Мисткиня Олена Голуб: «Наші загиблі воїни і безневинні жертви заслуговують на безсмертя, яке є доти, поки житимуть люди, що їх пам’ятають»

Емоційна підтримка  актуального українського медіа-мистецтва в Америці та Україні.

«… ми будемо творити навіть серед руїн»

Максим Кривцов

Інтерв’ю з  мисткинею  Оленою Голуб. Спілкувалася Анна Лобановська

В нашій розмові з Оленою Голуб, медіа-художницею і мистецтвознавицею, ми торкнулися подій її участі у Міжнародному арт-ярмарку «TRYST/NOMAD» в Лос-Анжелесі та відкритті персональної виставки в Києві «Кроки до відродження»:

• Пані Олено, нещодавно ви взяли участь у Міжнародному художньому ярмарку в Торанс Арт Музеї округу Лос-Анджелеса, тобто вашу групу запросили вдруге, як і торік. Розкажіть, будь
  ласка, про концепцію ярмарку.

• Так, цього року наша група Open O’pen$, яка має неформальний статус, була запрошена на ярмарок Торанс Арт Музею, який шукає серед неіституційних самоорганізацій нові тенденції, спеціалізується на підтримці сучасного мистецтва у вільних проявах. Щорічні проєкти TRYST/NOMAD являють зустріч неординарних американських митців з європейськими та азійськими. Нагадаю, що слово TRYST означає «зустріч», а NOMAD означає «кочівник», з термінології трансавангарду. Тематика мистецтва на ярмарку вражала розмаїттям, від відстороненої естетики абстрактних робіт до гостросоціальних. Так, помітними стали твори, де відбивалась реакція американців на деякі невдалі постанови Трампа щодо емігрантів та квір-меншин.

• Яку нову експозицію ви представили у 2025 році?
• Цьогоріч ми виступили у зміненому складі, адже наша група не має суворого регламенту, а кураторство не фіксоване, тобто роботи обираємо спільним обговоренням. Я запропонувала виставити роботи тих митців, з якими брала участь у минулі роки і добре знаю їх громадянську позицію, добірка всім сподобалась. У невеликому відведеному нам приміщенні розмістили 33 цифрові роботи проєкту «Wartime-Lifetime/Час війни-Час життя» шести авторів: Олега Харча (Харченка), Олени Голуб, Андрія Будника, Гліба Вишеславського, Володимира Харченка і нідерландця Рене ван Кемпена. Безумовно, наша головна тема стосувалася російсько-української війни, і не тільки в особистому переживанні, а і в зверненні до світу, до тих, хто «втомилися» слухати про війну. Як ми спостерігали, байдужих не було, реакція глядачів була навіть більш емоційною, ніж у минулому році, деякі до сліз переймалися співчуттям до постраждалих українців. Мер міста Торанса пан Джорж Чень, після промови на відкритті арт-ярмарку, зайшов до нашої експозиції й жваво цікавився творами. Щоправда, йому не дуже сподобався оммаж до Караваджо у роботі А. Будника, де обличчя відомого «Нарцису, який милується своїм відображенням», було майстерно замінене на обличчя Трампа, з яким мер безпосередньо співпрацює, а не критикує. Втім, пан Джорж Чень відмітив, що у демократичній країні ми маємо право на свою думку.
  Іронічний погляд художника, зрозуміло, з’явився в період, коли президент не підтримував нашу боротьбу, лише згодом усвідомивши, як тісно пов’язані події у світі і як підтримка Америки може вплинути на позитивний хід історії.

• Ваша експозиція, на мій погляд, дуже вдала за підбором творів і митців. Чи є бажання представити таку виставку в Україні?
• Якщо хтось із кураторів зацікавиться, в такому складі ми можемо запропонувати експозицію в Україні. Втім, ми всі беремо участь в інших кураторських проєктах, яких нині чимало. Так Олег Харч нещодавно брав участь у масштабному проекті «Універсалізм» в Інституті проблем сучасного мистецтва, Гліб Вишеславський і Володимир Харченко виставляють роботи у камерних локаціях, Андрій Будник здебільшого бере участь у виставках разом з групою «Креативний простір», а я от нещодавно влаштувала персональну виставку в Києві «Кроки до Відродження».

• Пані Олено, вітаю вас з проведенням виставки! На ній вельми емоційні й драматичні роботи. Мене особливо вразила композиція, присвячена загиблому поету Максиму Кривцову з позивним «Далі». Ви згодні, що пам’ять про наших героїв дарує їм безсмертя?
• Дякую. Виставка в Києві стала для мене значною подією. Адже мені досі доводиться тимчасово, до закінчення війни, перебувати в Каліфорнії. Всі мої думки про батьківщину – у творах, які можу здійснити на комп’ютері у цифровому форматі. Я слідкую за подіями в Інтернеті, отримую на імейл фотографії дітей, онуків, знайомих вулиць тощо, й створюю колажі в ритмі своїх переживань і роздумів. Справжні почуття знаходять дорогу до тих, хто їх також поділяє. Наші загиблі воїни і безневинні жертви заслуговують на безсмертя, яке є доти, поки житимуть люди, що їх пам’ятають. Ми любитимемо захищене ними, дароване життя, взявши собі частку їхніх поглядів, пісень, що співали, віршів, які творили, розповімо дітям, а ті – далі, щоб не втрачалась єдність. Свої роботи вважаю потрібними в цьому ланцюжку. Доля, напевно не випадково, дала мені можливість демонструвати їх у приміщенні Київської міської лікарні №8, де чимало військових перебувають на реабілітації. Сподіваюся, що мої колажі допоможуть їм у зціленні, адже полотна заряджені Вірою у перемогу, Надією на краще майбутнє і Любовʼю до ближніх. Тут наразі пригадалось, що одне з ваших інтерв’ю називалось «Олена Голуб: «В пʼять років я мріяла врятувати людство від хвороб». Так, я в дитинстві про таке думала, і от мрія частково здійснюється.

• Будь ласка, розкажіть, як вам вдалося, з-за океану, влаштувати експозицію в Києві «Кроки до Відродження»
• До цього привів чудовий збіг інших випадків, які здалися мені не випадковими, чи не містичними. Паралельно із процесом народження моїх нових робіт в Каліфорнії, які потребували бути побаченими, на іншому боці планети відбулось створення-відновлення галереї «Мистецька світлиця» у новій, особливій локації. Пані Валентина Єфремова, перебуваючи в лікарні через захворювання серця, випадково знайшла місце, де зручно вмостилася з’їсти пиріжок, куплений у буфеті. Відома мистецтвознавиця, заслужена працівниця культури України, подивилась на кам’яні стіни фойє фаховим оком: вони гарні, але порожні. «Тут має бути художня галерея!», – вимовила вона і організувала підписання договору між керівництвом лікарні та Спілкою художників. Тож у розмові зі мною по телефону поділилася можливістю провести там виставку, тільки порадила знайти когось, щоб допоміг з машиною привести мої роботи до галереї. Другий щасливий для мене випадок – моя племінниця Ірина Титова якраз працює рентгенологом у цій лікарні і має власний автомобіль, на якому згодилась доставити мистецтво тітоньки без проблем. Тож я зробила у київській друкарні онлайн-замовлення на виготовлення 15 друкованих на полотні цифрових робіт, на підрамниках, і вони швидко потрапили до виставкової зали. Третій приємний випадок – у мого сина знайшовся час у суворому робочому графіку, в чому він не був впевнений, щоб бути присутнім разом з дружиною і донькою, замість мене, на відкритті виставки 5 серпня 2025 року. Тож моє відеозвернення до глядачів показав син Андрій Яковенко, і коли я наприкінці вимовила «Слава Україні!», мені хором відповіли «Героям слава!». От такий був живий зв’язок, що подолав відстань. Що й говорити, я дякую всім близьким людям і Богові, що виставка відбулась. Її зможуть побачити у святковий День Незалежності 24 серпня всі бажаючі.

• Ви обрали для нинішньої виставки по декілька робіт із своїх різних серій – «Простір», «Перемога світла», «Кроки до відродження», «Неоконструкції», «Київ через віки». Чи плануєте в подальшому їх продовження?
• Ну, як то кажуть, далі буде… Але якось без спеціального планування. Знаєте, творчість – то такий спонтанний процес. Іноді мені здається, що не я роблю композиції, а вони самі мене обирають, коли заманеться, а я тільки чуйно прислухаюся, щоб не схибити, зробити так, щоб зберегти цілісність думки і ще й про красу-гармонію не забути.
  Хочу підкреслити, що в цьому виді творчості основний «оригінал» твору, про який зазвичай питають, зберігається у голові художника та на його комп’ютері. Ті примірники, які далі друкуються, виходять обмеженим тиражем, які автор перераховує й зазначає на примірнику. Скажімо, 1/20 означає – перший друкований з усіх 20 примірників (інформація важлива для колекціонерів). У своїй персональній виставці в галереї «Мистецька світлиця» я демонструю роботи, вперше надруковані на полотні (після меншого розміру на папері), розміром 70х50 см, в цьому унікальність їх «матеріального» втілення.
  У серіях «Простір» і «Перемога світла» за основу я обирала щоденникові малюнки найжахливіших перших днів війни. Свої переживання трансформувала, як пережиту травму, у своєрідні абстрактні композиції. В назвах збережено дати зображень тих днів.
  У серії «Кроки до відродження» я поєднала у колажі власний живопис і фрагмент картини Лариси Пішої, процитувала відомі графіті британця Бенксі, які він створив на стінах зруйнуваних рашистами будинках міст України. Піднесений настрій віри у перемогу демонструє фото, на якому я несу пальмову гілку (зроблене моєю дочкою Ганною). Так поєдную особисте ставлення з усвідомлення того, що справедливу боротьбу українців підтримують люди й митці інших країн.
  Назва серїї «Неоконструкції» має конотацію до авангардного напрямку сторічної давнини. Колись конструктивісти створювали свої утопічні уявлення про будівництво майбутнього у вигляді чітких геометричних композицій. Мої неоконструкції створюю з найрізноманітніших гнучких форм, що несуть життєдайність і також спрямовані у майбутнє. Чималу роль грають у серії зображення внучки Лєї («Захист») і правнучки Мії («Лист для тата»), як розширення власного «Я» у наступних поколіннях. Їм, власне, й будувати архітектоніку країни.
  Серію «Київ через вікі» я почала давно (дещо перегукується з серією «Меморіальні портрети» 2007 року). Нині вирішила доповнити роботами 2025 року, змінивши зображальні засоби. Відчула нову актуальність у зверненні до наших великих мислителів. Під час війни їх далекоглядна мудрість підтримує стійкість духу українців, не даючи впасти у зневіру. Невмирущість великих життєдайних ідей підкреслила тим, що відомі пам’ятники уявила неушкодженими часом, в уявному футуристичному середовищі, на старих, розмальованих графіті постаментах, в оточенні невідомих літаючих пристроїв.
  Іноді я повертаюся до минулих серій, а більше – започатковую нові. Кожна має своє особливе звучання, візуальну модульну структуру, ритм об’ємів, світла й тіні. Цифровий колаж – річ складна й багатогранна, я довго виношую задум, варіюю комбінації деталей, а потім охоплюю їх разом у момент осяяння. Технологія із застосуванням програми фотошоп та інших відома багатьом і все більше заповнює медіа-простір, але всі вони різної якості, нерідко мають прикладне значення. Чимало традиційних живописців не визнають цифрову творчість мистецтвом. Я ж визнаю, вважаю свою роботу справжнім мистецтвом і прагну найвищої якості. В кожну композицію вкладаю всю душу. То сподіваюся, що отримаю відповідний відгук.