Про художню мову Алли Ворохти (1946 — 2025) — одеської художниці, ілюстраторки та викладачки художнього училища ім. Грекова.
Автор тексту — Микола Ворохта, заслужений художник України, чоловік Алли Ворохти, vorokhta.com.
Es wird der bleiche Tod mit seiner kalten Hand
Dir endlich mit der Zeit umb deine Brüste streichen –
Die werden theils zu Staub, theils nichts und nichtig werden –
Denn dein Herz kann allein zu aller Zeit bestehen.
Андреас Грифіус «An die Welt», 1636
Філософія vanitas у творчості Алли Ворохти
Мистецтво — це не лише творення нового, а й вивчення минулого, нагромадження знаків, що формують внутрішній всесвіт художника.
Предмети — старі рамки, фрагменти тканин, дерев’яні скриньки, ляльки, музичні інструменти, фотографії — оселяються в майстерні митця і набувають статусу талісманів, рефлексій, слідів часу. У творчості Алли Ворохти речі мали не просто декоративне чи тематичне значення — вони ставали основою її художнього мислення. Її студія в Одесі нагадувала кабінет курйозів, в якому зосереджувались джерела натхнення: ескізи, етюди, листівки, старовинні предмети побуту, дитячі іграшки, тканини, графіка попередніх поколінь. Усе це формувало її унікальну візуальну мову, з якої поставали офорти, ліногравюри, декоративні панно та серії складної графічної риторики, вишукані живописні роботи.
Предмети її творів жили власним життям, і часто це було життя другого шансу: старі фото, музичні інструменти, свічки, черепашки, уламки прикрас чи меблів у її натюрмортах несли сліди користування, зношеності — і водночас стали основою глибоко символічного простору. У цих творах оживала барокова філософія vanitas: присутність смерті як підтвердження вартості життя, краса речі як знак її тлінності, композиція — як медитація над плином часу.
Надзвичайно глибоке розуміння барокової концепції марності земних речей і невідворотності часу притаманні всій творчості Алли Ворохти. Її твори вибудовують візуальні «кабінети пам’яті», де кожний предмет є носієм символічного навантаження.
Роботи художниці
Ось натюрморт із старовинним фотоапаратом. Старовинні книги і банкноти, монети, вінтажний годинник і старі фото стають знаками минулого, що застигло назавжди. Механіка фіксації зображення (камера) та механіка фіксації часу (годинник) контрастують із тим, що неможливо зафіксувати — з самою течією життя.
Скупчення предметів натякає на музейний характер пам’яті, де життя розчиняється у знаках і образах.
У другій роботі – «Memento» поєднані скрипка (як символ мистецтва й гармонії), годинник, плід граната, монети, фігурка вершника, янгол і свічка — це весь класичний репертуар барокового vanitas. Тут акцент зміщується від матеріального до екзистенційного: мистецтво (скрипка) та дух (янгол) протиставлені часові (годинник) і руйнації (гранат, що розпадається). Піраміда вносить алюзію на вічність і філософський порядок, проте композиція в цілому говорить про крихкість усіх людських побудов.
В обох натюрмортах відчутна музейна інтонація — пам’ять збережена у предметах, які водночас засвідчують марність спроб упіймати життя. Це глибоке сприйняття світу й буття, перетлумачене через графічну мову.
Алла Ворохта продовжує традицію vanitas у сучасній культурі, коли перетворює старі речі на універсальні образи минаючого й незворотного: ніжно, з пошаною, без демонстративного трагізму, але з глибоким внутрішнім резонансом.
Її натюрморти, про які йде мова, репрезентують глибоку концепцію колекціонування як творчої стратегії художника — коли речі не просто зображаються, а заселяють уявний простір митця, стають носіями пам’яті, символами мислення, ключами до побудови цілісного візуального світу.
Усі композиції — різні за технікою, матеріалом і тональністю — об’єднані ідеєю внутрішнього архіву, де предмети втрачають свою утилітарну функцію й починають «говорити» мовою форми, історії та мовчазної присутності.
Натюрморт з олов’яним солдатиком — теплий, майже монохромний живописний наратив, в якому поєднано речі побутові, ритуальні, ігрові та декоративні. Композиція вибудовується навколо ідеї «речового спокою», але в цьому спокої закладена внутрішня напруга: натяк на час, що зупинився; на світ, що збирається у символічний лад. Свічка як ознака минущості, гральні кості — нагадування про випадковість, шахові фігури та Zinnsoldat (олов’яний солдат) — про ідею гри та стратегії. Це колекція елементів, що ніби випадково зійшлися на поверхні пам’яті мисткині.
На іншій акварелі — з глибоким колористичним розмаїттям — відсутня класична геометрія. Натюрморт стає радше зоровим потоком — наближеним до кабінету художника чи театрального кута. Це не просто предмети, а фрагменти інтер’єру життя, колекція відчуттів і побутових знаків, зібраних у акті спогаду. Порожня рама вказує на ідею невидимого образу — те, що мало би бути центром, відсутнє. Це колекціонування втраченого, фрагментованого, але цінного.
Монументальна робота «ХХ сторіччя» поєднує фігури античних скульптур, мушлі, драпіровану тканину й декоративні об’єкти. Це приклад «археологічного» натюрморту, де художник вибудовує візуальну капсулу часу, ніби реконструюючи уявний музей. Скульптура з втраченими частинами тіла, фриз із музикантами, черепашки, індуїстська фігурка Шиви в колесі сансари — все це утворює інтелектуальну колекцію образів, що виходять за межі побуту й звертаються до історії культури, релігії, часу.
Колекціонування у творчості митця — це не механічне нагромадження предметів, а формування внутрішнього лексикону. Речі в цих натюрмортах функціонують як візуальні слова, обрані для висловлення складних почуттів: ностальгії, втрати, іронії, шанобливості. Художник обирає не предмет, а «відлуння» предмета — його зміст, символ, спогад. Така практика споріднена з філософією стоїцизму: речі стають знаками часу, і саме через них можливо передати не лише видиме, а і невидиме — стан душі, тишу, глибину буття. Усе це формує колекцію — не фізичну, а ментальну — як візуальний слід існування.
Книжкова ілюстрація
Особливий пласт творчого спадку Алли Ворохти становить книжкова ілюстрація — напрочуд глибока і самобутня. Вона працювала з текстами Олеші, Андерсена, Гоголя, Шварца, Музеуса, Гете, Родарі, Каттнера, Бабеля, Шолом-Алейхема, Паустовського, Жаботинського. Її ілюстрації не слідували текстові, а розгортали його паралельно, створюючи метафоричний простір, у якому слово і образ були рівними.
Частина цих ілюстрацій увійшла до музейних колекцій, зокрема до постійної експозиції Одеського літературного музею, де зберігаються її роботи до «Трьох товстунів» Юрія Олеші, оповідей Миколи Гоголя та новел Ісаака Бабеля.
Але багато з її книжкових серій не побачили світ у друкованому вигляді. Ілюстрована нею версія «Трьох товстунів» була видана лише через 40 років після створення малюнків, а підготовлена до друку книга «Макраме. Секрети композиційних рішень» так і залишилась у рукописі.
Водночас, книги з ілюстраціями Алли Ворохти сьогодні є бібліографічною рідкістю і цінуються серед колекціонерів. Це стосується й всього творчого добутку художниці — її твори представлені у музейних колекціях України, а також у приватних зібраннях у 67 країнах світу. Масштаб впливу мисткині поширювався далеко за межами локального контексту.
Творча спадковість, яку вона передала своїм учням і колегам, є окремою цінністю. Її учні — нині знані художники, продовжують працювати в сфері графіки, книжкової ілюстрації, живопису і декоративного мистецтва. Отже, Алла Ворохта залишила по собі не лише багатий художній доробок, а й тип мислення — зосередженого, пильного, проникливого. Її творчі роботи насичені знаком, це мова, якою вона говорить з глядачем. І сьогодні ця мова не втрачає своєї сили, бо кожна її лінія, кожна пляма тіні — це продовження великої розмови про красу, пам’ять, час і Людину. Вічної розмови.
Головне фото — Алла Ворохта. Осінній натюрморт. Папір, акварель 75х45, 1987 рік.