у його затриманні 8 червня.

«За тиждень перед тим (до загибелі О. Мурашка. — Д. Д.), на самий Трійцин день уранці, до нас постукали, — згадувала Маргарита Мурашко. — Ми ще не вставали… <…> Я відразу зрозуміла, що щось сталося, і насторожилася. У прихожій чутно було розмови, та розібрати я нічого не могла. Потім вхідні двері зачинилися, і Саша, напіводягнений, пройшов крізь нашу спальню до ванної, сказавши мені на ходу: „Оскара Емільовича заарештували“, — і потім: „Мабуть, чого доброго, і мене можуть узяти“. <…>

Не встиг Саша одягтися, як біля воріт подзвонили. Я визирнула у вікно й побачила, як входять двоє солдатів з рушницями. Саша сказав: „От і по мою душу йдуть“. Увійшли, зазирнули до кімнати й оголосили, що прийшли його заарештувати. <…>

Одягаючись, Саша казав мені, куди звернутися, щоб його звільнили, у кого спитати поради тощо. Певне, його та Страуса заарештували за невнесення контрибуції» [14].

Оскар Емільович Страус, що мешкав разом із родиною у сусідньому будинку, також був у списках, його сума до сплати становила 75 тисяч крб [15].

«Страуса звільнили за годину, — продовжує М. Мурашко. — Я пішла до них, і він сказав мені, що О[лександра] О[лександровича] не звільнили за браком при собі посвідчення з місця служби, що він доручив мені звернутися до „Всевидаву“ (де він служив) за посвідченням. Страус додав: „Треба поспішити, інакше його відвезуть разом з іншими на примусові роботи до Святошина“. Зараз вони перебувають у Шулявській комендатурі [16]. <…>

У „Всевидаві“ нікого, крім заспаної прислуги, занять немає. Нарешті, після довгої біганини по всіх поверхах, застаю внизу засідання якоїсь комісії. Сидять п’ятеро євреїв. Сповіщаю їм усе, і вони видають мені тут-таки тимчасове посвідчення. Це була велика люб’язність, вони ні мене, ні О[лександра] О[лександровича] особисто не знали, бо він служив у іншому відділі. Із посвідченням у руках біжу пішки з Фундуклеївської на Кадетське шосе до комендатури. Там мені заявляють, що всіх відвезли вже на вокзал для відправлення в Дарницю» [17].

День, що художник провів на примусових роботах, Маргарита Августівна описала зі слів самого Мурашка:

«Стосовно Дарниці він розповідав, що їх одразу по приїзді поставили на роботу возити ліс на дрезині, але їм не приготували ні їжі, ні нічлігу. Вони самі заселили якусь порожню дачу, роздобули самовар і провізію і, повечерявши, полягали спати. На другий день багатьох відпустили, у тому числі його за посвідченням, яке я дістала. <…> На другий день він пішов у місто головним чином для того, щоб дістати собі поважне посвідчення з „Всевидаву“ і зайти до сестер» [18].

Із середини травня Олександр Мурашко поєднував роботу в Українській Академії мистецтва (УАМ), одним із засновників якої він був, зі службою у Всеукраїнському державному видавництві (Всевидав, Всеукрвидав), офіційно створеному при ВУЦВК 5 травня 1919 року з метою централізації видавничої справи. Зокрема, до Всевидаву мали перейти всі розподільні функції задля уникнення спекуляції папером та іншим типографським майном [19], адже в той час папір справді був стратегічно важливим і дефіцитним товаром [20]. Через паперову кризу влітку 1919-го папір, адресований Всевидаву, навіть прирівняли до військового вантажу. Проте головною в запровадженні монополії була зовсім не економічна, а ідеологічна причина. Видавнича продукція, передусім газети, визнавалася одним з найважливіших засобів пропаганди [21] , в якій більшовики не знали рівних. Самі вони заявляли: «Наша головна мета — пропаганда. Усі осередки культури та мистецтва повинні служити цій меті: пропаганді та ідейному вихованню пролетаріату» [22], а типографії вважалися «найдалекобійнішою сучасною зброєю» [23].

Художній підвідділ Всевидаву, що ним завідував Мурашко, підпорядковувався редакційному відділу, утім, навіть в офіційній документації має різні назви: відділ, підвідділ, інколи фігурує як літературно-художній чи художньо-видавничий відділ.

Його перше засідання відбулося 14 травня  1919 року, і саме тоді було вирішено залучити до роботи у Всевидаві О. Мурашка. Наступного дня він відвідав друге засідання художнього підвідділу і разом з Георгієм Лукомським, Георгієм Нарбутом, Миколою Праховим і Валеріаном Риковим увійшов до консультаційної групи. Мурашко працював у цій структурі лише місяць — з 15 травня [24] до останнього дня свого життя, 14 червня [25].

30 травня на черговому засіданні художнього відділу розглядалося питання про створення фотосекції. Для перемовин і можливої співпраці намагалися залучити фотохудожника Миколу Петрова, давнього приятеля Мурашка, тож постановили: «Просити О. О. Мурашка переговорити з ним» [26]. Чи не єдиною власною ініціативою митця на цій роботі було видання галереї старовинних українських портретів. Про це йшлося на засіданні відділу 5 червня [27], але пропозицію так і не було втілено в життя.

«О. О. був невдоволений. Погрожував кинути справу. Тим більше, що вона йому не була до душі, — згадував Г. Лукомський. — Він хотів писати етюди, картини задумав. Педагогія його також розчарувала. Тут же треба було давати композиції плакатам, кіоски якісь розглядати. Справа не клеїлася» [28].

Скласти уявлення про характер роботи Всевидаву можна завдяки звіту редакційного відділу за період з 8 до 21 червня:

«Художнім підвідділом виконано такі роботи:

Плакат-оголошення для міського театру

розібрання та перевезення кіоску в театрі „Гротеск“

3 портрети Рози Люксембург

обстежено вагони агітаційного поїзда, знято з них плани й дано детальні креслення

закінчено 2 вивіски навколо пароплава „Лермонтов“ із текстом „пам’яті Леоніда П’ятакова“ [29]

плакат-напис для Редакційного Відділу

малюнок-діаграма для III з’їзду Рад

переробка 2-х рухомих кіосків

закінчено 3 плакати з написами для I Всеукраїнського З’їзду Наркомпраці

виконано портрет Леніна з написом для того-таки З’їзду

зроблено вивіску для дверей Худож. Літерат. Секції та напис для дверей Редакційного Відділу

виконано декоративні приміщення З’їзду Наркомпраці

намальовано 6 афіш для мітингів на пароплаві» [30].

Про свій намір залишити роботу О. Мурашко говорив (не пояснюючи причини) із сусідом та дружиною.

«Раз він мені сказав, — згадує Маргарита Мурашко, — що йому глибоко огидна його служба. „От одержу за місяць платню та й кину!“… У четвер у нас мали бути гості ввечері: Страуси та Петровські. Прийшла і Віра Дит[ятина] з ночівлею. Саша був дуже похмурий, і це навіть вразило Віру. Того вечора він скаржився Петровському, яка тяжка для нього служба. Коли ми з Вірою лягали спати, мова зайшла про Сашу. Я сказала: „Якщо все це становище продовжиться ще рік чи два — то я боюся, що Саша як художник буде пропащою людиною. У нього зникла його бадьорість і життєрадісність“» [31].

Є підстави вважати, що Мурашка виснажили громадська, викладацька і ректорська робота, невизначена ситуація з Академією, напружені стосунки з колегами (про все це йтиметься далі), служба у Всевидаві. Як митець він мріяв хоч трохи відпочити від справ і зайнятися творчістю, тим паче, що літні місяці зазвичай проводив на пленерах.

Його колега по УАМ Микола Бурачек писав, що Мурашко збирався на якийсь час виїхати з Києва в село на етюди:

«За кілька днів перед смертю О. О. заявив мені, що в неділю (14 червня) він виїде. У суботу 31 травня (13 червня за н. ст. — Д. Д.) ми зустрілися з О. О. в столовці, що утримувалась артіллю художників на розі Нестерівської та Фундуклієвської вулиці. Він бадьоро і весело говорив, що завтра він виїде у відпустку, розказував про свої плани відносно літніх студій тощо. Почувалося, що з людини неначе впав якийсь тягар, що пригнічував і мучив його. В тоні слова „завтра“ бриніла радість визволення від щоденних турбот, радість художника, що він може деякий час бути самим собою, віддатися творчості й натхненню» [32].

Про бажання О. Мурашка виїхати з міста згадувала і його учениця Тіна Омельченко:

«Потім я бачила О. О. за три дні перед смертю, і він мені каже: „Тіна, я був позавчора іменинник“. „Як?“ — питаю я. Він розказує, що був заарештований і був у Дарниці на принудительних роботах, а як вернувся, то вся Лук’янівка приходила до його і несли хто пиріг, хто кусок булки і даже цукерки, і О. О. рішив, що це в нього іменини. Я зосталась ночувати, а О. О. пішов і на другий день сказав, що виїде з города, но почему-то зостався» [33].

Офіційне слідство. Брати Піранови

У 1969 році часопис «Україна» опублікував замітку «Слідами давніх подій». Її автор, тодішній міністр охорони громадського порядку та міністр внутрішніх справ УРСР Іван Головченко, серед іншого писав про обставини загибелі Олександра Мурашка [34]. Він цитував документи невідомої раніше архівної кримінальної справи, проте не давав конкретного посилання. Останнє суттєво ускладнило пошуковий процес науковцям, які з різних причин не могли працювали з цими джерелами ні до 1969 року, ні після. Омріяну підшивку обсягом 166 аркушів авторці цих рядків вдалося побачити лише влітку 2023-го [35], після майже десяти років марних спроб.

У матеріалі І. Головченка зазначалося, що основним джерелом для автора слугувала не сама справа, а п’ятисторінкова машинописна довідка, підготовлена для нього оперуповноваженою першого спецвідділу, капітаном Валентиною Зюкіною. Утім, зіставивши згадану довідку (її оригінал підшитий до справи) зі статтею, ми переконалися, що пан міністр свідомо збрехав, коли твердив, нібито вбивство художника вчинила певна «бандитська група», бо на це вказують факти. Але ж у довідці навпаки йдеться про те, що із матеріалів справи не видно, хто насправді винен у загибелі Мурашка і що злочин здійснила саме ця група людей. Розвиваючи офіційну версію, автор додає, що зникнення низки речей «свідчить про те, що Мурашка вбили грабіжники» [36].

Головними фігурантами справи була група з п’яти осіб, що їй інкримінували крадіжки, грабежі, нальоти та власне вбивство Мурашка.

Один із головних підозрюваних, Степан (Стефан) Сергійович Піранов (Перанов, Перунов, Пиронянц, Пероньянц, Піроновський, Перуновський, Пиранський) на прізвисько Сашка, народився 1879 року в Тифлісі (нині Тбілісі), за освітою — інженер, у часи Першої світової війни, імовірно, був військовим урядовцем. Безпосередньо перед арештом служив у квартирному підвідділі Київського Губернського військового комісаріату, де завідував майстернями «цвяхарні».

За документами, виданими Персидським Генеральним консульством (до речі, одним з небагатьох, що діяло тоді у Києві та ще й мало гарантію недоторканності) [37], був турецьким підданим під захистом Персидського уряду. За іншими — мав громадянство Республіки Вірменія [38], у Києві мешкав за адресою: Михайлівський провулок, 30, кв. 4.

Ключовою фігурою слідства був його молодший 27-річний брат Георгій (Жорж), котрий при їхав до Києва в серпні 1918 року, й оселився на Брест-Литовському шосе, 36. Щодо роду його занять точної інформації немає: чи то булочною на Стрілецькій, 7, управляв, чи то на якомусь заводі працював, розповідаючи при цьому знайомим, що служить у розвідці [39].

Було встановлено, що до групи також входили: співмешканка Георгія Піранова Пелагея Яківна Авдєєнко (28 років); турецький підданий, власник уже згадуваної булочної на Стрілецькій Вартан Каспарович Рап’ян (Рапіян, Рабов) (42 роки) і продавщиця в цій булочній Анастасія Данилівна Шепенко (24 роки). Усіх їх було арештовано 14 липня 1919 року, рівно через місяць після вбивства Мурашка.

Цей «осередок» (у радянській термінології «шайка», «банда») виявили завдяки Анні Закаблуковській, співмешканці Степана Піранова та друкарці в керованих «Сашкою» цвяхових майстернях, яка повідомила комуністові на прізвисько Павел [40], що її чоловік зі своїм братом займаються незаконною діяльністю.

Саме свідчення Закаблуковської стали приводом до арешту Піранових, у тому числі за підозрою у вбивстві Олександра Мурашка, до якого вони, найімовірніше, не мали жодного стосунку. Тож звернімося до безпосередніх згадок про художника, котрих у справі дуже мало.

15 липня А. Закаблуковська стверджувала на допиті як свідок:

«На другий день після вбивства художника Мурашка, я йшла із „Сашкою“ по вулиці, і на розі Лютеранської „Сашка“ став шукати газету; знайшовши, він купив одразу два примірники „Известий“ [41], один дав мені й сказав, щоб я взяла додому, а другий він забрав із собою на службу.

Тільки-но він узяв газету, як одразу сказав: „Дивись, яка подія: ‚убивство Мурашкіна‘, пам’ятаєш, що я тобі казав, я в нього жив колись“. Газету цю він довго ховав, тоді як зазвичай він газет не збирав. Перед тим як купувати газету ввечері, „Сашка“ сказав, що Жорж поїде до Одеси. Але того дня, коли я купила газету, заходив Жорж і крізь вікно мене спитав: „Сашка“ є? Я сказала, що ні, пішов на службу. При цьому Жорж був сильно схвильований і тут-таки пішов» [42].

Невідомо чому, але протокол допиту Закаблуковської відклався у двох екземплярах, хоч обидва датовано одним числом. За суттю вони майже однакові, проте написані різними чорнилами та різними почерками. І все ж деякі відмінності між ними є (на повторний допит не схоже):

«Сашка мені розповідав, що він жив у Мурашка, через кілька днів після вбивства Мурашка. Сашка, йдучи зі мною вулицею, чомусь старанно шукав Известия, і, знайшовши їх, швидко відшукав убивство Мурашка, змінився з лиця, став обурюватися, розповідаючи про вбивство. І кілька днів по вбивстві Мурашка Саша від’їжджав до Москви за документами цвяхового заводу, звідки приїхав днів за 5–6, привіз великі простирадла та інші цінні тканини. Перед поїздкою в Москву він казав, що поїде до Одеси, поверну[вся?] за два дні» [43].

Того самого дня було допитано Степана Піранова. За його словами, розмови з братом про загиблого в нього ніколи не було.

«Із Закаблуковською розмовляв у себе на квартирі, прочитав у газеті про вбивство Мурашка, сказав, що 12 років тому (у 1907-му. — Д. Д.) жив у нього на квартирі. Те, що розмова із Закаблуковською про Мурашка була на квартирі, я стверджую» [44].

Отже, Степан Піранов справді був знайомий з Мурашком і навіть винаймав житло в прибутковому будинку на Малій Житомирській, 14, який тоді ще належав Олександрові Івановичу Мурашку, вітчиму художника. Обвинувачений також підтвердив, що говорив зі своєю співмешканкою про вбивство, про яке дізнався з газети. Та чи є купівля газети й розмова про подію доказами скоєного злочину?

Щодо Георгія, то на допиті 15 липня 1919 року він сказав: «Ніякої розмови з братом про Мурашка в мене не було і прізвище чую вперше» [45].

У кримінальній справі міститься один-єдиний дуже лаконічний протокол допиту Маргарити Мурашко від 19 липня 1919 року. Процитуймо його повністю:

«15 червня о другій годині ночі я з чоловіком поверталася додому. Як підійшли до будинку, з протилежного боку нас окликнули: „Стій, стрілятимемо“, зараз же до нас підійшов у шкіряній куртці й матроській шапці високий на зріст брюнет голений, говорив із чисто російським акцентом [46]. Сказав чоловікові, що вони його затримують, і запросили піти до Подільської комендатури. На наші прохання подивитися радянські документи не звертали уваги. Убивство сталося по Дорогожицькій вулиці в саду б. 18. При вбивстві взято речі. Темно-синій піджак, діагональ, жилет захисного кольору, обручка з написом „Маргарита 19 квітня 1909 р.“, каблучка із зеленим довгастим каменем „хризопраз“. Парусиновий бумажник. Доклад у піджака чорний. Який вигляд мали двоє інших, що заарештували чоловіка, не пам’ятаю» [47].

Саме факт зникнення деяких цінних речей ліг в основу версії, нібито Мурашко загинув від рук бандитів-грабіжників. На багато десятиліть вона усталилась в радянській історіографії, ставши «офіційною» та єдино правильною.

Власне тлумачення подій більшовики висунули ще в червні 1919 року (до затримання підозрюваних) на сторінках газет «Известия ВУЦИК», «Більшовик» та «Коммунист» [48], де йшлося про вбивство [49]. Наприклад, «Известия ВУЦИК», офіційний орган влади, описуючи події тієї ночі, брала слово «патруль» у лапки, використовувала слова «якобы» та «бандиты», а також ретельно перераховувала всі вкрадені у Мурашка речі.

Тобто влада з перших днів не визнавала вбивць більшовицьким патрулем (хоча, за словами Маргарити, у них із чоловіком не було сумнівів щодо цього) і прагнула відхреститися від злочину ще до початку слідства. Тому навряд чи його результати могли щось змінити.

Нагадаймо, що приводом до арешту Мурашка було порушення комендантської години, котра з 15 квітня розпочиналася о 12-й ночі [50]. Але чому тоді Маргариту Мурашко не заарештували разом із чоловіком?

Офіційні свідчення Маргарити Августівни дуже близькі до її спогадів [51], однак в останніх вона дозволила собі більше. Зокрема, висловити думку, що мотивом вбивства було не лише пограбування:

«У кожному разі, то не були просто грабіжники: вони залишили на ньому цінну шпильку, черевики тощо»[52]. Виходить, у художника вкрали не всі цінні речі, але на те могли бути різні причини. По-перше, чоботи розшнуровувати довго, а вбивці поспішали і, мабуть, не хотіли ризикувати, а от шпильку взагалі могли не помітити. По-друге, замовне, сплановане політичне вбивство зовсім не заперечує грабунок. Ба більше: маючи намір убити Мурашка саме з ідейних міркувань, зловмисники могли спеціально його пограбувати, аби заплутати сліди.

Водночас у замітці в газеті «Коммунист» сказано, що невідомі дозволили дружині забрати цінності [53], і те ж саме занотував Г. Лукомський [54]. Утім, у спогадах Маргарити йдеться лише про годинник на ланцюжку, який Мурашко встиг непомітно передати їй перед арештом [55]. Але навіщо більшовики розповсюдили інформацію, ніби дружина забрала цінності загиблого чоловіка? Поміркуймо про це далі.

П’ятьох згаданих осіб було заарештовано й притягнуто до кримінальної відповідальності. Після місячного розслідування, обшуків і допитів колегія ВУЧК винесла на своєму засіданні 15 серпня [56] рішення: братів Степана та Георгія Піранових, а також Пелагею Авдєєнко розстріляти, а Вартана Рап’яна та Анастасію Шепенко вислати з території України до Москви під нагляд ЧК [57]. Обвинувачені все заперечували та винними себе не визнали.

Попри висновок, бракує доказів і прямих вказівок на те, що всі вони (крім Георгія) навіть брали участь у нальотах, не кажучи вже про вбивство Мурашка — принаймні слідством цього не встановлено [58]. Тож, вочевидь, є підстави говорити про несправедливий вирок.

І ще одне: якщо «вбивць» художника справді було покарано, то чому газети не повідомили про розкриття резонансної справи? Більшовицькі видання мало не в кожному випуску звітували про результати боротьби з бандитизмом і контрреволюцією, друкуючи в рубриці «народний суд» прізвища розстріляних у Києві та підконтрольних регіонах.

Яскравим прикладом є опубліковані списки покараних згідно з постановою колегії ВУЧК за 13 серпня [59], але подібної інформації за 15 серпня з невідомої причини оприлюднено не було; проміжне засідання 30 липня в цій справі також у пресі не згадувалося.

Попервах ми думали, що чекісти просто не встигли відзвітувати публічно, адже наприкінці серпня на Київ насувалися білогвардійські війська, а більшовики проводили евакуацію, але 29 серпня в газеті з’явився перелік осіб, розстріляних київською губернською ЧК [60]. Та навіть якщо влада не збиралася сповіщати громадськість, тим самим утворивши інформаційний вакуум, це мало що міняє у справі Мурашка.

Маргарита Мурашко не визнавала результатів слідства: імовірно, для неї вони не були переконливими. Щоправда, вдові могли й не повідомити про результати, бо в її спогадах записано: «Слідство, ведене декількома людьми, нічого не встановило». Аналогічну інформацію зафіксував і Микола Прахов: «Убивство О. О. Мурашка залишилося нерозслідуваним» [61]. Але розуміти його слова, на наш погляд, треба в тому смислі, що люди, котрих було арештовано й притягнуто до відповідальності, насправді не мають стосунку до загибелі художника.

Вивчення матеріалів кримінальної справи не дає підстав твердити, що вбивство Мурашка вчинила саме ця група людей. Наведених фактів для цього явно недостатньо, та й прямих вказівок на те, що Степан Піранов брав участь в інших згаданих у справі злочинах, слідство не виявило. Щодо Георгія Піранова, то його причетність до низки злочинів підтверджено речовими доказами.

Водночас речі, вкрадені в Олександра Мурашка, його вдові не пред’являли, та й взагалі з документів не видно, що їх знайшли саме в арештантів [62]. На допиті вдова дала зрозуміти, що принаймні одного з трьох зловмисників могла би впізнати, проте очної ставки між нею та затриманими ніхто не проводив [63]. А братам Пірановим навіть не ставили пряме запитання про причетність до вбивства Мурашка, не кажучи вже про інших підозрюваних.

Аргументи Анни Закаблуковської здаються непереконливими та слабкими, а висновки слідства щодо загибелі Мурашка базуються, нагадаймо, тільки на них. Виникає враження, ніби вбивство художника штучно долучили до інших звинувачень, а справу сфабрикували. Поспішне розслідування злочину не виявило справжніх винуватців, та, вочевидь, і не мало цього на меті.

Версія Миколи Прахова. Андрій Полупанов

Чимало уваги останній сторінці життя Олександра Мурашка й особливо обставинам його загибелі приділив у своїх рукописах родич і друг художника Микола Прахов. Перш ніж ми спробуємо розібратися в його свідченнях, джерелах походження інформації та ступені її достовірності, придивімося до самого автора та охарактеризуймо специфіку його текстів.

Микола Адріанович Прахов (1873–1957) — дуже неоднозначна постать, спадковий дворянин, син мистецтвознавця та археолога професора Адріана Вікторовича Прахова, який керував художніми роботами у Володимирському соборі, знав Мурашка з його юнацьких років. Відомо, що сім’я Прахових суттєво вплинула на становлення Мурашка і як особистості, і як митця [64].

Сам Микола Адріанович прожив довге життя, залишивши по собі величезний творчий доробок: живописні та графічні твори, фотографії, рукописні матеріали, чимало з яких присвячено власне Мурашкові. Останні існують у кількох редакціях, іноді датованих — здебільшого кінцем 1930-х — 1940-ми роками. Згодом вони певною мірою склали основу розділу про митця в книзі спогадів Прахова, що вийшла друком 1958 року вже по смерті автора [65].

Варто зазначити, що «розмноження» текстів — передусім власних, але не тільки — було притаманне М. Прахову. Нині його особистий доробок розпорошений по багатьох державних і приватних зібраннях. Велика частина рукописів, присвячених Мурашку, зберігається в київських родинах Мазюків і Понамарчуків, у колекції Юрія Кузьменка. Варіант спогадів про Мурашка є також у Відділі рукописів Державної Третьяковської галереї [66].

Під час роботи Прахов покладався не стільки на власну пам’ять, скільки на корпус джерел, отриманий від Маргарити Мурашко наприкінці 1930-х. Саме тоді, напередодні переїзду до Криму, Маргарита Августівна передала величезну кількість особистих і робочих паперів О.Мурашка своїй рідній сестрі Анні Августівні Крюгер-Праховій, дружині Миколи Адріановича [67]. Тож він мав можливість спиратися на мемуари Маргарити Мурашко, записи Тіни Омельченко, листування, інші документи.

З огляду на це тексти Прахова надзвичайно багаті на фактографію, однак робота з ними є складною. Зокрема, Микола Адріанович часто вдається до непрямого цитування (тобто не бере в лапки цитати з інших джерел) і нерідко подає слова Олександра та Маргарити від себе. Зіставлення його текстів з першоджерелами демонструє, що автор часто перебільшує, «облагороджує» чужі висловлювання, а його власні спогади більше схожі на суто літературний твір, ніж на достовірне джерело інформації.

Текстологічний аналіз рукописних і друкованих матеріалів М. Прахова, присвячених Мурашкові, може стати темою окремого наукового дослідження.

Нам відомо щонайменше три тексти Миколи Адріановича, де у зв’язку із загибеллю Мурашка фігурує прізвище «Полупанов» («Колупанов»). В одному з них автор пише:

«Слідчий сказав його вдові (Маргариті Мурашко. — Д. Д.), що „матроса Полупанова (?), або Колупанова (?), допитав [68], але зараз він перебуває далеко на Кримському фронті, а нитки від цього клубка йдуть у надто високі сфери, щоб його розплутувати“» [69]; у другому майже слово в слово повторює ту саму інформацію, але перед прізвищем додає уточнення: «причетного до справи» [70].

Ба більше: 2001 року у виданні Всеукраїнського товариства колишніх політичних в’язнів і репресованих «Зона» нащадки Прахова опублікували його текст в українському перекладі під назвою «Останні дні О. О. Мурашка», де Полупанова прямо названо вбивцею художника [71].

На жаль, оригінал рукопису ми не знайшли, тому працювали лише зі згаданою публікацією. Натомість два перші джерела були доступні нам в оригіналі, адже 2014 року онук Прахова Володимир Мазюк передав їх родині Понамарчуків. Після прочитання обох текстів виникає чимало запитань, найголовніші з яких — хто взагалі цей матрос Полупанов і чи мав він стосунок до Мурашка?

Прахов, ніби сумніваючись, називає два співзвучні прізвища. Ми не знаємо, чи існував матрос Колупанов, а от Полупанов в історії окупаційної більшовицької влади Києва був.

Андрій Васильович Полупанов (1888–1956) — уродженець нинішньої Макіївки (Донецька обл.), виходець із бідної шахтарської сім’ї, матрос Чорноморського флоту. Упродовж тритижневого панування військ Муравйова в Києві (8 лютого — 1 березня 1918 року) був першим радянським військовим комендантом міста, очолював бронепоїзд, відомий тим, що «розстріляв» будинок Михайла Грушевського.

У лютому–серпні 1919-го, під час другого захоплення міста, командував новоствореною Дніпровською військовою флотилією, яка в дні відступу більшовиків у серпні 1919-го прицільно обстрілювала київські церкви. Отже, це був типовий «більшовицький головоріз», як дехто називав його ще тоді.

Сьогодні в це важко повірити, але одна з найкрасивіших вулиць Києва — Ярославів Вал — з 1957-го по 1962 рік звалася вулицею Полупанова, а коли на деякий час було відновлено її історичну назву — Велика Підвальна [72], його ім’я присвоїли вулиці на Оболоні, яка тільки 2016 року в ході декомунізації стала Пріорською. Натомість вулиці Олександра Мурашка в українській столиці ніколи не було, та й навряд чи вона колись з’явиться [73].

Не забували про Полупанова й завдяки його мемуарам. Уперше автобіографічну книгу «легендарного матроса» було опубліковано в Ленінграді 1939 року, потім — у Москві (1952) та Сімферополі (1958), а найповніший варіант, що включав документи й спогади інших учасників тих кривавих подій, надруковано 1966 року в Донецьку, уже після смерті автора.

Важливо розуміти, що ми маємо справу з абсолютно пропагандистським текстом, який перевидавався значними накладами (тираж лише останньої книги нараховував 60 тисяч примірників), але в ньому спотворено пам’ять про минуле, зокрема борців за українську державність показано як звичайних зрадників і бандитів.

У своїй книзі Полупанов не згадує Мурашка жодного разу, але ми знайшли в ній цікаві деталі, що додають штрихів до історичного контексту. Наприклад, таку:

«Нерідко різні шахраї та рецидивісти, переодягнувшись у матроську форму, видавали себе за моряків флотилії та коїли злочини» [74].

Попри те, що ситуація в місті була в той час тривожною, а розстріл людей став для киян уже буденністю, загибель Мурашка не лишилася непоміченою і сколихнула не тільки Київ [75].

21 червня 1919 року, рівно за тиждень після вбивства Мурашка, Полупанов писав:

«Мені не раз випадало бачити, як особи, що не мають ніякого відношення до Дніпровської військової флотилії, наряджаються у флотську форму та, видаючи себе за службовців або співробітників ввіреної мені флотилії, зловживають ім’ям флотилії. Попереджаю, що кожен, хто з’явиться на вулиці в морській формі, не маючи жодного права носити її, буде за моїм наказом заарештовуватися й передаватися судові як злочинці, що прикриваються формою матроса — гордістю Революції» [76].

Нагадаймо, що за свідченням Маргарити Августівни, один із трьох вбивць був одягнений у шкіряну куртку та матроську шапку [77], але йдеться тільки про головний убір, безкозирку, а не матроську форму загалом. З огляду на це слова більшовика сприймаються як певне виправдання, спроба «відбілити» репутацію.

Суголосно звучить і замітка про ліквідацію бандитизму влітку 1919-го, характерною ознакою якого, коли вірити газеті «Коммунист», було перевдягання у форму червоноармійців, ЧК, співробітників радянських установ [78]. Напевно, таке траплялося, але навряд чи було типовим у період червоного терору, що влітку 1919-го переживав у Києві свій апогей.

Пересічних громадян арештовували й страчували за надуманими звинуваченнями щодня, усього в місті того року загинуло близько 12–14 тисяч осіб [79] (хоча сучасні історики припускають, що ці цифри можуть бути завищеними [80]). Кількість жертв «радянської інквізиції» значно перевищувала в 1919 році жертви всіх інших політичних режимів, що так чи так боролися за владу в Україні.

І якщо терористичні дії опонентів більшовизму (Директорії УНР, білого режиму генерала Денікіна) найчастіше мали характер помсти чи покарання, то для більшовиків терор був інструментом державної політики. А київська «надзвичайка» стала однією з найбільших і найкривавіших більшовицьких катівень [81].

Трохи згодом затятий більшовик Володимир Затонський, за прямими наказами якого без суду і слідства було вбито сотні ні в чому не винних українських інтелігентів та селян (і якого, до речі, незважаючи на всі заслуги перед революцією, було розстріляно в 1938-му), так описував своє тогочасне «веселе життя»:

«Я не пам’ятаю, щоб ми коли-будь більше та щиріше, з цілої душі сміялися, як тоді, у тому нещасному Таганрозі… <…> Через Таганріг на Ростов щодня йшли ешелони. Чого тільки там не було: загони, загони, загони, без кінця-краю, і все більше анархістські — якоїсь Марусі Нікіфорової й десятки іншої наволочі та авантурників.

У каламутній хвилі евакуації, під натиском німців тієї нечисти розплодилося було хто зна й скільки. Не минало дня без якогось інциденту. Хто привласнив собі ймення анархістів, інші — лівих есерів, а хто навіть більшовиками називається, та всі на один копил: штани-кльош, шкіряна куртка, матроський картуз, ходить наспиртувавшись та все арґументує ноганом. Іноді, задля різноманітности, кулеметом або навіть і тридюймовкою. Усе це п’яне, розгойдане, самовпевнене, самозадоволене і здебільшого боягузне.

Люди гинули на фронтах, а ці авантурники, брудна піна революції, жили собі та поживали. <…> Я по тому стрівав декого з них: один був за губвійськома, другий навіть секретарював у райкомі, і непогані хлопці з них вийшли. Це просто в них тоді буяла бурхлива кров, вони сп’яніли від влади, — аджеж кожний тоді міг розстрілювати, а іноді й розстрілював, — захопила їх каламутна течія революції, а тоді перекинуло їх до іншої хвилі. Пообмивалися, пообтесувалися й вийшли хлопці хоч куди» [82].

На нашу думку, це вичерпна характеристика нової влади, а згадка про матроський картуз і шкіряну куртку знов повертає нас до свідчень Маргарити Августівни і, здається, «працює» на версію про перевдягнених бандитів. Але є й інші свідчення: що в той період рівень кримінальної злочинності в Києві суттєво знизився, адже право вбивати належало винятково чекістам [83].

Та повернімося до Прахова й до того, чому ми все-таки беремо до уваги його слова. По-перше, Микола Адріанович три десятиліття належав до найближчого оточення Мурашка, по-друге, був очевидцем багатьох подій, спілкувався з художником в останні дні його життя (зокрема, Прахов пише, що Мурашко заходив до нього за тиждень до загибелі, коли повертався додому з дарницьких примусових робіт, і Маргарита про це нібито не знала); у роки революції обоє входили до Професійної спілки художників м. Києва (Спілка художників м. Києва) [84], навесні 1919-го працювали у Всевидаві. І саме М. Прахов називає ім’я вбивці Мурашка — матроса Полупанова. Але називає в нотатках, які писав у добу великих репресій та війни, вочевидь не маючи наміру нікому їх показувати, а тим більше публікувати, адже Полупанов був революційним героєм, тоді ще «живою легендою».

Зрештою, навіщо Прахову писати брехню, наражаючи себе на небезпеку, бо в той час усе могло статися… Для кого він зберіг ці рядки і чи був цілком упевнений у тому, що написав? І, мабуть, найважливіше: чи справді джерелом інформації про Полупанова були усні чи письмові свідчення Маргарити Мурашко? Коли так, то чому не знаходимо прізвище вбивці в її власних спогадах?

Запропонуймо два варіанти пояснення: або ми маємо справу з власними спогадами М. Прахова, що базуються на розповідях удови, які він згодом відтворював з пам’яті, вкладаючи слова в уста Маргарити Мурашко задля більшої автентичності; або існував ще один рукопис Маргарити Августівни, котрий Прахов використав при написанні власного тексту.

Обидва варіанти цілком вірогідні. Маргарита Мурашко справді могла в приватних розмовах з Праховим, особливо з огляду на їхню багаторічну дружбу та родинні зв’язки, говорити про Андрія Полупанова, а в тексті спогадів (опублікованих нами 2016 року) цю інформацію не наводити з невідомих нам міркувань.

Важливим нюансом цієї історії є наявність двох аркушів, що надійшли до колекції родини Понамарчуків разом з основним рукописом Маргарити Мурашко. Вони написані її рукою на тому самому папері й тим самим чорнилом, зміст майже повністю збігається з початком другої частини основного рукопису, однак кінцівки немає. Тож є підстави вважати, що це і є другий примірник рукописних спогадів, яким послуговувався Микола Прахов. Де решта сторінок, нам невідомо.

За будь-яких обставин, поки що можна говорити лише про слова Миколи Адріановича, а не Маргарити Августівни. І хоча ми припускаємо існування декількох версій (редакцій) її рукопису [85], на сьогодні інших письмових джерел, де б ішлося про Полупанова, крім праховських записів, у нас немає.

Без додаткових документів щодо участі Полупанова у вбивстві Мурашка слова Прахова здаються не дуже переконливими. Можливо, саме безкозирка підштовхнула вдову охрестити у спогадах вбивцю матросом, а вже це навело Прахова на думку про Полупанова — одного з найвідоміших більшовицьких матросів. До того ж Маргарита на допиті згадала «чисто російський акцент» патрульного, що говорив із ними. Враховуючи тодішній статус Полупанова, це мав би бути саме він. Утім, навряд чи виходець з Донбасу міг похизуватися суто російською вимовою.

Хай там як, а прізвище Полупанов (Колупанов) у вивченій нами кримінальній справі не фігурує. Єдине, що в протоколі обшуку Піранова зустрічається написання його прізвища як Піропонов [86]. Тож не виключено, що Прахов чув від удови Мурашка саме такий варіант (вже дев’ятий із відомих нам), але неточно його запам’ятав, а наприкінці 1930-х років так само неточно відтворив у записах. На користь цього свідчить і поданий ним у дужках другий варіант (Колупанов).

Інформація щодо перебування Полупанова в Криму була загальновідомою, і Микола Адріанович міг почерпнути її з газет. Після того, як наприкінці серпня 1919-го Київ був зайнятий Галицькою армією, а потім військами Денікіна, «перший комендант» утік з української столиці і згодом опинився в Криму, однак сталося це тільки 1920 року. Цей факт суперечить тексту Прахова, де написано, що слідчий, котрий вів справу (до речі, його прізвище не встановлено), сказав Маргариті Августівні, буцімто допитаний ним в липні 1919-го Полупанов «перебуває далеко на Кримському фронті» [87].

Отже, на наш погляд, у Прахова йдеться радше про збірний образ більшовицької влади, ніж про конкретну людину. Та й занадто відомою фігурою був тоді Полупанов, щоб патрулювати нічні вулиці Лук’янівки [88]. У такому випадку згадка про «високі сфери», під якими вочевидь мається на увазі тогочасна окупаційна влада, видається досить логічною, хоч ми достеменно не знаємо, що саме Прахов мав на увазі.

Полупанов не загинув у 1919–1921 роках, не був репресований у 1937–1938: він мирно доживав у Євпаторії, у невеликому будиночку, укритому в тіні білих акацій, з якого видно море й долинає гуркіт прибою, помер своєю смертю аж у 1956 році як герой. Ця ідилічна картинка пенсіонерського життя на морському узбережжі, описана Полупановим у його спогадах, може викликати лише тугу і біль, адже в усьому цьому мирному житті було відмовлено Мурашкові й тисячам інших українських діячів культури. І навіть якщо Полупанов не причетний до загибелі митця, не слід забувати, що на руках цього більшовицького головоріза кров багатьох наших співвітчизників.

Михайло Бойчук. ЧК

У декількох праховських рукописах у контексті загибелі Мурашка крім Полупанова фігурує прізвище художника, засновника самобутньої школи українського монументального мистецтва Михайла Львовича Бойчука (1882–1937). Найбільш розгорнуто історію його загадкової ролі в цій справі подано в тексті 1939 року «Пам’яті Олександра Олександровича Мурашка», що нині зберігається в архівній колекції родини Понамарчуків. У нашій статті цей рукопис згадується вперше.

Саме в ньому міститься додаткова інформація про арешт Мурашка 8–9 червня:

«По дорозі з Дарниці додому Ол[ександр] Ол[ександрович] зайшов до нас [89] і в розмові зі мною між іншим сказав: „Мене там допитували у вагоні Че-Ка, і знаєш, кого я там побачив?.. Бойчука! <…> Він сидів за одним столом із суддями, які допитували мене. Не розумію, як він туди потрапив? Він удав, що мене зовсім не знає“.

Удома про цю зустріч нікому нічого не розповів [90], тільки після арешту став якось частіше замислюватися, сумувати й поговорювати про те, що йому стала огидною служба у Всевидаві. <…> І раніше, у бесіді зі мною, Олександр Олександрович одного разу став скаржитися на „тиранію“ Бойчука в спільній громадській роботі» [91].

Маргарита Мурашко також помітила зміну в поведінці чоловіка після арешту:

«Тими днями настрій його дещо потьмарився. Повертаючись додому, він сідав на кушетку в своїй кімнаті, мало говорив, і мені було якось тяжко дивитися на нього» [92].

Написав про це й Г. Лукомський, який бачився з художником у день його загибелі:

«Коли ми розсталися з ним о пів на шосту дня, він, чудово пам’ятаю це, сильно був чимось розстроєний, начебто чимось опріч безладдя в справах Всевидаву» [93].

Про причетність ВУЧК до загибелі Мурашка публічно стали говорити вже у вересні 1919-го, коли більшовики втекли з Києва, а українська газета «Рада» на короткий час відновила роботу [94]. На своїх сторінках вона повідомляла про жертв ВУЧК за сім місяців панування більшовиків і подавала це як типове для червоного терору явище [95]. Саме в такому контексті з’явилася ще одна, відмінна від більшовицької, версія загибелі митця.

Ось що написано в замітці «Жертви Чрезвичайки. Убивство О. О. Мурашка»:

«Ректора Української Академії Мистецтва вбили якісь комунисти з Лукіянівки, котрі його спершу взяли на окопні роботи в Дарницю. Визволили його товариші по Академії, але того самого дня двоє матросів і один красноармієць засіли коло будинку О. Мурашка, дочекали[ся] коли він вертався вночі од знайомих з дружиною і, одвівши недалечко в яр, убили вистрілом в потилицю.

Х. Раковський вислухавши звістку про вбивство О. Мурашка, з легким серцем сказав: „А, это тот известный самостийник?“ Відомо одначе, що О. О-ч до політики ніколи не встрявав» [96].

Отже, українськими силами Мурашко сприймався як «свій», і, що важливіше, вони відверто заявляли, що його вбито агентами ЧК.

Коли ж узяти до уваги емоційне забарвлення перших газетних сповіщень про вбивство, то більшовицькі видання, як-от «Известия ВУЦИК» і «Боротьба», також позиціонували митця як «свою» людину, принаймні публічно. За їхньою інформацією, представники влади намагалися сприяти пошуку зловмисників, а тодішній голова ВУЦВК Григорій Петровський (1878–1958) навіть зробив відповідні розпорядження щодо цього [97].

Цікаво, що україномовна версія газети — «Вісти» — подала замітку в скороченому вигляді, і про Петровського в ній взагалі не йшлося [98]. Чи справді були подібні розпорядження і звідки про них дізналися газетярі, наразі встановити не вдалося, як і підтвердити достовірність слів тогочасного голови Раднаркому УСРР Християна Раковського (1873–1941).

Але якщо Мурашко був для більшовиків «своїм», то навіщо його вбивати? Очевидно, все-таки не був.

Щодо дружини, то в її спогадах ВУЧК згадується двічі. Спершу — у зв’язку з арештом О. Мурашка 8 червня:

«Настрій у мене був доволі спокійний. Я була рада, що він не в ЧК, а в Дарниці, де того чудового травневого вечора мало бути дуже хороше» [99]. Удруге — в описі подій після загибелі чоловіка:

«Потім стали говорити, що його розстріляли, як у ЧК. Ця думка для мене ще важча, та я не вірю цьому…» [100].

Але Маргарита Мурашко не наполягала, що це було вбивство, скоєне владою, принаймні не вірила в це.

Натомість Георгій Лукомський вважав, що О. Мурашка застрелили саме з політичних міркувань. Тему його вбивства він порушив на сторінках брошури, що вийшла друком 1922 року в Берліні. Згодом, у 1944 році, часопис «Голос», що також видавався в Берліні [101], опублікував уривок зі спогадів Лукомського під назвою «Смерть О. Мурашка» [102] в українському перекладі.

На відміну від авторів, що залишилися в Україні, Лукомський написав і опублікував книгу в еміграції, тож уникнув цензурного тиску, хоча історик Сергій Білокінь називає його «дуже просовєцьки настроєним» [103]. Ця невелика книжечка мала надзвичайний резонанс, та й досі не втратила актуальності.

За словами Лукомського, до більшовицького уряду, що прибув у березні з Харкова, Мурашко зайняв «більш непримиренну позицію» і навіть відмовляв його в лютому 1919-го від служби в «новонародженому» відділі мистецтв Наркомпросу [104].

Про події літа Г. Лукомський писав:

«У чека був добрячий сумбур. Сталося багато „помилок“ через поспіх і невпевненість у владі, і ось те, що спіткало бідного О. О. Мурашка — безсумнівно, одна з таких помилок, у зв’язку з переплутаними списками, або випадково не закресленого рукою Лациса (чи Петерса) [105] написаного, можливо, з іншого приводу прізвища на клаптику паперу. Утім, О[лександр] О[лександрович], повторюю, безсумнівно був в українських партіях — члени їх піддавалися гонінню» [106].

Примітно, що в розмові з колегою по Всевидаву Лукомський пов’язував перший арешт Мурашка та його тодішній контакт з ВУЧК зі скорою загибеллю художника, спровокованою, можливо, його «необережною поведінкою» в Дарниці:

«Я спитав Козлова, чому він не ладить з Мурашком. Козлов відповів мені, що це не так. Просто в Мурашка неприємності — адже його було викликано до Чека, його, здається, навіть заарештували за невнесення контрибуції за будинок <…> Начебто в Чека він необережно себе поводив, про що дружина Мурашка йому розповідала [107]. Його звільнили на підставі паперу, що засвідчував його посадове становище, але його заява про небажання платити й ті фрази, якими він — як передають зі слів дружини — міг зачепити самолюбство яких-небудь двох-трьох червоноармійців, могли йому коштувати життя» [108].

З огляду на імпульсивний характер Мурашка, ми цього не виключаємо, і невипадково Маргарита зауважила зміну настрою чоловіка після арешту та його бажання полишити службу, а колеги писали навіть про намір виїхати з Києва.

Газета «Рада» і М. Прахов також вбачали певний зв’язок між «дарницькою історією» та вбивством художника. Але що насправді сталося під час допиту, спричинило «необачну поведінку» Мурашка, конфлікт і врешті вбивство, ми не дізнаємося, мабуть, ніколи. Неможливо довести, що воно було політичним, проте точно не випадковим, і люди, що скоїли цей злочин, чудово знали, хто такий Мурашко.

Тепер спробуймо розібратися до чого тут Бойчук.

Згадуючи про те, що Мурашку стала огидною служба у Всевидаві, та його слова про «тиранію» Бойчука у спільній громадській роботі, М.Прахов, здається, натякає на зв’язок між цим. Але Михайло Львович не працював у Всевидаві, натомість там служив його молодший брат Тимофій Бойчук (1896–1922). Безперечно, Прахов це знав, бо сам у той час обіймав посаду художника-консультанта плакатного відділу видавництва.

Між іншим, через 12 днів після вбивства Мурашка, 26 червня, Прахов подав заяву на звільнення [109], і незабаром його замінив Тимофій Бойчук [110], а самого Мурашка — Георгій Нарбут [111].

Якщо ж йдеться про роботу в Академії, де Мурашко і Бойчук працювали з часу її заснування у 1917 році, то про складні стосунки між професорами та певну недовіру між ними писали і Василь Кричевський [112] і Микола Бурачек [113]. Художники належали до різних мистецьких таборів, до того ж обидва мали непрості характери, тому між ними виникали конфлікти. Істинних причин цих конфліктів ми не знаємо, але, судячи зі спогадів інших професорів, Бойчук переманював до себе студентів і часом поводився дуже непорядно, хоча це відбувалося вже трохи згодом [114].

Імовірно, через хворобу Нарбута останні три-чотири місяці життя Мурашко виконував обов’язки ректора УАМ [115]. Найбільш ранніми серед усіх віднайдених нами документів, що підтверджують його перебування на керівній посаді, є два, датовані 10 квітня 1919 року [116].

Восьмого травня О. Мурашко підписав студентський квиток («білет») Костянтину Піскорському [117], утім, 24 травня Академія видала Мурашкові посвідчення делегата перших зборів Асоціації наукових установ і вищих шкіл Києва з підписом М. Бойчука як в. о. ректора [118].

Можливо, останнє було зроблено тільки для того, щоб не видавати посвідчення самому собі, і не є доказом боротьби між колегами? Хоч би як це було, але в червні О. Мурашко знов видавав документи як в. о. ректора і один із них підписав 14 червня за кілька годин до загибелі [119].

Тобто або О. Мурашко перебував на цій посаді ситуативно, почергово з іншими професорами, зокрема М. Бойчуком, або знайдений документ за підписом М. Бойчука є винятком [120].

Зазначмо також, що через погану збереженість та розпорошеність документів перших років існування УАМ дати остаточну відповідь на це питання не видається можливим.

Примітно, що у спогадах Маргарити Мурашко Академія не згадується жодного разу. На це є декілька причин. По-перше, у червні, коли загинув Мурашко, студенти вже були на канікулах (за статутом навчальний рік закінчувався 16 травня).

По-друге, УАМ з її все ще невизначеним статусом мала серйозні проблеми з приміщенням і працювати стабільно було майже неможливо [121]. Водночас уже згадуваний документ від 14 червня свідчить, що адміністративна робота все-таки велася і слова Маргарити про «службу» могли означати як Всевидав, так і УАМ.

Ще одним прикладом спільної громадської роботи Мурашка та Бойчука була участь у складі журі конкурсу на агітаційні плакати для Червоної армії, який у квітні 1919 року проводила художня секція підвідділу мистецтв при київському губернському відділі народної освіти. Крім Мурашка і Бойчука до складу журі ввійшли Наталія Давидова, Вадим Меллер і той-таки Микола Прахов.

Результати конкурсу було оголошено 8 квітня 1919 року: «за художність» присудили першу та другу премії, а от «за політичну переконливість» нікого не нагородили «через відсутність ідейних плакатів» [122].

На жаль, про цей бік діяльності обох митців ми майже нічого не знаємо.

У спогадах Прахова описано ще один епізод за участю Бойчука, який стався напередодні загибелі Олександра Олександровича (без уточнення, коли саме — до чи після арешту 8 червня, але, судячи з кінцівки цитати, після):

«Одного вечора до нього (О. Мурашка. — Д. Д.) прийшов Бойчук і довго про щось говорив у сусідній кімнаті, часом підвищуючи голос до загрозливого окрику, потім пішов, відмовившись від запропонованої дружиною художника чашки чаю. Олександр Олександрович був червоний і сильно схвильований. Провів гостя й довго мовчки пив чай.

Про що була розмова, нікому з близьких не сказав. Після чаю прийшов до вітальні, де на столі несподівано знайшов загорнуті в папір три довгих цвяхи, залишені недавнім гостем. Розгорнув. Зблід, за словами дружини, і сховав.

Бойчук прийшов наступного дня рано вранці після від’їзду Олександра Олександровича на роботу в місто, за буцімто „випадково“ забутими ним цвяхами.

„От я тут учора забув випадково на столі Олександра Олександровича маленький пакетик — це я купив собі випадково цвяхи, щоб збивати підрамник“.

Так пояснив він Маргариті Августівні свій ранній візит».

Тут треба завважити, що в самому приході Бойчука начебто й не було нічого особливого. Адже жив він по-сусідству, на Татарській, часом запрошував до себе колег і так само міг навідатися до Мурашка по дорозі додому. Звичайний візит, коли б не розмова на підвищених тонах і забутий пакунок.

«Про ці цвяхи раз сказав мені, хвилюючись, Саша, — продовжує Прахов. — „Ну й що такого особливого в тому, що Бойчук посперечався з тобою й забув у тебе на столі пакет із трьома новими цвяхами?“ — спитав я свого схвильованого й видно сильно засмученого друга.

„Ні, ти цього вочевидь не розумієш, бо ж ти не знаєш наші українські народні, сільські звичаї. Трьома цвяхами в Галичині прибивають до хреста дерев’яне розп’яття, і так само в нас на Україні в селах трьома цвяхами забивають кришку труни. Це з його боку погроза чи нагадування — я сам не знаю. Ми з ним давно не ладимо, він постійно мене шпетить за те, що працюю з більшовиками, допомагаючи „москалям“. <…> Про декотрі свої принципові розходження з Бойчуком, пов’язані з активною роботою в радянських установах, говорив мені Олександр Олександрович і раніше.

„Та що ти з ним зв’язуєшся, кинь його, не звертай уваги та й роби свою справу так, як вважаєш за потрібне“, — радив я другові.

„Це тепер мені не так просто зробити. Ти не знаєш Бойчука й не уявляєш собі, на що він здатний“, — відказав мені Саша, задумався ненадовго й перевів розмову на іншу тему.

За кілька днів після тієї бесіди Олександра Олександровича Мурашка знайшли вбитим на Лук’янівці біля будинку № 18 на Великій Дорогожицькій вулиці [123]».

Інформацію щодо присутності М. Бойчука у вагоні ВУЧК і розповідь про цвяхи знаходимо й у варіанті спогадів М. Прахова, що зберігається у Державній Третьяковській галереї [124], та в публікації в «Зоні» [125].

У вже цитованому рукописі з колекції родини Понамарчуків, де йдеться про Полупанова, згадується і Бойчук. Історія з гвіздками та його присутність у вагоні ВУЧК там не описуються, проте є цікава деталь:

«Бойчук очевидно погрожував Мурашкові, і той його боявся. На мою пораду „плюнути на Бойчука“ — „Ти не розумієш, тому що ти не зв’язаний партією, ти не в курсі справи: ти не знаєш, на що він здатний“. Так сказав О. О. Мурашко після свого першого арешту (на добу)» [126].

Звернімо увагу на закреслені рукою Прахова слова «ти не зв’язаний партією», адже вони змусили нас по-іншому прочитати фразу Г.Лукомського:

«Тепер, згадуючи це, я доходжу висновку, що він, очевидно, працював у інших партіях, і йому незручно було йти на урядову службу» [127], цебто на радянську.

Довести причетність обох митців до певної партії поки не вдалося, та все ж їх пов’язувала спільна робота, що, мабуть, і малося на увазі.

Можливо, через те, що у першому професорському складі УАМ Михайло Бойчук був єдиним вихідцем з підконтрольної Австро-Угорщині території України, Прахов сприймав його як чужинця, що й підштовхнуло Миколу Адріановича до написання нісенітниць у стилі тогочасної російської пропаганди:

«Задовго до революції ходили уперті чутки про те, що він (Бойчук. — Д.Д.) був австрійським емісаром, посланим на Україну Архїєпископом, графом Шептицьким (насправді Бойчук був стипендіатом Шептицького. — Д.Д.), щоб підготувати ґрунт для приєднання України до Галичини серед заможних українців» [128].

Крім того, могла примішуватися особиста антипатія Прахова до Бойчука, котрий ставився до нього як до «москаля» [129].

Ніби продовжуючи тему «українофільства» Бойчука, в іншому рукописі Прахов пише:

«Націоналісти вважали О. О. Мурашка „відщепенцем“ за його активну допомогу Більшовикам» [130], що, звісно, викликає великий сумнів. Цю думку Микола Адріанович дослівно повторив ще в одному документі, додавши речення:

«Непрямі докази дають змогу підозрювати їхню (українських націоналістів. — Д. Д.) участь у цій кривавій справі» [131].

Натомість про Мурашка він пише, що той «не був ніколи націоналістом, він тільки хотів використати можливість організувати Академію Мистецтв на Україні за Центральної Ради» [132].

На наш погляд, таке безапеляційне твердження можна виправдати лише тим, що в часи, коли Прахов писав свої спогади, слово «націоналіст» мало суто негативну конотацію. Для самого ж Мурашка, як і для багатьох його сучасників, воно передусім означало загострене відчуття національної свідомості, яке, безумовно, з’явилося в художника в роки Української революції.

Найімовірніше, він належав до тих українців, яким саме ці події допомогли остаточно усвідомити свою національну належність, пройти шлях від художника «поза політикою» до митця-громадянина. Завдяки спогадам Тіни Омельченко, ми можемо мало не точно встановити, коли викристалізувалися погляди її вчителя:

«Сам О. О. любив все україн[ське], но як началась революція, то О. О. зовсім почув себе українцем і завжд[и] казав, як віка раніше (у XIX столітті. — Д. Д.) себе так не почував. <…> „Я народився вмісті з Україною і хочу бути її вірним сином“. Це було тоді саме, я[к] був проект відкрити академію» [133].

Та повернімося до Бойчука і Прахова. Нагадаймо, що спогади М. Прахова написано наприкінці 1930-х — на початку 1940-х років, невдовзі після розстрілу М. Бойчука та деяких його послідовників, і працював він над ними в тоталітарній державі. Ці обставини суттєво вплинули на характер праховських текстів, тож, посилаючись на них, треба враховувати специфіку часу, ідеологічний чинник у вигляді ярликів, наклеєних владою на репресованих митців.

Зокрема, на Бойчука, який в очах тодішнього суспільства був уособленням українського націоналіста, хоча його діяльність у 1919 році свідчить про залученість до державних замовлень. Навесні-влітку він був близький «до політичної боротьби передової комуністичної частини художників Києва з контрреволюцією» [134], разом зі своїми учнями (і не тільки) брав активну учать в оформленні свята Першого травня, розписував Луцькі казарми, займався декоруванням Київського оперного театру до Першого Всеукраїнського з’їзду волосних виконкомів [135].

Очевидець тих подій, художник Климент Редько констатував:

«У даний період розвитку громадянської війни та заволодіння радянською владою Києвом, М. Л. [Бойчук] зайняв у нашому середовищі центральне місце. На нього можна було покластися. Його художня культура вказувала шлях уперед і тільки вперед!» [136]

Група Бойчука прикрашала агітаційний пароплав «Більшовик» [137] (фото якого чи не єдиний раз опубліковано на сторінках київського журналу «Красный офицер» [138]), імовірно, з нагоди відправлення в першу подорож [139].

Цікаво, що про цей пароплав згадував у своїх мемуарах Полупанов, який 1919 року командував Дніпровською військовою флотилією [140]. Ми не натякаємо на зв’язок між цими фактами, просто звертаємо увагу на дивний збіг обставин. Отже, цілком імовірно, що Полупанов і Бойчук навіть могли бути знайомі [141]. Коли так, то слова Прахова мають деякі підстави, але все одно вони вимагають додаткового підтвердження.

Про співпрацю Бойчука з владою Прахов, звичайно, знав, бо і сам брав участь в оформленні перших радянських свят. В автобіографії він пише, що 1919 року керував художніми роботами, пов’язаними зі святкуванням «Дня Червоної армії» (5 березня), «Дня пролетарської культури» (6 квітня) і того-таки Першого травня [142]. Подібного роду робота, за сло вами Климента Редька, була дуже відповідальною, тому перебувала під контролем ЧК [143]. Отже, навесні 1919-го Прахов і Бойчук перетиналися куди час тіше, ніж може здатися на перший погляд, і вочевидь контактували з ЧК. Натомість до середини травня ім’я Мурашка серед творців монументальної пропаганди ніхто із сучасників, і зокрема Прахов, не згадує [144], тож достеменно не відомо, чи брав він участь в оформленні свят, чи ні. Можливо, Бойчук і намагався залучити колегу до цього (тим паче, що Мурашко з юнацьких років займався монументаль ним мистецтвом, хіба що церковним), а той усіма способами уникав співпраці з новою владою? І саме це спричинило конфлікт між митцями під час уже згадуваного візиту Бойчука? Хтозна. Припускаємо, що для Мурашка ця справа була чужою як з ідейних міркувань, так і з естетичних, і долучатися до малювання вивісок, плакатів чи прикрашання агітаційних пароплавів йому зовсім не хотілося. Твор чість художника не мала прикладного характеру, він не проявив себе у сфері монументального чи театрального мистецтва, бо передусім був майстром тематичних картин і портретів. Проте в середині травня, коли більшовицькі репресії стрімко посилювалися, досягнувши піку у липні-серпні [145], усе таки вирішив убезпечити себе роботою у Всевидаві, адже ставлення до службовців новостворених держустанов було не набагато, але лояльнішим [146]. Про це писав і Лукомський: «Але справа була радянська — по суті, він, затятий українець, ішов на компроміс». Не виключено, що до цього рішення Мурашка під штовхнули й економічні причини. Сучасниця подій, київська студентка, записала у щоденнику: «…За їхньої системи треба або емігрувати, або поступить до них на службу. Інакше, при постійному зростанні дорожнечі, можна буде вмерти від голоду» [147].

Отже, на сьогодні тексти Прахова залишаються єдиним джерелом, де йдеться про можливу причетність Бойчука та Полупанова до загибелі Мурашка. Водночас Маргарита Августівна жодним словом не згадує ні про зустріч свого чоловіка з колегою на Дарниці, ні про візит Михайла Львовича до них додому. Ба більше: у спогадах удови ці два прізвища взагалі не фігурують.

Звісно, О. Мурашко міг приховати від дружини факт допиту у вагоні ВУЧК та зустріч там із Бойчуком, бо не хотів її хвилювати, але чому ми не знаходимо в її спогадах історію про цвяхи, адже ця сцена, коли вірити Прахову, відбувалася на її очах?

Безперечно, Микола Адріанович як близька Мурашку людина міг знати від нього щось, чого не знала навіть Маргарита. Проте у своїх записах він не просто відтворює перебіг подій, а й певним чином пов’язує епізоди з участю Бойчука із загибеллю художника. Сама присутність Михайла Львовича у вагоні серед суддів ВУЧК відігравала у версії Прахова роль непрямого доказу його причетності до трагедії, хоча співпрацю Бойчука з надзвичайкою не підтверджує жодне інше джерело. У будь-якому разі свідчення щодо його участі в допиті Мурашка в Дарниці вимагає прискіпливої перевірки.

У версії Прахова можна знайти чимало цікавих деталей, але водночас вона рясніє суперечностями, на які, на наш погляд, варто зважати.

Припустімо, що матрос Полупанов і активний учасник більшовицької пропаганди Михайло Бойчук (котрий сьогодні аж ніяк не асоціюється з владою, бо є її жертвою) стояли по один бік ідеологічних барикад, а Мурашко — по другий, і їхні позиції були непримиренними. Ніби все логічно, але навіщо тоді Прахов згадує про українських націоналістів, які буцімто вважали Мурашка «отщепенцем» через його «активну допомогу більшовикам»?

Коли ж Бойчук був на боці українських сил, то до чого тут більшовик Полупанов? Невже і ті, і ті бажали Мурашкової смерті, хоч і з різних причин? Не міг же Мурашко бути одночасно і прихильником більшовиків, і українським націоналістом?

Робити якісь однозначні висновки щодо його поглядів і переконань (так само, як поглядів і переконань Бойчука) не видається можливим і правильним — надто складною була ситуація на момент загибелі митця, надто складними були почуття людей і стосунки між ними.

За словами вже цитованого Домонтовича, то були «бурхливі й каламутні роки, страшні нищівні роки, коли всі зв’язки розпалися і все, що доти було абсолютним, стало необов’язковим» [148].

Тож спробуймо підсумувати.

22 січня 1919 року було урочисто проголошено Акт Злуки УНР та ЗУНР, та вже за два тижні, 6 лютого, Київ удруге захопили більшовики. Розпочалася повторна окупація міста, що тривала до кінця серпня. Тодішній прихід більшовиків, як на революційні часи, був напрочуд довгим — цілих сім місяців, майже як існування Української Держави Павла Скоропадського.

Саме в цей період загинув Олександр Мурашко. Це ключове.

В історіографії його вбивство досі вважалося нерозкритим. Знайдена нами кримінальна справа не доводить причетність до цього братів Піранових. Для дослідників нові документи, безперечно, дуже важливі (особливо протокол допиту Маргарити Мурашко), але вони нічого не проясняють, нічого не міняють.

Мурашка точно вбили не лише з метою пограбування і аж ніяк не випадково: цей злочин був спланованим. Вочевидь, існує зв’язок між «дарницькою історією» і вбивством, тому ми глибоко переконані, що більшовики мають стосунок до трагедії.

Інша річ, яким мотивом вони керувалися, чи скоїли вбивство з ідейних або політичних міркувань чи це результат класової боротьби? Можливо, Мурашко й справді «необережно» поводився на допиті в ЧК (якщо такий був) і цим ще більше налаштував проти себе нову владу?

Навряд чи більшовицькі ідеї були близькі художникові, але життєві обставини могли підштовхнути його піти, усвідомивши безвихідь ситуації, на «огидну» державну службу у травні 1919-го.

І хоч убивство, найімовірніше, уже не буде розкрито остаточно, ми сподіваємося, що новознайдені джерела зможуть пролити на нього дещицю світла.

Примітки :

1. Домонтович В. Болотяна Лукроза, II. Спрага музики. Вибрані твори / передмова, упоряд. В. Агеєвої. Київ : Комора, 2021. С. 429–430.
2. Названій дочці.
3. У той період кияни жили за східноєвропейським літнім часом (UTC+3). Східноєвропейський час (UTC+2) було впроваджено в Українській Державі з 13 жовтня 1918 року рішенням гетьмана Павла Скоропадського та Ради міністрів замість середньоєвропейського часу (UTC+1), що діяв з 1 березня 1918-го. До цих змін у Російській імперії жили за сонячним часом. Про різницю у 3,5 години згадувала історикиня Наталія Полонська-Василенко: «Большевики намагались перегорнути все життя, і навіть годинник показував на три з половиною години більше, ніж сонце, і гарячим літнім вечором, коли сонце стояло високо на небі, мешканці Києва в панічному страху бігли вулицями, щоб „поліційна“ година — 10 год. вечора — не застала їх на вулиці… А то там, то тут, із дворів Чека — з Епархіяльної школи на Єлисаветинській, із двора будинку гетьмана на Інститутській, із дворів затишних будинків на Садовій, чутно було постріли — йшов розстріл „буржуїв“. <…> Червоний терор стояв над Києвом» (Полонська-Василенко Н. Спогади / упоряд. В. Шевчук. Київ : Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2011. С. 313). Детальніше див.: Єфіменко Г. Як Україна та Росія годинники в різний бік переводили. URL: https://likbez.org.ua/ua/ukrayinska-yak-ukrayina-ta-rosiya-godinniki-v-riznij-bik-perevodili.html [Accessed: 02/10/2024].
4. «Эти десять лет большого, глубокого счастья…»: Спогади Маргарити Мурашко / авт. ст. та комент. Дар’я Добріян; укл. Віталій Ткачук. Київ : ArtHuss, 2016. С. 90–92.
5. Маргарита Мурашко зазначає, що після арешту її чоловіка повели в бік Юрківки («Эти десять лет большого, глубокого счастья…»: Спогади Маргарити Мурашко. С. 95), тож найочевидніше, вони прямували через вулицю Кмитів Яр, що починалася в районі Багговутівської (нині Загорівської) і пролягала до тогочасної Дорогожицької (Великої Дорогожицької; нині вул. Юрія Іллєнка). Будинок № 18 був розташований десь напроти сучасної станції метро «Лук’янівська». Вулиця Кмитів Яр існує і сьогодні, хоча станом на 2012 рік до неї не приписано жодного будинку, лише гаражі та КПП заводу «Артем». Відспівування О. Мурашка відбувалося поруч з його домом, у Федорівській церкві (до наших днів не збереглася). Поховано митця на Лук’янівському цвинтарі (ділянка 20, ряд 14, місце 37).
6. «Эти десять лет большого, глубокого счастья…»: Спогади Маргарити Мурашко. С. 96–97.
7. Таких списків було опубліковано чимало, щонайменше два вийшли окремими додатками до газети: Список лиц, обложенных контрибуцией. Известия ВУЦИК. Приложение. 1919. № 48 (75). 22 мая. 3 с.; № 56 (83). 3 июня. 4 с. Детальніше див.: Єфіменко Г. «Сарана з Росії» і розстріли. Як оббирали київських «олігархів». URL: https://www.dsnews.ua/ukr/nasha_revolyutsiya_1917/-sarana-z-rosiyi-i-rozstrili-yak-obbirali-kiyivskih-oligarhiv–20042019130000 [Accessed: 02/10/2024].
8. Список лиц, обложенных контрибуцией. № 48 (75). С. 3. Суми податку були різні й коливалися від мінімальної в 10 тис. до максимальної в 1,5 млн крб, тож контрибуцію Мурашка не випадає назвати винятковою. Його навряд чи можна зарахувати до буржуазії, проте бідною людиною теж не назвеш. Учениця Мурашка Тіна Омельченко згадувала, що в його будинку працювала прислуга, але з початком революції «чомусь вся розщиталась… і О. О. сам усе робив надворі — це було зимою: чистив сніг, корову; дружина прибирала кімнати, а я варила обід» («Знаєте, Тіно, я дуже люблю життя…»: Спогади про Олександра Мурашка / укл., авт. ст. та комент. Дар’я Добріян. Київ : ArtHuss, 2017. С. 59).
9. Всеукраїнську ЧК було створено 3 грудня 1918 року як філію Всеросійської ЧК для боротьби з ворогами на «внутрішньому» фронті — як очевидними, так і вигаданими.
10. Дехтяренко. О контрибуции. Большевик. 1919. № 41. 1 июня. С. 2.
11. Ковальчук М. Невідома війна 1919 року: українсько-білогвардійське збройне протистояння : наук. монографія. Київ : Темпора, 2006. С. 14, 26, 29, 32–33, 35, 42–43.
12. [Б. п.]. Расстрел за невзнос контрибуции. Большевик. 1919. № 87. 26 июля. С. 2.
13. [Б. п.]. Взыскание контрибуции с буржуазии. Большевик. 1919. № 91. 31 июля. С. 2.
14. «Эти десять лет большого, глубокого счастья…»: Спогади Маргарити Мурашко. С. 83.
15. Список лиц, обложенных контрибуцией. № 48 (75). С. 3.
16. Комендатура Шулявсько-Лук’янівського району розміщувалася на Брест-Литовському шосе, № 6. Водночас Маргарита Мурашко пише (можливо, помилково) про Кадетське шосе (тепер проспект Повітряних Сил).
17. «Эти десять лет большого, глубокого счастья…»: Спогади Маргарити Мурашко. С. 84.
18. Там само. С. 87–88.
19. Арсеньєв А. До питання про організацію Всеукраїнського Видавництва. Известия ВУЦИК. 1919. № 29 (56). 29 квітня. С. 1; [Б. п.]. Всеукраинское центральное издательство. Большевик. 1919. № 13. 26 апреля. С. 3.
20. [Б. п.]. Централізація видавничоі справи. Більшовик. 1919. № 21. 7 травня. С. 3; [Б. п.]. Праця Всеукрвидава. Більшовик. 1919. № 61. 26 червня. С. 3.
21. Саме тому періодика є чудовим індикатором тогочасної влади в Києві. Наприклад, 1919 року «Більшовик» припинив видаватися наприкінці серпня, натомість монархічна газета «Киевлянин» відновила свій вихід 3 вересня за новим стилем, а наприкінці грудня, після того як Червона армія остаточно вибила білих із Києва і вчетверте захопила місто, відродився й «Більшовик».
22. Завтрашний день украинской культуры. Беседа с Ю. П. Мазуренко. Неделя искусств, литературы, театра и др. 1919. № 1. 10 марта. С. 1.
23. Приказ бандита Струка и наш ответ. Красная армия. 1919. № 32. 4 мая. С. 2.
24. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України). Ф. 166 (Міністерство освіти України). Оп. 1. Спр. 727. Арк. 3; Спр. 766. Арк. 1.
25. В останній день свого життя О. Мурашко був на засіданні Всевидаву, про що згадував Г. Лукомський. Всевидав займав горішні поверхи будинку № 32 на вул. Леніна, нині вул. Богдана Хмельницького (до 1919-го вул. Фундуклеївська).
26. ЦДАВО України. Ф. 166. Оп. 1. Спр. 727. Арк. 8.
27. Там само. Спр. 728. Арк. 4–4 зв.
28. Лукомский Г. Венок на могилу пяти деятелей искусства. Памяти Е. И. Нарбута, В. Л. Модзалевского, А. А. Мурашко, К. В. Шероцкого и П. Я. Дорошенко. Берлин : Грани, [1922]. С. 18–19.
29. Цей пароплав активно використовувався для пропаганди серед українського селянства: [Б. п.]. Парохід «Пам’яти Лєоніда Пятакова». Більшовик. 1919. № 86. 25 липня. С. 4.
30. ЦДАВО України. Ф. 166. Оп. 1. Спр. 721. Арк. 139 зв. — 140.
31. «Эти десять лет большого, глубокого счастья…»: Спогади Маргарити Мурашко. С. 88.
32. Абліцов В. Ностальгія. Львів : Світ, 2003. С. 140.
33. «Знаєте, Тіно, я дуже люблю життя…»: Спогади про Олександра Мурашка. С. 73.
34. Головченко І. Слідами давніх подій. Україна. 1969. № 29. С. 18–19. Нам було би надзвичайно складно віднайти текст І. Головченка, якби свого часу його не актуалізував історик Сергій Білокінь (Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР. 1917–1941 рр. : джерелознавче дослідження / пер. сл. І. Дзюби. Київ : Пенмен, 2017. С. 667–670).
35. Галузевий державний архів Міністерства внутрішніх справ України. Ф. 32. Спр. 21923. 166 арк.
36. Головченко І. Слідами давніх подій. С. 18–19.
37. [Б. п.]. Недоторканість Перського й Китайського консульств. Більшовик. 1919. № 83. 22 липня. С. 2.
38. Галузевий державний архів МВС України. Ф. 32. Спр. 21923. Арк. 64, 99, 103. У документах братів є певний різнобій: викликає, наприклад, підозру, що Георгій мав підданство Персії, а Степан — Вірменії, будучи «турецьким громадянином». Як іноземці вони мали всі права (привілеї), встановлені для іноземних підданих: зокрема, їхні помешкання з майном не підлягали обшуку та реквізиції.
39. Галузевий державний архів МВС України. Ф. 32. Спр. 21923. Арк. 76–76 зв., 114 зв., 143 зв.
40. Секретарем партійного комітету комуністичної партії (більшовиків) Шулявсько-Лук’янівського району був такий собі П. Шатков, якого в газеті «Киевский коммунист» названо просто «Павел» ([Б. п.]. В Шулявско-Лукьяновск[ом] районе. Киевский коммунист. 1919. № 34 (42). 7 марта. С. 3). Було це його ім’я чи партійне прізвисько встановити не вдалося, також ми не змогли переконатися, чи йдеться про одну й ту саму людину, чи ні. Можливо, у майбутньому цей факт буде додатковою зачіпкою для дослідників.
41. Газета «Известия ВУЦИК» 17 червня опублікувала інформацію, записану, очевидно, зі слів Маргарити Мурашко чи когось із найближчого оточення: «О 1 г. ночі з 14 на 15 червня був убитий на Лук’янівці художник, професор академії мистецтв, О. О. Мурашко. Покійний був зупинений „патрулем“ із трьох чоловік, який вимагав документ. Пред’явленим документом бандити не задовольнилися й повели його буцімто до Подільської комендатури. Пізніше труп Мурашка був знайдений у будинку 18, по Дорогожицькій вул. Бандити зняли з покійного костюм, каблучки, забрали гроші. У зв’язку з убивством проф. Мурашка Голова В. Ц. В. К. Петровський наказав комісарові Внусправ ужити до розшуку вбивць у терміновому порядку найрадикальніших заходів. Покійний завідував художнім підвідділом Всеукраїнського видавництва Ц. В. К.». ([Б. п.]. Убийство художника А. А. Мурашко. Известия ВУЦИК. 1919. № 67 (94). 17 июня. С. 2).
42. Галузевий державний архів МВС України. Ф. 32. Спр. 21923. Арк. 32 зв.
43. Там само. Арк. 36 зв.
44. Там само. Арк. 76 зв.
45. Там само. Арк. 39 зв.
46. Цей дуже загальний опис нагадує особу, що була серед чотирьох нападників на магазин Якова Хасанського, іншого потерпілого в цій справі: «…Високого зросту брюнет, чорний картуз, говорив чисто російською» (арк. 140). Слова вдови щодо акценту наштовхують на думку, що вбивцею був росіянин, адже навіщо Маргарита взагалі наголошує на цьому? З другого боку, складно уявити, щоб брати Піранови, які були іноземцями і між собою спілкувалися вірменською (арк. 32, 120 зв.), говорили з російським акцентом (Я. Хасанський згадував «ламану російську» (арк. 139 зв.)). Сама лише ця деталь, звісно, не може переконати у непричетності братів до вбивства Мурашка, але, на наш погляд, заслуговує на увагу.
47. Галузевий державний архів МВС України. Ф. 32. Спр. 21923. Арк. 158 зв. — 159.
48. У той період, крім більшовицьких, виходили лише газети «прорадянських» політичних партій, представлених у Київській раді робітничих депутатів. «Відсутність свободи слова і друку, сувора цензура значно обмежували інформаційне наповнення радянських газет. В них бракує об’єктивної інформації про стан суспільства, настрої різних верств населення, їхнє ставлення до чинної влади» (Бойко О. Нариси життя Києва. 1919 рік: політика і повсякденність. Київ : [Ін-т історії України НАН України], 2015. С. 29).
49. [Б. п.]. Убийство художника А. А. Мурашко. Известия ВУЦИК. 1919. № 67 (94). 17 июня. С. 2; Пилипенко С. За горло бандитів. Більшовик. 1919. № 53. 17 червня. С. 2; [Б. п.]. Убийство художника Мурашко. Коммунист. 1919. № 83 (111). 17 июня. С. 2.
50. [Б. п.]. Рух по Киіві. Більшовик. 1919. № 6. 16 квітня. С. 2. Водночас Маргарита Мурашко пише про початок комендантської години о першій годині ночі, що потребує додаткового уточнення, але суті справи не змінює.
51. Цей факт підтверджує наш здогад, що текст написано ледь не відразу після загибелі Мурашка.
52. «Эти десять лет большого, глубокого счастья…»: Спогади Маргарити Мурашко. С. 97.
53. «Жене же Мурашко разрешили взять ценности от мужа» ([Б. п.]. Убийство художника Мурашко. Коммунист. 1919. № 83 (111). 17 июня. С. 2).
54. Лукомский Г. Венок на могилу пяти деятелей искусства. С. 22.
55. «Эти десять лет большого, глубокого счастья…»: Спогади Маргарити Мурашко. С. 92.
56. 30 липня 1919 року в цій справі проводилося ще проміжне засідання колегії ВУЧК.
57. Галузевий державний архів МВС України. Ф. 32. Спр. 21923. Арк. 1.
58. Там само. Арк. 3–3 зв.
59. [Б. п.]. Расстрел врагов революции. Большевик. 1919. № 106. 17 августа. С. 3.
60. [Б. п.]. Красный террор. Расстрел за расправы с рабочими и коммунистами. Большевик. 1919. № 115. 29 августа. С. 4.
61. Прахов Н. А. А. Мурашко [рукопис]. Б/д. Архівна колекція родини Понамарчуків. Од. зб. 48 (б). Арк. 7.
62. Один із постраждалих впізнав серед вилучених у Степана Піранова речей свої власні (арк. 150–150 зв.).
63. Водночас одному з постраждалих було надано таку можливість, і він упізнав у Георгії Піранові нападника (арк. 143).
64. Добріян Д. «Я знаю, что Вы почувствуете и не осудите…» Листування Олександра Мурашка з Оленою Праховою. С. 64–73.
65. Прахов Н. Страницы прошлого. Очерки-воспоминания о художниках. С. 266–294. У самій книзі обставини загибелі О. Мурашка подано досить сухо (у порівнянні з рукописами). Це й не дивно, адже в архіві Ю. Кузьменка зберігся написаний рукою Прахова документ під назвою «Какие сделал исправления», де вказано, що з рукопису книги автором викреслено 116 рядків, де йшлося про арешт і загибель митця. Місцезнаходження цього варіанту тексту не встановлено, і невідомо, чи зберігся він взагалі, але навряд чи там було щось сенсаційне, чого ми не зустрічали в інших матеріалах М. Прахова.
66. Отдел рукописей Государственной Третьяковской галереи, Москва (ОР ГТГ). Ф. 220 (Микола Прахов). Спр. 43, 44.
67. Добріян Д. «Кримська справа» Маргарити Мурашко. Антиквар. 2022. № 1 (125). С. 70–83.
68. Зазвичай допитують підозрюваних, обвинувачених або свідків.
69. Прахов Н. А. А. Мурашко [рукопис]. Киев, 24. III. 1940 г. Архівна колекція родини Понамарчуків. Од. зб. 48 (а). Арк. 5 зв. — 6.
70. Прахов Н. А. А. Мурашко [рукопис]. Б/д. Арк. 7–7 зв.
71. Прахов М. А. Останні дні О. О. Мурашка. Зона. 2001. № 15. С. 90. Текст датовано 1949 роком. Імовірно, М. Прахов написав його до 30-х роковин від дня загибелі О. Мурашка.
72. Нагадаймо, що саме на цій вулиці Мурашко працював до останнього дня життя, адже в будинку № 38 (нині № 40) у той час розміщувалася Академія.
73. У Києві з 1963 року існує вулиця Миколи Мурашка, а за законами містобудування давати вулицям однакові чи навіть схожі назви не рекомендовано, хоча тут є вулиці, названі на честь Миколи Грінченка та Бориса Грінченка. Водночас вулиця Олександра Мурашка нещодавно з’явилася в Петропавлівській Борщагівці (Київська агломерація), у Запоріжжі, є вона й у Львові (з 1993 року). Щодо Києва, то, на наш погляд, найкраще було би перейменувати вулицю Миколи Мурашка на Сім’ї Мурашків за аналогією з вулицею Сім’ї Прахових.
74. Полупанов А. Свобода или смерть. Донецк : Издательство «Донбасс», 1966. С. 233.
75. Наприклад, художник Олександр Сиротенко, який тоді перебував у Конотопі, писав, що дізнався про загибель О. Мурашка з газети, очевидно, місцевої (Архів родини О. Сиротенка. Спогади Олександра Сиротенка [рукопис]. Поч. 1970-х років. Арк. 142).
76. Полупанов А. Свобода или смерть. С. 233–234.
77. Галузевий державний архів МВС України. Ф. 32. Спр. 21923. Арк. 158 зв.
78. [Б. п.]. Ликвидация бандитизма. Коммунист. 1919. № 112 (140). 20 июля. С. 2.
79. Красный террор глазами очевидцев / сост., предисл., прим. д. и. н. С. В. Волкова. Москва : Айрис-пресс, 2010. С. 18. «Літо 1919 року Київ жив надією і трепетним очікуванням… і страшним, нечуваним у світовій історії терором: більшовики запровадили інститут заручників, і на кожен успіх дєнікінської армії, на кожне її просування відповідали масовим розстрілом цих заручників. З кожною дниною терор так посилювався, так озвірювався, що мимохіть думалося: коли білі ввійдуть до Києва, чи залишиться в місті бодай один мешканець, який радітиме їхньому приходові й зустріне їх?» (Роки жнив / Серж Лифар. Київ : Сидоренко В. Б., 2020. С. 56).
80. Мельгунов С. Красный террор в России. New York : Brandy, 1979. С. 47–48.
81. Бойко О. Нариси життя Києва. 1919 рік: політика і повсякденність. С. 52.
82. Затонський В. З спогадів про українську революцію. Літопис революції: журнал історії КП(б)У та Жовтневої Революції на Україні. 1929. № 5–6 (38–39) (вересень–грудень). С. 133–134.
83. Доклад Центрального Комитета Российского Красного Креста о деятельности Чрезвычайной Комиссии в Киеве. Красный террор глазами очевидцев. С. 26.
84. Детальніше див.: Добріян Д. М. Мистецька, педагогічна та громадська діяльність Олександра Мурашка (1875–1919) : дис. … канд. іст. наук: 07.00.01. Київ, 2018. С. 184–187.
85. «Эти десять лет большого, глубокого счастья…»: Спогади Маргарити Мурашко. С. 20–24.
86. Галузевий державний архів МВС України. Ф. 32. Спр. 21923. Арк. 15.
87. Під «Кримським фронтом» міг матися на увазі південь України, Таврія, бо з 20-х чисел червня півострів був під контролем білих.
88. Зокрема, «знаменитим матросом» називає Полупанова всесвітньо відомий танцівник і хореограф Серж Лифар, що жив тоді в Києві. Пише він і про «жахливу канонаду», влаштовану Полупановим «на пам’ять про себе» при виході більшовиків з міста (Серж Лифар. Роки жнив. С. 61).
89. Йдеться про помешкання Миколи та Анни Прахових на вул. Великій Житомирській, 40, кв. 20.
90. Як і про свій візит до Прахових, до речі.
91. Прахов Н. Памяти Александра Александровича Мурашко [рукопис]. Киев, 25.XI.1939 г. Архівна колекція родини Понамарчуків. Од. зб. 46 (а). Арк. «к стр. 63».
92. «Эти десять лет большого, глубокого счастья…»: Спогади Маргарити Мурашко. С. 88.
93. Лукомский Г. Венок на могилу пяти деятелей искусства. С. 21. Вочевидь, Г. Лукомський указав годину за радянським часом, натомість М. Мурашко зафіксувала, що її чоловік повернувся додому приблизно о п’ятій годині (тобто о другій дня за сонячним часом). Невелика похибка могла закрастися в записи обох мемуаристів, але сказане свідчить на користь того, що, попрощавшись із колегами у Всевидаві, Мурашко вирушив додому. Тож засідання в Академії (як видно з офіційного документа) та відвідування Спілки професійних художників, про яке згадувала Маргарита, відбувалися у першій половині дня, до візиту у Всевидав. М. Прахов, вкладаючи свідчення в уста вдови, пише, що в день загибелі Мурашко не їздив у місто, а був удома, однак це суперечить і власним спогадам Маргарити, і офіційним документам.
94. Газета «Рада» під редакцією А. Ніковського та С. Єфремова поновила свій вихід 16 вересня (за н. ст.), а вже 25 вересня її було закрито за «самостійницький напрям», що суперечив політиці білогвардійської влади.
95. [Б. п.]. Жертви Чрезвичайки. Рада. 1919. № 1 (28). 3 вересня (16 вересня). С. 2; № 2 (29). 4 вересня (17 вересня). С. 3; № 4 (31). 6 вересня (19 вересня). С. 3; Різниченко В. Жертви Чрезвичайки. Рада. 1919. № 6 (33). 8 вересня (21 вересня). С. 2–3; № 7 (34). 10 вересня (23 вересня). С. 2.
96. [Б. п.]. Жертви Чрезвичайки. Убивство О. О. Мурашка. Рада. 1919. № 2 (29). 4 вересня (17 вересня). С. 3.
97. [Б. п.]. Убийство художника А. А. Мурашко. Известия ВУЦИК. 1919. № 67 (94). 17 июня. С. 2; [Б. п.]. Смерть художника Мурашко. До вбивства худ[ожника] Мурашко. Боротьба. 1919. Ч. 98 (155). 17 червня. С. 2.
98. [Б. п.]. Вбивство художника А. А. Мурашко. Вісти ВУЦВК. 1919. № 67 (94). 17 червеня. С. 2.
99. «Эти десять лет большого, глубокого счастья…»: Спогади Маргарити Мурашко. С. 85.
100. Там само. С. 97.
101. Лукомский Г. Венок на могилу пяти деятелей искусства. Памяти Е. И. Нарбута, В. Л. Модзалевского, А. А. Мурашко, К. В. Шероцкого и П. Я. Дорошенко. Берлин : Грани, [1922]. 30 с.
102. Лукомський Г. Смерть О. Мурашка. Голос (Holos / Die Stimme). 1944. № 57–58 (204/5). 25 грудня. С. 4.
103. Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР. 1917–1941 рр. : джерелознавче дослідження. С. 667.
104. Лукомский Г. Венок на могилу пяти деятелей искусства. С. 19–20.
105. Лацис Мартиньш Янович (Мартин Іванович), справжнє ім’я — Судрабс Ян Фрідріхович (1888–1938) — член колегії ВЧК; у квітні–вересні 1919 року (за іншими джерелами в 1919–1921 рр.) очолював ВУЧК. Петерс Яків Христофорович (1886–1938) — з грудня 1917-го голова Ревтрибуналу, член колегії та заступник голови ВЧК; у 1919-му комендант Київського кріпосного (укріпленого) району.
Із доповіді Центрального Комітету Російського Червоного Хреста про діяльність Надзвичайної Комісії в Києві: «Головою ВУЧК був Лацис, жорстокий латиш, що не знав пощади. Чим він раніше займався, невідомо. Він був не простим катом, а теоретиком та ідеологом більшовицької інквізиції. За його підписом у київських радянських „Известиях“ друкувалися статті, що доводили право комуністів нещадно винищувати своїх ворогів. Зовні Лацис був благовидною, вихованою людиною, і провадив він свою люту роботу з латиською систематичністю. Згодом йому на підмогу приїхав інший латиш, Петерс» (Красный террор глазами очевидцев. С. 35).
Наприкінці 1918 року, коли більшовики проголосили червоний терор офіційною державною політикою, Лацис писав: «Ми вже не боремося проти окремих особистостей, ми знищуємо буржуазію як клас. <…> Не шукайте у справі обвинувальних доказів того, чи повстав він проти Ради зброєю чи словом. Передусім ви повинні його спитати, до якого класу він належить, якого він походження, яка в нього освіта і яка його професія. Оці питання мусять вирішити долю звинуваченого. У цьому сенс і суть Червоного Терору» (Лацис. Красный террор. Красный террор. 1918. № 1. 1 ноября. С. 2; Надзвичайна комисія. Розмова с т. Лацісом. Більшовик. 1919. № 7. 17 квітня. С. 4; [Б. п.]. Красный террор. Большевик. 1919. № 35. 24 мая. С. 1).
106. Лукомский Г. Венок на могилу пяти деятелей искусства. С. 20.
107. Абрам Борисович (Беркович) Козлов (1877–1933) — художник, педагог; знав Мурашка щонайменше з 1913 року, адже викладав у його школі-студії. 1 травня 1919 року був призначений помічником завідувача художнього підвідділу Всевидаву (заступником завідувача був Г. Лукомський), і саме він залучив Мурашка до служби у видавництві. 6 червня Козлов поїхав до Харкова у відрядження, де захворів, про що писав Мурашку; згідно зі звітом, повернувся не раніше 8 липня. Тому навряд чи Маргарита Мурашко говорила з ним у той час про арешт чоловіка. Чи відбувалася описана Лукомським розмова у день загибелі Олександра, залишається не з’ясованим (ЦДАВО України. Ф. 166. Оп. 1. Спр. 727. Арк. 2–2 зв.; Спр. 736. Арк. 50; Спр. 766. Арк. 1).
108. Лукомский Г. Венок на могилу пяти деятелей искусства. С. 21. Цікаво, що в трактуванні подій Лукомський посилається на слова Маргарити, одначе у своєму тексті вона не згадує про допит Олександра в ЧК.
109. ЦДАВО України. Ф. 166. Оп. 1. Спр. 782. Арк. 70.
110. Там само. Арк. 6 зв.
111. [Б. п.]. Всеукрвидавництво. Боротьба. 1919. Ч. 109 (166). 29 червня. С. 2.
112. Рубан-Кравченко В. Кричевські і українська художня культура XX ст. Василь Кричевський. Київ : Криниця, 2004. С. 599.
113. Бурачек М. Спогади про Г. І. Нарбута. Бібліологічні вісті. 1927. № 1 (14). С. 98.
114. Науковий архів Інституту археології НАН України. Ф. 9 (Архів Данила Щербаківського). Оп. 1. Спр. 140. Арк. 29–29 зв.; Ходак І. Людський заробіток. Данило Щербаківський: сильвета українського мистецтвознавця. Харків–Київ : Видавець Олександр Савчук, 2020. С. 293–298.
115. Документально-архівний фонд Національного художнього музею України (ДАФ НХМУ). Ф. 12 (Фонд Олександра Мурашка). Од. зб. 103. Арк. 1 зв.
116. Там само. Ф. 1 (Фонд Георгія Нарбута). Од. зб. 7. Арк. 1; Ф. 28 (Фонд Абрама Маневича). Од. зб. 69. Арк. 4.
117. Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України. Ф. 335 (Архів Костянтина Піскорського). Оп. 1. Спр. 161. Арк. 1 зв. — 2.
118. ДАФ НХМУ. Ф. 12. Од. зб. 11. Арк. 1.
119. Там само. Ф. 28. Од. зб. 69. Арк. 2.
120. У фонді А. Маневича зберігається запрошення на засідання Ради Академії, підписане М. Бойчуком того самого дня, що й посвідчення О. Мурашка, 24 травня 1919 року (Там само. Арк. 6).
121. Добріян Д. М. Мистецька, педагогічна та громадська діяльність Олександра Мурашка (1875–1919). С. 157–159, 163, 166, 178–179, 181, 183–184.
122. Державний архів Київської області. Ф. Р-142 (Відділ народної освіти Київського губернського виконавчого комітету Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, м. Київ). Оп. 1. Спр. 37. Арк. 31.
123. Прахов Н. Памяти Александра Александровича Мурашко [рукопис]. Арк. 63–65.
124. ОР ГТГ. Ф. 220. Спр. 43, 44.
125. Прахов М. А. Останні дні О. О. Мурашка. Зона. 2001. № 15. С. 86–88.
126. Прахов Н. А. А. Мурашко [рукопис]. Киев, 24. III. 1940 г. Арк. 6.
127. Лукомский Г. Венок на могилу пяти деятелей искусства. С. 20.
128. ОР ГТГ. Ф. 220. Спр. 43. Арк. 32. У «Зоні» також є ця цитата, але дещо скорочена.
129. М. Прахов, ніби цитуючи слова О. Мурашка, писав: «Ти розумієш, що тебе й Анночку я поки ніяк не можу включити до складу професури — ви обидва „москалі“, і Бойчук і Нарбут ні за що не пропустять вас. Із часом, можливо, і для вас буде робота» (Прахов Н. А. А. Мурашко [рукопис]. Киев, 24. III. 1940 г. Арк. 4).
130. Прахов Н. А. А. Мурашко [рукопис]. Арк. 6. Щоб бути переконливим, М. Прахов навіть описав, як Мурашко нібито ще 28 грудня 1918 року (у книзі спогадів — 28.12.1917) готувався до першого (чи другого) приходу більшовиків, організовуючи професійну спілку художників. З огляду на те, що про діяльність цього мистецького угруповання відомо вкрай мало, про роль Мурашка в її практичній роботі ще менше, а про ставлення митця до влади — тільки від Прахова (який робить цей висновок на основі виразу «служба огидна»), слід критичніше ставитися до цих слів мемуариста (Прахов Н. Страницы прошлого. Очерки-воспоминания о художниках. С. 284–285; Красовицкая Т., Филина Ю. «Пробудившиеся утром киевляне были буквально ошеломлены изменившимся за одну ночь видом города». Воспоминания художника Н. А. Прахова. 1918–1919 гг. Отечественные архивы. 2015. № 1. С. 96–115).
131. Прахов Н. А. А. Мурашко [рукопис]. Б/д. Арк. 7 зв. — 8.
132. Прахов Н. А. А. Мурашко [рукопис]. Киев, 24. III. 1940 г. Арк. 4 зв.
133. «Знаєте, Тіно, я дуже люблю життя…»: Спогади про Олександра Мурашка. С. 59.
134. Цит. за: Білокінь С. Бойчук та його школа / авт.-упоряд. С. Білокінь. Київ : Мистецтво, 2017. С. 42.
135. Соколюк Л. М. Бойчук та його школа. Харків : Видавець Савчук О. О., 2014. С. 60–64.
136. Редько К. Зрачки солнца (автобиографическая повесть). Глава 18-я. Искусство и гражданская война. Українські авангардисти як теоретики і публіцисти / упоряд.: Д. Горбачов, О. Папета, С. Папета. Київ : Тріумф, 2005. С. 354. Водночас К. Редько згадує про арешт Михайла Бойчука та його перебування у ВУЧК навесні 1920-го, вказуючи дуже цікаву причину арешту: «Усім добре відомо, якщо справа потрапила до Чека, це не жарти. Прийшли до М. Л., показали ордер на арешт і повели до грізної установи. Нам стало відомо — на нього донесли. Коли більшовики відступали з Києва, він нібито перебував у зв’язку з українцями, що боролися проти комунізму. Очевидно, його особисті вороги захотіли скористатися моментом і в такий спосіб поквитатися. Усе це були тільки здогадки» (Там само. С. 354–355).
137. Соколюк Л. М. Бойчук та його школа. С. 60.
138. Красный Киев. Культурно-просветительный пароход «Большевик». [Дві фотографії прикрашеного пароплаву «Більшовик»]. Красный офицер. [1919]. № 2 [червень]. С. 19.
139. [Б. п.]. Відкриття агітаційного пароплаву «Більшовик». Більшовик. 1919. № 35. 24 травня. С. 2; [Б. п.]. Відчинення клюбу ім. Шмідта та пароплава «Більшовик». Більшовик. 1919. № 37. 27 травня. С. 4; [Б. п.]. Відправлення агітаційного пароплаву «Більшовик». Більшовик. 1919. № 39. 29 травня. С. 2; [Б. п.]. Подорож «Більшовика». Більшовик. 1919. № 95. 5 серпня. С. 3.
140. Полупанов А. Свобода или смерть. С. 150.
141. З огляду на керівну посаду Мурашка у Всевидаві, художній відділ якого оздоблював інший пароплав — «пам’яті Леоніда П’ятакова», Мурашко також міг знати Полупанова, а це вже зачіпка, що потребує додаткового пошуку.
142. Сторчай О. Микола Прахов: сторінки автобіографії й оповідання-спогади із неопублікованої книги «Всё, что припомнилось». Сучасні проблеми дослідження, реставрації та збереження культурної спадщини. 2015. Вип. 11. С. 323.
143. Редько К. Зрачки солнца (автобиографическая повесть). С. 344.
144. Красовицкая Т., Филина Ю. «Пробудившиеся утром киевляне были буквально ошеломлены изменившимся за одну ночь видом города». Воспоминания художника Н. А. Прахова. 1918–1919 гг. С. 96–115.
145. Наприкінці літа 1919 року ситуація для більшовицького режиму стала вкрай загрозливою, а в Україні — катастрофічною. 18 серпня 1919 року вийшло перше число газети «Красный меч», друкованого органу Політвідділу Особливого корпусу військ ВУЧК, цілком присвячене обґрунтуванню терору.
146. Доклад Центрального Комитета Российского Красного Креста о деятельности Чрезвычайной Комиссии в Киеве. Красный террор глазами очевидцев. С. 38.
147. Дневник и воспоминания киевской студентки (1919–20 гг.). Архив русской революции. Т. 15. Берлин, 1924. С. 211. Історикиня Олена Бойко певна, що «До служби буржуазію спонукали не лише меркантильні інтереси, а й можливість захистити себе від репресій режиму: отримати охоронну грамоту на квартиру, бібліотеку, уникнути мобілізацій. Близькість до влади, де процвітали хабарництво і протекція, давала можливість врятувати за гроші життя близьких та знайомих» (Бойко О. Нариси життя Києва. 1919 рік: політика і повсякденність. С. 43).
148. Домонтович В. Без ґрунту. Спрага музики. Вибрані твори. С. 167