Журнал Антиквар

«Потрібні зміни в системі управління культурою»


Тарас Возняк, культуролог, політолог, головний редактор і засновник  незалежного культурологічного журналу «Ї». Текст з журналу "Антиквар" #89: "Приоритеты культурной политики"


По суті зараз ми живемо в тому, що політологи називають Другою республікою, якщо вважати першою УНР зразка 1918 року. Це Українська Радянська Соціалістична Республіка, спадкоємицею якої і є сучасна Україна. За 23 роки органи і інструменти влади цієї Другої республіки так і не були реформовані. Тому нам потрібно переходити до зміни форми влади, реформи управління і культури в тому числі. Потрібно створити нову державу з новою культурною політикою. В такому випадку ми вже зможемо вирішувати питання культури, а не питання адміністрування культури. Якщо говорити про завдання, які мають стояти перед культурою, то насамперед треба з’ясувати, «що таке культура». Це інструмент пропагування чогось в умовах війни або побудови нової політичної нації? Чи це те, що додає якісь нові цінності до духовного світу не тільки українського, але й світового? Додає щось абсолютно унікальне, що з іншого боку надає сенсу нашому відрубному існуванню як якоїсь особ­ ливої спільноти.

Тарас Возняк, культуролог, політолог, головний редактор і засновник   незалежного культурологічного журналу «Ї».

Свого часу ми дискутували з Борисом Акуніним у мене дома у Львові. А він, кинувши оком на корінці моєї бібліотеки, на всім нам знані ще з радянських часів семитомник Шекспіра, тридцятитомник Діккенса в російських перекладах, сказав: «Ви, українці, маєте пояснити світу, чим ви такі особливі, що маєте право на окреме існування. Тобто ви повинні видати якийсь культурний продукт, який покаже, чим ви є для світу». Звісно, в моїй бібліотеці є й книги українською, але проблему Акунін поставив дуже точно: ми повин­ ні стати для світу чимось, щось в нього принести. Так, формальні атрибути культурного життя є і у нас. Але якою мірою, скажімо, Львівська опера цікава світу? Що такого особливого вона дала останнім часом? Те саме запитання можна задати у кожній галузі культурного життя. Багато хто заперечить, що нас просто не знають. Цей фактор теж, звичайно, є, але ж і «незнання» почасти зумовлене низькою якістю вітчизняного продукту. Коли виникає дійсно серйозне культурне явище, як от українська Нова хвиля у живопису кінця 1980‑х — початку 1990‑х, то про нього у світі одразу дізнаються. І коли появляється якийсь унікальний голос, опери світу до нього відкриваються. Це не просто, однак відкриваються…

Культурні реформи повинні починатися з інших платформ. Одною з таких платформ є система уявлень про культуру в голові президента, міністра, депутатів. Я не впевнений, що ці люди просто зараз готові щось сильно змінювати в культурній сфері. В цьому сенсі призначення нового міністра культури нічого кардинально не може змінити — він зв’язаний, йому дають коридор «отсєдава до сєдава». Звісно, можна спробувати призначити людину, яка хоч трішечки розуміється на культурі, людину, яка є не просто чиновником, що керує. Так, це може лише трохи покращити загальну картину, але не змінити ситуацію в цілому. Приміром, можна створити дорадчі ради, фінансувати певні проекти, переходити від системної підтримки, скажімо, бібліотекарства чи образотворчого мистецтва до підтримки конкретних продуктивних проектів, наприклад участі українських митців у міжнародних бієнале. Поки що подібні проекти переважно фінансуються окремими меценатами. Будь-яка бюрократична система незалежно від того чим вона займається — виловом риби чи культурою, головним своїм завданням бачить власне самозбереження. Значною мірою наші культурні інституції виродилися саме через це. Основним ділом для їх колективів часто стає не процес творення культурного продукту, а збереження посади директора.

Це треба ламати.