Журнал Антиквар

«Ми повинні вести чесну гру і починати її з чистого листа»

voznyak

Ситуацію, пов’язану з результатами аудиту у Львівській національній галереї мистецтв імені Бориса Возницького, ми попросили прокоментувати її генерального директора, культуролога, політолога, головного редактора та засновника Незалежного культурологічного часопису «Ї» Тараса Возняка.

— Пане Тарасе, це наше перше спілкування відтоді, як ви очолили Львівську галерею мистецтв. Для багатьох ваше призначення стало несподіванкою, адже ви не мали досвіду музейної роботи. З яких причин ви подали свою кандидатуру на конкурс, у чому ваш професійний інтерес?

— Львівська галерея мистецтв є інструментом, який будує ідентичність українського народу, його політичну свідомість. І саме у цьому плані для мене стала очевидною криза цієї інституції. Подивіться, скажімо, на Вавельський замок у Кракові — він є не тільки мистецьким закладом, але й величезною машиною, яка творить польську політичну націю. До цього музею заходить дитина, а виходить свідомий громадянин Республіки Польща. У нас таких музеїв практично немає… За винятком хіба що «Софії Київської». Займаючись не тільки художніми, але й політичними проектами, я звернув увагу на Львівську галерею мистецтв, яка, на мою думку, теж має шанс стати одним з істотних інструментів творення майбутньої України. Це щодо мотивації.

А тепер стосовно форми цього інструменту. В історії Львівської національної галереї можна виділити декілька етапів.
Перший — Галерея європейського мистецтва, заснована на початку ХХ століття зусиллями міського магістрату та громадянами, які збирали, а потім дарували музеєві свої колекції. Так воно тривало десь до кінця 30‑х, коли почалися процеси, що змінили силует цього закладу.

На другому етапі — після 1939 року — галерея стала накопичувачем скарбів, які вилучалося зі знищених церков, націоналізованих палаців, приватних колекцій тощо. Інколи ми з гордістю дивимося на наші запасники й кажемо, що вони — найбільші в Центральній Європі, а насправді всі ці іконостаси мали бути в церквах, скульптури — в костьолах, єврейське ритуальне срібло — в синагогах, меблі — в палацах…

Третій етап розпочався, коли у 70‑ті роки музеєві було передано Олеський замок, а згодом чимало інших об’єктів, котрі є пам’ятками архітектури. І де-факто вага цих пам’яток стала ледь не більшою від ваги художніх цінностей, що там зберігаються. Таким чином галерея непомітно для всіх перетворилася з чисто музейної установи на заповідник, не маючи такого статусу. І це стало причиною великих проблем.

Моїх попередників, а тепер і мене інколи запитують: чому ви не відновлюєте той чи той замок? А ми не робимо цього хоча б тому, що вони не є нашою власністю — усі ці пам’ятки знаходяться на балансі Львівської облради, Львівської обладміністрації, міськради тощо. Якщо б ми навіть мали гроші і вкладали їх у відновлення таких об’єктів, це було б порушенням фінансової дисципліни. Зараз стоїть завдання виправити цю неадекватну ситуацію, тобто підготувати юридичне підґрунтя для ефективного функціонування величезної інституції, розробити та оформити документацію згідно з тією реальної формою, яку Галерея мистецтв має на сьогоднішній день. Форма мусить нарешті відповідати змісту.

— За період вашого директорства, на жаль, найбільшого розголосу набула тільки ситуація з аудитом, який виявив нестачу стародруків. Значна частина професійної спільноти сприйняла цю інформацію винятково як спробу заплямувати ім’я Бориса Возницького. Що ви скажете з цього приводу? У якому стані перебуває ця справа зараз, і як взагалі вона може розвиватися?

— Зайнявши посаду генерального директора, я був зобов’язаний провести аудит, щоб усі зловживання, які могли статися доти, не були б списані на мене. Перевірку здійснюють кільканадцять уповноважених на це комісій в усіх підрозділах нашої галереї, і вона ще не закінчена. Мушу розчарувати спільноту: її результати будуть менш втішні, ніж ті, котрі вже оголошено.
Щодо причин зникнення такої величезної кількості культурних цінностей, то їх з’ясовуватимуть навіть не комісії, що проводять звірку, а співробітники Національної поліції, прокуратури, Служби безпеки України. Саме вони дадуть відповіді на всі запитання. А емоції — мої чи чиїсь іще — тут жодного значення не мають. Ми повинні вести чесну гру і починати її з чистого листа, що я й роблю.

— Як ви гадаєте, що можна зробити для того, щоб стародруки або інші коштовні видання, викрадені з музейних чи архівних збірок, не потрапляли на вторинний ринок, а звідти — до приватних колекцій, власники яких найчастіше навіть не здогадуються про кримінальне походження придбаних речей?

— Передусім, потрібен чіткий і грамотний сучасний облік. Ми, зокрема, не тільки перевіряємо фонди Музею мистецтва давньої української книги, а й здійснюємо фотофіксацію, яка дає змогу зберегти «обличчя» експоната. Навіть якщо книга тиражна, кожен її примірник має свої відмінності — там немає сторінки, там печатка, там напис. Усі ці деталі дозволяють ідентифікувати предмет. З грудня минулого року ми ведемо оцифрування наших артистичних об’єктів у відповідних електронних таблицях. Це стосується і книг, і картин, і інших мистецьких цінностей.

— Кілька років тому на замовлення Держслужби з переміщення культурних цінностей ми видавали каталог предметів, викрадених з державних і приватних зібрань. Абсолютна більшість таких речей не мала фотозображень, а інформацію про них було подано за міліцейськими протоколами. Ті описи не давали можливості не тільки ідентифікувати предмет, а навіть скласти про нього уявлення.

— Не виключаю, що це робилося спеціально, у тому числі особами, причетними до злочину. Адже спочатку потрібно було позбавити річ «особливих прикмет», а вже потім викидати її на ринок.
Зараз ми збираємо всю інформацію про викрадені з нашого музею цінності та будемо розміщувати її на спеціальному сайті. Це стосується не тільки книг, зникнення котрих виявлено нещодавно, але й того, що поцупили нацисти. Як відомо, вони були досить скрупульозними, тож ми маємо складені ними переліки, описи й таке інше. Ми виставимо ці описи, адже трапляється, що вкрадені речі спливають через роки на вторинному ринку… Кілька крадіжок, під час яких постраждали люди, було здійснено в радянські часи. Ми поширимо й таку інформацію, бо ці предмети могли пройти вже дві-три продажі та осісти у приватних колекціях. Навряд чи їх теперішні власники захочуть і далі тримати у себе таки «брудні» речі.

— Тобто, це робота і для вас, і для тих, хто професійно займається антикварним ринком?

— Так. Я сподіваюсь, що з огляду на те, що сталося у нашій галереї, вони почнуть тісніше спів­пра­цю­вати з музейниками та будуть більш пильними.

Розмову вела Ганна Шерман